У травні минуло 30 років з дня смерті популярного борця «за поступ, щастя і волю» трудящих мас України — Івана Франка, і в червні 10 років з дня смерті великого письменника свободолюбного російського народу — Максима Горького. Обидва письменники поклали неоцінені заслуги в боротьбі російського і українського народів за соціальне і національне визволення. Єднала їх тісна духова дружба й палкі прагнення визволення всіх трудящих людей з ярма всякого соціального і національного гніту.
І.
В західно-українській літературі найтісніше і найближче зв'язані з іменем Горького імена Івана Франка та Володимира Гнатюка. Як і Стефаника, Горький глибоко шанував їх обох, а їхні твори високо цінив і вивчав. Так само Франко і Гнатюк з безмежною пошаною ставились до Горького, як до людини і письменника, дуже високо ставили його літературний талант, і головне, прокладали Горькому шлях до галицького українського читача. Статті і висловлювання Івана Франка про Горького, переклади В. Гнатюка, видання збірок і окремих творів «Видавничою спілкою» у Львові, друкування перекладів з Горького на сторінках «Літературно-Наукового Вісника», уважне і систематичне інформування галицького читача про кожний новий твір Горького через відділ бібліографії «Літературно-Наукового Вісника», постачання львівських бібліотек творами Горького, виписаними з Росії, Німеччини або Швейцарії — все це зробило ім’я Горького відомим і близьким найширшим колам галицьких українських читачів. Так само, як і в Росії, Горький в Західній Україні став найпопулярнішим російським письменником ще за життя Л.М. Толстого. Велику допомогу Горькому в цьому «завоюванні» галицького читача дали саме Франко і Гнатюк.
Першим, хто подав думку про необхідність познайомити читачів Західної України з творчістю молодого, але популярного письменника Горького — був Іван Франко. Десь при кінці 1899 р. М. Грушевський, як один з трьох редакторів «Літературно-Наукового Вісника» пише Франкові: «З Горького (книжку звертаю до бібліотеки з цим разом) вибрав я «Челкаша»; зголошувався до перекладу з російського Веретельник (каже, що вчиться в Росії, в Києві), але я залишаю це на Вашу волю — дати до перекладу Веретельнику, чи Крушельницькому; чи ще почекати Чайки; я призначаю його на сьому книжку».
Як бачимо, Грушевський мав від Франка разом з книжкою, яку він «звертав до бібліотеки» і завдання: вибрати щось для перекладу. Не знаємо докладно з якої причини того не зробив Веретельник, Крушельницький або Чайка, тільки знаємо, що в т. XI за 1900 р. «Літературно-Наукового Вісника» був надрукований «Челкаш» у перекладі Володимира Гнатюка. Це був перший переклад Горького в Західній Україні, а Гнатюк, таким чином, став першим перекладачем Горького на цих землях. Переклад Гнатюка досить добрий, хоч і не без недоліків. Так, наприклад, вираз Горького ...«созданное человеком обезличило и поработило его» — у Гнатюка перекладено досить невдалою фразою: ...«власний твір поневолив і опанував їх». Але це лише один з небагатьох випадків. Взагалі ж переклад до такої міри точний, що Гнатюк мав право (і об'єктивно і суб’єктивно) іронізувати над галицькими перекладачами свого часу, які переклали так з російської мови, що «як дістанемо переклад, то хоч сідай та плач над ним».
Як секретар «Видавничої спілки» звернувся Гнатюк до Коцюбинського з проханням рекомендувати йому перекладачів, головно для перекладів творів російських письменників, особливо класиків XIX ст. та найпрогресивніших сучасників, що гуртувалися навколо горьківського «Знання». В переліку літераторів, переклади яких передбачав Гнатюк на першу чергу, знаходимо також ім'я О.М. Горького: «Я дуже просив би Вас вказати мені кількох таких людей, що схотіли б прийти нам з поміччю своїми працями; тут розходилось би головно про переклади, яких вони достарчували б нам із російської мови (а може й з інших мов). Дещо можна б, як мені здається, взяти у Вас зі “Знання”, видати для молодіжі для самоосвіти і інше. Багато також будемо давати коротких речей із російських письменників, як Щедрин, Тургенев, Успенський, Гаршин, Горький і т. д. До того треба, одначе, нам таких перекладачів, аби знали добре нашу мову, бо ми часом як дістанемо до “Вісника” переклад, то хоч сідай та плач над ним».
