Над Збручем зірка падала високою дугою,
Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні,
А ми угору зорили, в нас не було другої,
Крім тої, що зіходила на краснім знамені.
Вона ясніла трепетно, вишивана добірно
Сестрою, та коханою, чи матір'ю вночі.
І колихнулась музика тривожно і загірно,
Ударили у наступ смагляві сурмачі.
Тоді зенітки рушили і вилітали соколи,
Прожекторами блиснуло з долинної пітьми,
Піхоті стало весело, броньовики захокали
Могутніми моторами, зеленими грудьми.
А я хвилинку виберу, скажу про командира
(Отак за першим спогадом і другий виплива)
Людина він обкурена, душа у нього щира,
На землю глянув галицьку та й мовив: — Удова!
Ти сивою вдовицею квилила, побивалася,
На торжищах магнатових, на чорних сеймах лжі
І шо тобі судилося, і що в дворі зосталося,
Крім кожушанки рваної, трембіти і межі?
Печаль горюча випала ясним очах хорошим,
А батько йшов у наймити, то син просив: — Візьми.
Шуміла полонинами, ридала Черемошем,
Тернопільськими зорями горіла, як слізьми.
Та шо недолю згадувать веселим часом раннім!
Діди вклонились чоломно і ґазди й ковалі:
Сам Тимошенко їде на скакуні буланім,
Івася п'ятилітнього тримаючи в сідлі.
А той вдягнув будьоновку і посміхнувся зворушно
Що аж дівчатам іскрою сяйнуло на душі,
Виносить мати коржиків із ярового борошна
— Беріть та пригощайтеся. Беріть, товариші!
Над Збручем зірка падала високою дугою,
Віщуючи на прохолодь, на вересневі дні,
А ми угору зорили, в вас не було другої.
Крім тої, що зіходила на краснім знамені!
[Вільна Україна]
16.11.1939