Колгосп

Осінь, школа, бульба, колгосп. Перші дні осені, школа, перший тиждень уроків – і знову: «Діти, увага! Завтра прийдете з відрами, уроків не буде, їдемо на бульбу в колгосп». Трактор орав поле, ми йшли позаду і збирали бульбу у відро, потім пересипали в мішки.

Теперішні школярики, студенти, молоді люди поняття не мають, що то таке є колгосп, буквально і фігурально; деякі ніколи не бачили, як та картопля цвіте й росте, як виглядає в природі корова, яка їсть траву. Проте вони працюють більше, довше і важче, ніж ми працювали в їхньому віці. Не мажори, звичайно, і не дітки заможних батьків. Молоді, юні, студенти, навіть учні старших класів працюють довше, важче і більше, ніж ми. Все просто: їхня мотивація – гроші, вони трудяться заради грошей і для власної вигоди. Вони обмінюють свій труд, свій час на гроші. Як пояснила знайома, колишня школярка, гаруючи в Польщі (на конвеєрі вона пакувала станки для гоління) по 12 годин: «За 8 годин ти не заробиш багато – тому 10 або 12 годин». Я студентом політеху, 1983 рік, пережив це на собі. Ми, тодішні студенти, будували, заливали бетоном, вантажили і розвантажували цемент, носили, копали, складали і прибирали. Сургут, будзагін. Бетон, тайга, комарі й море важкої фізичної праці від зорі до зорі, а часом і довше. Ми поїхали туди не «за туманами і не за запахом тайги». За два місяці такої дуже неромантичної праці кожен із нас заробив річну зарплату інженера.

У наш час школярики, студенти і молодь, які ще не мають професії та відповідної кваліфікації, але хочуть мати власні гроші, бо мають бажання купити від телефона до автомобіля, наймаються на сезонні роботи: наприклад, продають те ж морозиво влітку або йдуть на будови, де зазвичай вони – це помічник «подай-принеси», збирають ягоди і гриби на продаж, миють автомобілі. Вони ж – кельнер і мийник посуду в ресторані чи барі, касир, продавець, прибиральник і навіть вантажник від супермаркету до базару і маленьких крамничок. Єдине спільне в усіх цих робіт – поняття кар’єрного росту відсутнє. Щоб рухатися далі, потрібна освіта, тому хтось вчиться, хтось далі працює, навіть створює власну справу і багатіє.

Наша робота в колгоспі – це був радше елемент виховання, як його розуміли і доносили до нас наші наставники і педагоги. Так ми здружились, так ми попробували наше перше вино – домашнє з шипшини (хто б нам тоді щось продав), свої перші цигарки (однокласник у тата вкрав пачку «Аврори»). Але це не навчило нас цінувати той труд, свій чи чужий. Як діти, офіційно за гроші працювати ми не могли – це був би не труд, а експлуатація дитячої праці.

За бульбу і ріпу (ми і ріпу збирали) нам, учням, нічого і не платили. Вчителі набирали собі картоплі на зиму. Комуняки, що були наверху, придумали роботу задарма – суботники і комсомольські будови, БАМ (хто пам’ятає – знає, що то таке), а ще «тиждень праці» – це коли ми тиждень ходили на фабрику і нам придумували якусь роботу. Ми складали і перекладали цеглу, прибирали територію, виносили сміття, копали траншеї, перекладали якісь ящики. В студентські роки за місяць праці в колгоспі (збирання помідорів у Миколаївській області) я заробив 11 дерев’яних рублів, найбільш витривалі (це були дівчата) – 40 з копійками, а багато хто і в мінусі виявився – був винен колгоспу за їжу.

У нашій країні переміг капіталізм, і принцип колгоспу «ви робите вигляд, що ви нам платите, а ми робимо вигляд, що працюємо» вже не діє. Тепер актуальний інший принцип: хочеш купувати, не дивлячись на ціну, – працюй, не дивлячись на годинник.

Після війни, та й тепер, Україну чекає велика проблема – брак робочих рук. В країні мало людей, демографічна криза (або яма). Як вихід – вважається, можна, і вже ніби є, залучити всіх тих, для кого наші зарплати й умови будуть привабливими: вихідців із країн третього світу. Як сказав колишній очільник МЗС, до нас можуть приїхати з Бангладеш, В’єтнаму, Камбоджі. Колись це називалося «заманити довгим рублем» або, як говорять наші союзники, «money talk bullshit walk». Врешті-решт всім відому mivina (буквально – макарони з В’єтнаму) придумали і розкрутили в серйозний бізнес в’єтнамські студенти; корейську моркву, про яку в Кореї нічого не знають, – корейські студенти, які, не маючи в Україні спецій для кімчі, створили альтернативу; та той же донер кебаб придумали турки, які жили в Німеччині. І це ми тільки про кулінарію говоримо. Вчитись одне в одного ніколи не пізно. Ринок праці визначатиме і ціну тієї праці, тобто зарплату.

Хто сказав, що ті, які виїхали, які втекли від війни, не повернуться ніколи? Все залежить від тих же грошей, які тут платитимуть, від пропозицій на ринку праці, тих же умов не тільки роботи, а й дозвілля, житла, медицини і перспектив на майбутнє. Відчуття, що ти вдома, ти свій, не чужий – це немало. Багато повернеться, якщо тут буде можливість мати гідне життя, гідну працю, освіту, охорону здоров’я для себе і для дітей. Про безпеку навіть не йдеться. При всіх мінусах того колгоспу, того хаосу і бардаку, неправди і лицемірства, було відчуття – ти не сам, ми разом, ми всі допоможемо, ти тільки скажи, попроси. Там того немає – ти сам.