Накладом «Українсько-Руської Видавничої Спілки» було видано в 1904 році збірку оповідань Горького п. н. «Мальва й інші оповідання» в перекладах В. Гнатюка, С. Гуменюка та М. Лозинського. Це була перша збірка оповідань Горького в українських перекладах, видана в Західній Україні. Гнатюку в ній, крім перекладу «Челкаша», належав також переклад оповідання «Серед степу» («В степи»). С. Гуменюк написав до цієї збірки невеличку передмову, в якій подав короткі біографічні відомості з дитинства та молодості Горького, а також стислу характеристику «манери писання Горького».
Популяризуючи творчість Горького в Галичині, В. Гнатюк в 1905 році став оборонцем літературної слави Горького від тенденційних заходів з боку його ворогів. Так, відкликаючись на книжку Стечкина, що вийшла в Петербурзі*), Гнатюк зауважує, що книжка «написана крайнє неприхильно, тенденційно: цікава вона одначе з не одного боку тим більше, що і в нас роблено подібні закиди Горькому, як робить їх Стечкин».
Як знаємо з книжки Стечкина, автор обвинувачував Горького в ідеалізації босяка, в покладанні на нього безпідставних надій відносно перебудови всього громадського ладу. Горький, на думку Стечкина, «просто махнул рукой на “общество”, ничего от него не ожидая и видя просвет лишь в босяках». Єдина ідея Горького — ідея «разрушения», «как большинство разрушетелей, Горький вовсе не имеет идеала по которому он желал бы построить новое здание на месте разрушеного» (стр. 18–19).
«Крайня неприхильність і тенденційність» Стечкина, проти чого рішуче протестує В. Гнатюк, призводить автора книжки до безглуздих тверджень. Навіть «Пісня про буревісника» названа «озорной босяцкой Марсельезой» (стр. 36).
Найцікавішим матеріалом з цієї книжки, а разом з тим — на думку Гнатюка — і «найбільшим запереченням поглядів Стечкина є цифри про поширення творів Горького, наведені в тій книжці. Ці цифри такі великі, що навіть дратують Стечкина. Він зізнається, що: “Ни Тургенев в епоху «Дворянского гнезда» ни граф Л.Н. Толстой в эпоху «Войны и мира», ни Достоевский никогда не имели такой популярности, осбенно в первые годы литературной деятельности”. З тієї ж книжки Стечкина довідуємось — пише Гнатюк — що перший том оповідань Горького (1898 р.) розійшовся в 55 тисячах примірників, том ІІ-й — 57 тисяч; том ІІІ-й — 59; том IV-й — 60; том V-й — 52 тисячі; драма “Міщани” — 56 тисяч; драма “На дні” — 75 тисяч; разом несповна в п'яти роках розійшлося в самій Росії 416 тисяч примірників творів Горького». В цьому Гнатюк чує голос мас, які не поділяють думок Стечкина про Горького. Разом з тим така популярність Горького серед читачів свідчить про ту «...моральну і культурну силу російської інтелігенції, яку вона виказувала і виказує от хоч би в останніх кількох місяцях». Ці рядки Гнатюка про Горького були вміщені в ЛHB за 1905 рік. Отже, згадуючи про активність російської інтелігенції «в останніх місяцях» Гнатюк має на увазі революційні події 1905 р. і таким чином, зв'язує їх з революційним настановленням, з революційними ідеями творів О.М. Горького.
Виступаючи проти Стечкина В. Гнатюк одночасно полемізував також з галицькими реакціонерами, які з подібними ж обвинуваченнями проти Горького виступали на сторінках галицької преси.
ІІ.
