Олександр Гаврилюк — "Береза".

(З посмертної літературної спадщини письменника).

Видавництво "Вільна Україна" Львів. 1946 рік.

Автор повісті «Береза» — український письменник Олександр Гаврилюк — один з борців проти режиму Пілсудського, один з відважних революціонерів-комуністів Західної України. За 29 років свого життя*) він щонайменше десять разів сидів у польських тюрмах, «дефензивах», концтаборах. Тому і не дивно, що тема боротьби за визволення трудящих — основна тема його прози й поезії**). Силует тюрми і тюремних грат — піднімається як страхітлива примара з кожної сторінки його книжок.

У повісті «Береза» — автор розповідає про концтабір фашистської Польщі Береза Картузька. До всього, що можна сказати про гітлерівські концтабори, якщо порівнювати Березу з ними, — додамо лише одне: може де в чому, особливо в методах масового вбивства, вона й не досягла гітлерівських масштабів, зате в методах катування вона часом навіть перевершувала своїх достойних наступників.

Повість О. Гаврилюка, нам здається, є найповнішим художнім образом тієї Берези Картузької.

Почавши оповідання від третьої особи, Гаврилюк через кілька сторінок переходить на розповідь від особи першої. І не дивно, бо автор сам пережив усе пекло Берези Картузької, цієї передгітлерівської катівні, якою «обдарував» Польщу маршал Пілсудський.

Молодого поета-комуніста заарештовують жандарми, розлучають з вмираючою матір'ю, коханою дружиною і малим, п'ятирічним сином. Недовгий шлях залізницею і... паща катівні ковтає нову жертву.

Важко передати все те, що випало на долю «березняків». Це не заслання і не тяжкий каторжний труд у рудниках. Ні! Це в десятки і сотні разів гірше. Тут уже немає мови про людину, як про робочий організм, здатний до будьякої цілеспрямованої праці. Правда, і до праці гонять ув'язнених, але праця зарані позбавляється розумного сенсу.

«Робити в голодній і відсталій Польщі «не було що», стояли без руху фабрики, заводи, шахти, — для чого ж у концтаборі громадити «над продукцію?» Тому в'язні безліч разів переносили з місця на місце бетонні плити на бруківку, а влітку вони копали носили на носилках землю, і знову засипали, але таким «темпом», що тоді багато людей від напруги дістали грижу.

Але все ж і така «праця» була раєм, порівнюючи з так званими «вправами».

«Цілими годинами ми мусили присідати і вставати, то знову, стоячи навкарачки, закидати ноги назад так, щоб оперте на долонях тіло прийняло положення рівнобіжне до землі, але не торкалось її, тоді ривком знову ставили ноги до рук. Зробити такий рух п'ять разів — це гімнастика, робити це протягом десяти хвилин — це вбивство. Над сотнею людей стояв стогін непомірних зусиль, а поліцай монотонним свистом подавав команду, проходжаючись поміж упадаючими людьми і ляскаючи палицею по спинах. У когось бухала горлом кров, людина важко стогнала, лежачи на снігу. Поліцейський підходив з палицею:

— Що ти мене хочеш розжалобити кров'ю? Ригай, ригай, брате, виригай тут ціле своє комуністичне серце, на це тебе сюди привели! Рушай! Ще не здох, отже вправляйся...

Після кількох днів таких «вправ» ноги мої опухли, як стовпи, і ледве згиналися у стопі при «вправах».

Неопалені приміщення, крижано-холодні протяги через навмисне відчинені поліцаями вікна і двері величезних залізо-бетонових камер, кількагодинне лежання (з наказу поліцаїв) на посивілій від морозу, забрудненій калом і сеччю підлозі (це для того, щоб ув'язнені руками і одягом витерли таку підлогу, під час «вправи»). І над всім безперестанні свистки і погрози поліцаїв, а ще частіше — удари гумовими палицями по голові, по спиш, по обличчю...

Не перелічити всього.

І, виявляється, все це може витримати людина. Навіть не геркулесової сили — а проста, звичайна людина, навіть трохи хвора.

Де ж береться сила? Де її джерело?

Ось на це питання і відповідає книга Олександра Гаврилюка.

Гаврилюк доклав багато сил і таланту для того, щоб змалювати всі «хождения по мукам», які випадали на долю кожного «березняка». І це блискуче йому вдалося. Слово і образ набирають в його книзі такої сили, що грань між читачем і героями книги іноді зовсім зникає. Читаєш і, здається, сам стаєш тим «березняком», боляче відчуваєш удари, муки, знущання, гніваєшся, заціплюєш зуби, стискаєш кулаки...

Правдива книга. І саме тому, що писана людиною з великим і люблячим серцем. В тій жорстокості, з якою ранить свого читача Гаврилюк і викликає у нього гнів проти катів і гнобителів, більше справжньої любови до людей, ніж у тисячах книжок, сповнених сентиментально-красномоввими деклараціями «вселюдського», або християнського гуманізму буржуазної літератури.

