Вони не живуть у теперішнім часі, вони економлять і відкладають на потім. Докладають і множать. Це не завтра, це далеке гіпотетичне майбутнє, безмежно розтягнуте в часі. Рік, два, п’ять, десять, десятки років на чужині, на заробітках.
Коли нарешті добудують цю хату, десь у полі, серед подібних крикливих псевдопалаців і псевдозамків, цих величезних «спортзалів», огороджених муром і залізною брамою, що виходить ніяк не на вулицю (її тут немає) – на дорогу. На просту ґрунтову, розбиту машинами дорогу.
Добре якщо проведене світло й вода, колодязь, газ – це чудо. Все, блага на цьому закінчуються. Лікарня, аптека, магазин, школа, базар і те, що важить: місто, цивілізація, соціум, півтори вулиці, колишня проїжджа частина – все це далі, по трасі. Тому швидка сюди не поїде ніколи. Тому їздять самі за всім, бо тут немає нічого, тільки житло, багато болота, повітря і неба. Омріяне щастя – приміська територія.
Вони не живуть нині, цим днем, вони відкладають на потім своє лікування, своє спілкування, розваги. На потім, коли вивчать дітей, оженять, куплять квартиру, машину – для них, для дітей. Тільки хто ж думав, що в Україні так дорого коштує гречка, помідори і м’ясо. Гроші відклали, але не стільки, скільки планували. Вложили в дітей – ті закінчили школи, вузи. Купили дипломи, тим, хто не зміг учитись сам, а роботи далі не має.
Кращі з кращих, максимально активні, подалися в світи, і вони їх не бачать, як тоді, коли були самі ґастарбайтерами. В кращому разі їм залишили внуків – бавити, водити до школи. В гіршому – їхні пасивні, ненавчені, обтяжені сім’ями діти – тут, із ними: все плани будують і заздрять чужому життю.
Тим, хто розумний був і не тратив зароблені долари й євро, вклав у бізнес. Тобто відкрив ще одну перукарню, салон, магазинчик, кафе, забігайлівку, зубний кабінет, навіть буду купив на базарі – все, більше варіантів нема, хіба в банк депозит, а вони банкам не вірять. Вони взагалі нікому не вірять. Їхнє товариство, їхнє спілкування обмежене: сусіди, церква, магазин і базар – де так швидко розтанули зароблені гроші.
Вони не живуть вже й зараз. Вони відкладають на потім свій відпочинок. Потім, коли нарешті завершать щось неймовірно масштабне – квартирний ремонт. Поляк-господар не розуміє, як (і, власне, для чого) його наймичка, маючи таке розкішне житло, що вклала в ремонт 12 тисяч доларів, гарує в його курнику. Незбагненна українська душа, яка возить із собою по світу фотографії ванни, кімнати, меблів, салону й балкону. Йому дорікнула, коли показав їй свою польську лазєнку. Він не драб, він заможна людина, але йому не треба такого житла. Коли кінчаться кури, вона приїде додому й зайде у свою ванну кімнату з джакузі, паром, дзеркалом, ароматичними солями.
Вони не живуть, вони відкладають на потім. Несвідомо-свідомо відкладають на потім життя, від якого лишилися тільки тіні забутих бажань. Їсти, спати, телевізор і серіали, при нагоді згадати назви дипломів дітей, їхніх машин, показати фотоальбом своєї квартири. Це позитивний сценарій, бо завтра наступає раптово, коли хапає недуга (вік уже!), так що несила, ніхто не залізний, коли безробіття й криза там на багатому й ситому Заході, і вони не готові вертатись – бо вони ніколи не будуть готові.
Провівши в Європі часом із десяток років, вони вивчили кілька слів – трохи роботу робити по дому та піццу пекти. «Наших ніщо не цікавить. Як вихідні – випили й спати,» - це від тих, тої меншості, хто не знав слова «потім», а вчився (мови, наприклад), світ побачив і зрозумів, що Європа – не «євроремонт», а щось більше: культура, знання і зовсім інше життя – зараз, нині, завтра, в майбутньому, тут в Україні.
05.03.2013