Ще міцніше зв'язане з іменем О.М. Горького ім'я великого каменяра України Івана Франка. Якщо оглянути діяльність Франка в справі популяризації Горького в Західній Україні, мимоволі приходить на думку порівняння: великий каменяр прокладав Горькому шлях у Галичині так само вперто і послідовно, як прокладав він шлях революційним ідеям до заскорузлих від забобошнів, або задубілих від горя, нестатків і страждань сердець західно-українських мас, інтелігенції і робочого люду. Йому належить найкраща і найприхильніша для Горького стаття, якою він став на захист ув'язненого письменника-революціонера в 1905 році. Він перший у Галичині висуває і здійснює думку про необхідність наблизити твори Горького до українського читача. Як уже було згадано, ще в 1899 р. він дав завдання М. Грушевському вибрати з книжки оповідань Горького (очевидно це був перший том «Рассказов», що вийшов в 1898 р. в Петербурзі) щось до перекладу для ЛНВ. Наслідком цього в 1900 році з'являється в XI томі ЛHB перший в Західній Україні переклад з творів Горького. В 1901 році зразу по надрукуванні «Песни о буревеснике» в Росії (IV-та книга «Жизни» за 1901 р.) в ЛHB друкується переклад цього полум'яного заклику до революції, «Буря». «Зразу вдарить буря!» — чують галичани грізний заклик Горького з сторінок ЛНВ. В 1902 р. на сторінках ЛHB друкується оповідання «Макар Чудра» в перекладі Марусі Полтавки. В 1903 р. друкується поема Горького «Двадцять шість і одна».
Рівночасно з отцим листом до Вас — писав перекладач М. Лозинський — надсилаю в редакцію Літературно-Наукового Вісника рукопис перекладу поеми Максима Горького «Двадцять шість і одна». Вас просив би я надрукувати цей переклад... А коли б «Двадцять шість і одна» Ви не могли надрукувати, то прошу передати в редакцію «Діло».
Отже і переклад поеми «Двадцять шість і одна» знаходить місце на сторінках ЛHB за допомогою Івана Франка. В тому ж році «Видавнича Спілка» в «Літературно-Науковій Бібліотеці» у номерах 58—59 видає сцени Горького «На дні життя». І хоч офіційно за редакцію «Літературно-Наукової Бібліотеки» відповідає В. Гнатюк, не могло й цей раз обійтись без ініціативи Івана Франка, бо й ЛНБ була дитиною його видавничої і редакторської діяльності. І це не лише здогад. Маємо переконливі свідчення про те, що драма Горького «На дні» викликала з боку Франка особливу цікавість і бажання бачити її у галицького читача і на галицькій сцені. 12. X. 1945 р. академік В.Г. Щурат розповідав авторові цих рядків, що Франко намовляв його перекладати «На дні» на польську мову для польських театрів і взагалі для галицьких читачів. «Я, — згадує академік Щурат, — переклав “На дні” і написав до перекладу передмову. Підписався я тільки, як перекладач, хоч передмова до перекладу, який вийшов у 1903 році в Бродах, також належала мені. Франко читав мою передмову і казав мені, що йому особливо імпонує у Горького те, що він зумів з низин піднятись власними силами до найбільших вершин культури і творчості».
Не забуваймо також, що тема про людей понівечених, кинутих злиднями на дно суспільства цікавила Франка ще раніш, ніж за неї взявся Горький. В цьому відношенні Франко, так би мовити, західно-український попередник Горького. Не дивно, що він так зацікавився п'єсою «На дні» і конче хотів бачити її в галицького читача та на галицькій сцені.
В архіві Франка маємо значну кількість відгуків постійного інтересу його до творчості Горького. Франкові пишуть перекладачі, співредактори ЛHB, читачі, критики. Наслідком праці Франка, серйозної допомоги Гнатюка і Грушевського, значно полегшено шлях творам Горького до західно-українських читачів, забезпечено солідну інформацію про нові твори славнозвісного письменника-революціонера та про зростання його популярності в Росії і закордоном. Нарешті і в Західній Україні (особливо після вистави «Міщан» і «На дні» в західно-українських театрах) Горький стає, як уже сказано, найпопулярнішим з російських письменників.