І все ж таки не в цьому найбільша цінність книги. Після страхітливих гітлерівських таборів смерті в Майданеку, Освєнцімі, Треблінці й інших — Березою Картузькою не зразу здивуєш. Написана ще до того, як гітлерівці перевершили на цьому полі фашистів маршала Пілсудського, книжка Олександра Гаврилюка вийшла вже після того, як не стало не тільки Берези, а й пізніших кошмарів гітлерівського «мердеркрігу». Однак картини, змальовані в повісті Гаврилюка не зблідли, не втратили сили. І цю силу ми бачимо передусім у відповіді на питання: де бере людина з кволим і навіть надломленим організмом силу для того, щоб витримати Березу Картузьку і як вона (людина) витримувала пізніше усі страхіття німецьких таборів смерті.

Читаючи «Березу» О. Гаврилюка, мимоволі згадуєш блискуче написаний «Тремблинський ад» В. Гросмана. Та між цими двома книжками більше різниці ніж подібності. «Тремблинський ад» скоріш відповідає на трагічне питання про те, як гітлерівцям удавалось в Тремблінці зламати відпорну силу людини і навіть цілого колективу. Описуючи один з моментів життя Тремблінських жертв, Гросман пише: «Из жесткой практики последних лет известно, что голый человек теряет сразу силу сопротивления, перестает бороться против судьбы, сразу вместе с одеждой теряет и силу жизненного инстинкта, приемлет судьбу, как рок. Непримиримо жаждущий жить становится пассивным и безразличным».

«Тремблінський ад» В. Гросмана — палко проголошений акт обвинувачення німецьким людожерам. А повість Гаврилюка — гімн великим духовним силам людини, непереможному, незламному духові людської гідності і благородства, — гімн, проспіваний серед страшних, майже фантасмагоричних умов «Берези Картузької».

«Крізь видимість цілковитого придушення нашої революційної волі, нашої особистості під покривалом інертної пасивності, я відкрив, — пише Гаврилюк, — що й тут наш опір існує й діє, що й тут точиться непримиренна, смертельна, невблаганна боротьба, і в боротьбі цій зовсім не поліцаї є переможцями».

«Найважливіше, — повчає його через кілька днів, як новака, старий «березняк», — бережи революційну честь!... Бо тут підсовують підписувати декларацію — на провокатора. Звільнять негайно, щоб їхнім агентом став, товаришів продавати зобов'язався. Але на це тільки остання сволота піде! Краще сто раз здохнути...»

«На другий день, — продовжує Гаврилюк, — я дістав доручення організувати конспіраційну «трійку» в нашому залі. Ми (тоб-то новоприбулі) ввійшли у загальну комуну Берези, у загальну її боротьбу».

Творці Берези вигадали її, так само, як і всі тортури, для того, «щоб болем і мукою знущань дібратись до духу в'язнів, розщепити твердість, зламати вірність». І навіть не стільки для того, щоб потім користуватись провокаторськими послугами зрадника, а скоріш для того, щоб з тріумфом усвідомити, (а іноді й оголосити), що «комуніст ганебно зломився».

Ось проти цього й велась боротьба у Березі. Боротьба «крицевого активу революції з потворною машиною концтабору: не допустити людей до падіння! Натхнути їх волею, крізь усі тортури пронести свою честь!»

Чи можна стати таким твердим, щоб витримати і не піддатись? — запитує Гаврилюк ще на початку книги. І всією книжкою відповідає — можна! «Можна видержати й не піддатись скрізь, — цю велику правду здобув пролетаріат у десятиріччях своєї всесвітньої боротьби... Треба тільки завчасу бути готовим сприйняти все, до смерті включно»...

Ось ті крицеві слова, в яких висловлено сувору романтику революційної боротьби пролетаріату. Без поняття «романтика» тут не обійтись. Бо через ті суворі і мужні слова видно широкі обрії прекрасного майбутнього, до якого прагне і думка, і воля, і мрія кожного революціонера-комуніста.

Найкращою формою висловлення таких почуттів — є висока поезія. Ось чому так переконливо, щиро звучать прекрасні вірші, якими закінчується книга О. Гаврилюка.

Його вірші народилися в тюрмі. Поету не було чим і на чому їх писати. Він складав їх в голові. Товариші-в'язні заучували їх на пам'ять і зберігли до того часу, поки не впала «Береза Картузька», разом з усім проклятим режимом пілсудчини.

Ці вірші були зібрані і видані окремою книжкою в столиці Радянської України в 1941 році під назвою «Пісня з Берези».

В книзі «Береза», виданій видавництвом «Вільна Україна», ці вірші утворюють з повістю «Береза» органічну цілість. Вони є високо-поетичним висловом революційного почуття героїчного, незламного духу революціонерів-комуністів.

*) Олександер Гаврилюк загинув від німецької авіабомби в перший день гітлерівського нападу на СРСР.

**) Дивись збірку його віршів «Пісня з Берези», видану в 1941 році у Києві.

[Радянський Львів, №1, січень 1947]