Особливо великий інтерес галицька суспільність виявляє до Горького з 1905 року, після арешту і ув'язнення його в Петропавлівській фортеці. І знов саме від Франка довідуються широкі кола галицької суспільності про ув'язнення Горького — борця за свободу. Як відомо, Горького було заарештовано за відозву «До всіх російських громадян і громадської думки європейських держав». Вона була написана у відповідь на криваві події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, безпосереднім свідком яких був сам Горький. Гнівним голосом у відозві кликав він до «негайної, впертої і дружньої боротьби проти самодержавства», до помсти за кров народу. На другий же день Горький був заарештований і обвинувачений в «сочинении с целью распространения воззвания, которое подстрекает к свержению существующего в государстве общественного строя». 12 січня Горький уже був у Петропавлівській фортеці в казематі №60 страшного Трубецького бастіону, названого так по імені декабриста Трубецького, що колись був тут ув'язнений.
Умови ув'язнення для Горького були надзвичайно тяжкі. Вузька, темна, холодна камера; вогкі кам'яні стіни, недостача повітря — все це знов загострило туберкольозний процес в легенях ув'язненого. Виникла загроза не тільки здоров'ю, а й самому життю великого письменника. Вся культурна людність Європи піднялась на захист письменника європейської слави, всі розуміли, що царський уряд і поліція свідомо намагаються загнати Горького в могилу. «За кордоном — писав Ленін — розпочалась енергійна кампанія серед освіченої буржуазної суспільності на користь Горького»**).
Серед найвидатніших людей, що підняли свій авторитетний голос на захист Горького, бачимо також Івана Франка — чуємо його гнівний голос.***).
Великим почуттям любові до братнього російського народу надихана ця стаття Франка. Гнівом і ненавистю до спільних катів російського і українського народу палає вона. «Ворог у нас один» — писав пізніше Горький. Те саме пише і Франко, виставляючи таким ворогом обох народів царський російський уряд, що намагався, скажемо словами Франкових віршів, вбити свободолюбний дух обох народів «військами муштрованими», «гарматами лаштованими», або «шпіонським ремеслом» зацькувати його і загнати в «тюремні царські мури». Петропавлівська фортеця виростає з статті Франка в символ царського самодержавного гніту і неволі для народу. В цій тюрмі «у 1847 році покутували апостоли кращої долі України: Шевченко, Костомаров, Куліш і інші товариші Кирило-Методіївського Братства». Та разом з тим «не поминули Петропавлівської кріпості також найкращі сини великоруського народу». Серед тих згадує Франко Чернишевського, Достоєвського, Михайлова і багатьох інших борців, що «мостили дорогу теперішнього масового руху» — тобто революційному рухові російського пролетаріату.
Цю саму любов і пошану до російського народу, який репрезентували згадані «найкращі сини його», чуємо в тих словах, де Франко називає Горького «одним з світочів російського народу, однією з оздоб російського письменства». Отже в статті про Горького знаходимо ті самі почуття до російського народу, що й у статті «Ідеї й ідеали галицької москвофільської молодіжи» 1905 р.). А саме «Не вірте Мончаловському і д-ру Дудикевичу, — писав він, — що ми, галицькі українці тим тільки і дишимо і живемо, що “ненавистью ко всему руському”. Не вірте їм у тім пункті, бо це свідома брехня. Ми всі русофіли, чуєте, повторяю ще раз: ми всі русофіли! Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо в тій мові... І російських письменників, великих світочів у духовім царстві ми знаємо і любимо...».
Висловлюючи в «Ідеях й ідеалах» свою любов узагалі до російських письменників — «великих світочів у духовім царстві», — в статті про Горького Франко висловлює свою любов до останнього, як до одного з тих великих світочів. Про тяжкі роки дитинства Горького та роки його юнацьких поневірянь серед людей і аж на самому дні людського суспільства — Франко пише з глибоким співчуттям людини, що і сама колись хильнула того лиха аж надто. З великою радістю відмічає він, що в тому «нещасному» юнакові, що «зазнав і холоду і голоду і всякої нужди, і раз навіть піднімав руку на себе, не бачучи жодної надії на краще життя — горіла іскра великого таланту, його душа рвалась до чогось високого, невідомого».
До безсумнівних заслуг Франка слід віднести те, що він перший в українській критиці зумів глянути на перший період творчості Горького, як на період ідейного зростання письменника, як на період, в якому у Горького «погляди прочищалися і розширялися». А в наслідок цьго ідейного зростання, у Горького «чимраз голосніше звучала ще одна струна — гарячий заклик до боротьби з теперішніми гнилими порядками в Росії».
Підіймаючи свій гнівний голос на захист Горького, Франко пише в кінці статті: «В Петропавлівськім казематі його без теплої одежі, в арештантськім одязі посадили в холодну і вогку, нижче землі положену комору, що швидко може підкопати його здоров’я. Оcь тому очі усього світу звернені сьогодні на Горького. Всі почувають, що його смерть у тім казематі долила би оливи до вогню, що тепер бухає в Росії, і позбавляючи Росію одного з її вільних світочів, була би майже тою іскрою, що запалює велику пожежу народного бунту».
Не дивлячись на те, що з часів опублікування цієї статті минуло більш як сорок років, її і тепер не можна читати без глибокого хвилювання. Вона назавжди залишиться одним з кращих і змістовних документів глибокої приязні і, можна сказати, дружби двох великих синів Росії і України, а в цьому — і символ, і ще одна запорука дружби народів російського і українського.
В тому ж номері «Громадського Голосу» поряд зі статтею Франка було надруковано «Лист Горького до війська» з закликом до солдатів — бути за одно з народом, не ставати за наказом влади катами змученого і розгніваного на царизм трудящого люду. Немає підстав сумніватися в тому, що перекладачем цього листа та ініціатором його вміщення в газеті був сам Іван Франко.
ІІІ.
Горький зацікавився творчістю Франка в скорому часі після того, як став працювати в редакції «Жизни». В другому томі журналу за 1900 р. знаходимо оповідання Франка «Каменщик» в перекладі Р. Ольгіна. А в 1901 р. до Львова надійшли вістки, що «до перекладу збірки оповідань Івана Франка “В поті чола” буде додана передмова відомо російського письменника Максима Горького». Окремою книжкою видавниче товариство «Знание» випускає оповідання Франка «Цигани» 1899 р. Як відомо, Горький згуртував навколо «Знания» лише талановитих представників реалістичного напрямку в літературі, а окремими книжками «Знание» видавало тільки кращих з них.
Звичайно, Горький не обмежився б виданням тільки однієї книжки Франка, але він мусив обмежитись. На перешкоді ставала цензура. В тому ж 1899 році вона заборонила видати збірку творів Франка, яка складалась з оповідань: «Малий Мирон», «Слимак» і «Муляр».
Російська охранка вважала Франка небезпечною особою. І хоч жив він поза межами російської імперії — охранка пильно слідкувала за його діяльністю, а одного разу навіть пропонувала російському послу у Львові домовитись з австрійською владою про заарештування його. Це було в 1893 році. Довідавшись, що Франко через довірених осіб переправляє в Російську імперію нелегальні видання, директор російського російського департаменту поліції писав російському послу у Львові К.А. Губастову: «В Департамент полиции неоднократно поступали указання, что проживающая в г. Львове (улица Зибликевича 10) Ольга Федоровна Франко, жена известного галицийского социалиста Ив. Франко, рождения Хорунжинская, специально занимается отправкой в Россию контрабандным путем нелегальных изданий. Означенные указания вполне потвердились, и в минувшем апреле в Варшаве и Харькове задержаны два транспорта отправленных туда Франко заграничных революционных изданий. Вместе с тем были получены сведения, что Франко и ее ближайший пособник по водворению в Россию политической контрабанды, студент Львовского политехникума Толочко, находятся в пределах Империи, в виду чего сделано было распоряжение о тщательном их розыске и задержании.
Ныне, однако, установлено, что упомянутый находится в Львове и сотрудничает в местном журнале “Życie” (“Жизнь”), подстрекающем польскую молодеж к организации в царстве польском беспорядков, а Ольга Франко временно проживает в нескольких милях от Львова, в г. Гродне****), где именно и печатается большинство польских социально-революционных изданий, распространяемых в России.
Принимая во внимание, что личность галицкого революционера Ивана Франко хорошо известна Австро-Венгерскому правительству, и что революционная деятельность жены его и Толочко направляется несомненно во вред обоих государств, я имею честь покорнейше просить Ваше превосходительство о содержании сего сообщения довести до сведения надлежащих властей и переговорить о возможности принятия соответствующих против супругов Франко и Толочко мер и привлечения их к ответственности. При благоприятном разрешении этого вoпроса, весьма было бы желательно достичь негласного предьявления Вам вещественных доказательств, которые будут отобраны при обыске для снятия копий с адресов переписки и прочих предметов, заслуживающих внимания».
Отже поетичні твори Франка на громадсько-політичні теми, вірші з закликом до зброї — друкувати було небезпечно та й цензура не пропустила б їx. Франко добре розумів це і одного разу, відповідаючи на запрошення писати безпосередньо до однієї російської газети, заявив, що він «скоріш зважиться писати» до чеських радикальних газет і журналів, «ніж у Петербург, де непремінно прийдеться крутити і хитрувати*****)». Інтимна лірика Франка в більшості російських журналів у часи декадентських пошестей не могла б найти собі місця, оскільки не несла в собі тих пахощів, яких шукав читач декадентських журналів.
Так громадсько-політична поезія Франка не знайшла собі місця в прогресивній пресі, а інтимна лірика (якою взагалі журнали порівнююче мало цікавились) не викликала особливого зацікавлення з боку тих друкованих органів, у яких цей рід поезії знаходив місце.
Брались перекладати Франка російські емігранти, що знаходились поза впливом страхітливих примар російської цензури і тюремних грат, але на жаль не були це настільки талановиті поети, щоб хоч задовільно могли виконати взяту на себе працю. З одним з таких перекладів мав справу і Олексій Максимович Горький. Це був переклад геніальної поеми Франка «Мойсей», зроблений емігрантом Петром Дятловим, що жив тоді у Празі.
Переклавши «Мойсея», П. Дятлов звернувся до Франка з таким листом:
«Високоповажаний Іване Яковлевичу!
Пересилаю Вам свій переклад Вашого “Мойсея” з проханням переглянути його і дозволити мені його надрукувати, коли він того вартий. За всякі оправи або примітки буду дуже вдячний. Я перекладу й передмову. Як дозволите надрукувати “Мойсея”, я звернусь з ним до Марксівських журналів або до видавництва “Знание”.
Чи не згодитесь Ви тоді написати ще увод до російського видання?
Вибачте, що я турбую Вас та окрадаю Вас о час, але я почитав необхідним заслати Вам “Мойсея” ще перед друком, бо це мій перший віршований переклад, тож боюся, щоб він не вийшов нікудишнім та не скомпрометував Вашого “Мойсея”. З поважанням та привітом —
Петро Дятлов.
Прага******).
Ми навмисне підкреслили окремі слова та вирази, які вже з листа свідчать, що автор його не стояв на рівні української літературної мови того часу, а в віршованих перекладах робив лиш першу спробу. Звичайно, вибір «Мойсея» для першої спроби був занадто сміливим. Чи міг бути переклад вдалим? Без зайвих зволікань можемо сказати: ні, не міг.
Як видно з листа, писаного в 1913 році, П. Дятлов надіслав Франкові вже готовий переклад з проханням про дозвіл надрукувати його в одному з російських марксівських журналів, або у горьківському видавництві «Знание». Відповідь Франка на цей лист очевидно не зберіглась, але про зміст її довідуємось з наступного листа перекладача:
«Ваша правда, — пише Дятлов 9. X. 1913 р., — що многі освідчені великороси зможуть прочитати "Мойсея" як він був написаний» — тобто в оригіналі, а не в перекладі.
Очевидно, Франкові не подобався переклад Дятлова. Однак переклад було вже зроблено, і Франко зробив свої зауваження і поради про необхідність виправити, а може і переробити його... «Я вельми радий, — відповідає йому на це Дятлов, — що Ви признаете мій переклад можливим», — і далі обіцяє, що, виконавши вказівки та вимоги Франка, він надішле переклад на перегляд Франкові і взагалі буде виправляти його доти, доки він не задовольнить автора поеми. В кінці листа Дятлов сповіщає Франка, що надії по виданню «Мойсея» він покладав на О.М. Горького: «сюди до Праги збирається приїхати в грудні м—ці М. Горький, я хотів би мати до цього часу готовий переклад, щоб показати Горькому та запропонувати видати його в збірниках “Знания” або в журналі “Просвещение”»*******).
З третього листа Дятлова від 16. ХІІ. 1913 р. довідуємось, що Франко переглянув виправлений переклад і «знайшов його вартим на друкування». З того ж таки листа видно, що Дятлов кілька разів писав Франкові між 9. Х. і 16. XII. 1913 р. але листи ці в архіві Франка не збереглись. Хворий письменник був майже зтероризований настирливістю перекладача і лише з чемності не відмовив перекладачеві дозволу на публікацію перекладу. Більш того, до російського перекладу Франко написав невеличку передмову. Дятлов переклав її, але Франко не погодився з перекладом.
Так, він викреслив з цього перекладу слова: «Надеюсь, что г. Дятлов не пожалеет о затраченной на этот перевод энергии» (мабуть додані самим Дятловим) і замість них написав: «И успел ли он совершенно одолеть все трудности, не мое дело судить. Мне кажется, что одолел таки довольно и что перевод стоит печати».
Нам здається, що ці рядки дістались дуже дорого і важко Іванові Франкові. І не тільки тому, що хворими, тремтячими і неслухняними руками він писав їх. Франко мимоволі поступився настирливим листам перекладача. Але Дятлова, здається, це мало обходило і, видавши пізніше свій переклад у Відні, він не вмістив цих поправок Франка.
Одержавши від Франка виправлений переклад і передмову, Петро Дятлов знову надіслав все... Франкові. Бо Горький до Праги не приїхав. — «Прошу Вас, — пише Дятлов авторові “Мойсея” — надіслати переклад з передмовою М. Горькому на адpеcy: М. Gorki, Capri, Italia. Зашліть разом і оригінал. Горького зовуть Олексієм Максимовичем (!). Живе він тепер на Капрі. Він редагує белетристичний відділ марксівського журналу “Просвещение”, а також приймає активну участь у видавництві й у збірниках “Знания”. Запропонуйте Горькому надрукувати “Мойсея” в “Просвещении”, або в “Сборнике Знания”, а потім видати поему окремо в дешевій серії того ж видавництва. “Знание” друкує тепер переклад творів М.М. Коцюбинського. Я гадаю, що воно могло б випустити перевод і Ваших творів. Запитайте Горького про це».
Але Франко не захотів прикривати своїм ім'ям бездарність перекладу і перекладача і... повернув все разом Дятлову. А той вже сам надіслав переклад Горькому і, як і треба було чекати, потерпів фіаско.
Пройшло півтора року. 14 серпня 1915 року П. Дятлов, тепер уже з Відня, знов звертається до Франка з тим же проханням про дозвіл надрукувати переклад у Віденській друкарні Гольцгаузена власним накладом: «Вже скоро два роки тому, — писав він, — як Ви дозволили мені надрукувати Вашого “Мойсея”. За цей час так багато змінилося, що я вважаю потрібним знов запитати Вас, чи смію я видати свій переклад». Франко зовсім не відповів на цей лист. 23 жовтня того ж року Дятлов знов писав йому. Наводимо повністю цей останній з листів Дятлова (ще не публікований). З нього довідуємось про долю російського перекладу “Мойсея” в 1913 році:
— Високоповажаний пане Доктор!
Як Ви знаєте, я послав свій переклад Вашого «Мойсея» Горькому, щоб він надрукував його в однім з близьких йому видавництв. Горький повернув мені «Мойсея», написавши таке: «Уважаемый товарищ!
В сборниках “Знания” я давно не принимаю никакого участия. Для “Просвещения” поэма Йвана Франко не удобна. Книгоиздательство “Прибой” отказалось издать Ваш перевод, найдя его несовершенным. Мне тоже кажется, что перевод не удался Вам.
Приветствую. А. Пешков».
«Сю картку Горького, — закінчує П. Дятлов, — я одержав 20. VI. 1914 року».
Як бачимо, Горький не захотів компромітувати Франка-поета в очах російського читача публікацією невдалого перекладу. «Перевод не удался Вам», — рішуче заявив він Дятлову. І справді, переклад Дятлова не передає краси і величі геніальної поеми Франка. В перекладі поема губить силу і міць Франкового слова, що немов могутній потік пливе з уст поета. Десь зникає музика слова, образи гублять свою многобарвність.
Недоліки перекладу призводять до рішучого переміщення деяких перспектив у поемі і викривлення самої ідеї. Перекладач вкладає в уста Мойсея слова погорди до народу. Так, розказуючи легенду про те, як дерева просили кедр ліванський бути їм за царя, Мойсей в перекладі так переказує відповідь кедра на це прохання:
Чтоб оставил я сам ради вас
Солнца блеск и свободу,
Вольный кедр, я да стал бы служить
Жалким толпам народа?
У Франка Мойсей страждає за своїх нерозумних дітей, його серце болить, бо він любить свій народ. Чи могли з його уст зійти такі слова і саме такої погорди? Ні, звичайно, — ні. «Збиранина народу», як є у Франка, — зовсім не те саме, що «жалкие толпы народа» в перекладі.
Такий же невдалий переклад і останньої строфи глави другої, а також низки інших місць поеми. Чи ж можна дивуватись після цього, що більшовицьке «Просвещение» знайшло поему Франка «неудобною» для себе? І чи міг Горький, якому оригінал поеми був знайомий, утриматись від простої відповіді Дятлову: «Мне тоже кажется, что перевод не удался Вам»?
Опублікуванням такого перекладу Горький не був зацікавлений і поставився до цієї справи щонайбільше байдуже. Та це аж ніяк не свідчить про байдужість Горького до самого Франка, або до його поеми. До Франка Горький ставився з великою пошаною. Ця пошана Горького до Франка, як громадського діяча, — революціонера й письменника яскраво відбилися в тому, як поставився Горький до пропозиції Гнатюка і Коцюбинського взяти участь у збірнику на його честь в 40-ліття письменницької праці.
На лист Коцюбинського з просьбою Гнатюка про участь у збірнику, він відповів не тільки згодою, але й сам він 6 червня 1913 року звернувся до Володимира Короленка з пропозицією взяти участь у вшануванні ювіляра********).
Короленко також прийняв пропозицію і дав до збірника фрагмент «Нирванна» («Из поездки на пепелища Дунайской сечи»). Горький дав до збірника велике оповідання «Лука Чекін».
Горький не міг не бачити в особі Франка людини, яка силою власного розуму, енергії, обдарованності, після довгорічних поневірянь між людьми піднялась до вершин поетичної творчості і збагатила культуру людства першорядними, високохудожніми творами. Життєвий і творчий шлях Франка багато в чому був подібний до горьківського. І так само, як за словами академіка В.Г. Щурата, Франкові імпонувало те, що Горький «з мотлоху піднявся» так високо, Горькому мусіло імпонувати те саме в особі Франка.
І духом своєї творчості вони нагадують один одного. В «Вічному революціонері», «Беркуті» і майже у всій поетичній ліриці Франка, гремлять ті ж громи, що в горьківському «Буревіснику», чути той де заклик до боротьби за свободу, що й у горьківському «Соколі». «Каменярі» Франка сповнені тим пафосом революційної творчості, тією вірою в перемогу людського духа, в щастя людства, в ідеї вищості творчих революційних людських змагань над «ситостью», над інтересами шлунку — що й героїчна поема Горького «Людина».
*) Стечкин. «М. Горький, его творчество и его значение в истории русской словесности и в жизии русского общества». Петербург, 1904 год.
**) Ленін. Твори, том VII, стор. 97.
***) Дивись статтю Франка про М. Горького у львівському журналі «Новий громадський голос» за 1905 р. В радянській пресі стаття передрукована в 1940 р. в газеті «Комуніст» (від 16. X.).
****) Помилка, очевидно, мається на увазі м. Городок.
*****) З листа Івана Франка Михайлу Драгоманову від 28. III. 1894 р.
******) Оригінали листів Дятлова, досі не публіковані, знаходяться в архіві І. Франка, в бібліотеці Академії Наук УРСР у Львові, т. Xl.
*******) Мова йде про більшовицький журнал «Просвещение» (виходив в 1911–1914 рр.), в якому літературний відділ за порадою Леніна взявся редагувати О.М. Горький.
********) Лист Горького до Короленка опубліковано в журналі «30 дней», №6, 1937 р.
[Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень]
28.05.1946