Дива, якого чекали волелюбні шотландці, не сталося. Більшість виборців у Шотландії проголосували за великобританську соборність. Референдум про незалежність провалився.
За результатами підрахунку голосів у всіх 32 шотландських реґіонах, «ні» незалежності сказали близько 55% громадян, «так» – 45%. В абсолютному вимірі це виглядатиме так: 2 001 926 шотландців – за збереження Об'єднаного Королівства, 1 617 989 – проти.
Перший міністр Шотландії Алекс Салмонд вже визнав поразку своєї команди «незалежників», завданої «соборниками». Як головний ініціатор референдуму він подякував тим 1,6 мільйона громадян, які проголосували за незалежність.
А британський прем'єр-міністр Девід Кемерон, своєю чергою, привітав лідера шотландського руху Better Together Алістера Дарлінґа зі здійсненням успішної кампанії.
Про те, що незалежність могла б принести Шотландії чи забрати в неї, Z вже писав раніше. А тепер спробуймо поглянути на шотландське питання ширше, ґлобальніше. Не дарма ж шотландський референдум опинився в центрі уваги всього світу. Він чи то спровокував, чи то надихнув сепаратистські рухи в багатьох державах. Свою підтримку шотландцям висловлювали і техасці (очевидно, щиру), і баварці, і каталонці, і навіть адепти так званих ДНР і ЛНР (щодо щирості котрих виникають великі сумніви).
А експерти з міжнародного права активізували давню дискусію щодо конфлікту між самовизначенням націй і забезпеченням територіальної цілісності держави. Як відомо, міжнародне право оголошує поза законом використання загрози насильницького вторгнення або зазіхання на територіальну цілісність країни. Водночас міжнародне право леґітимізує рух за незалежність у процесі деколонізації.
Чи вдасться правильно узгодити одне з другим? Професор міжнародного права Кембриджського університету Том Ґрант подає таке міркування: «З самого початку важливо чітко окреслити, що самовизначення в більшості випадків не рівнозначне передбаченому законом праву на створення окремої держави. Міжнародне право, безумовно, стверджує, що Сторона А не може змінити межі Країни В без згоди Країни В. Однак воно нічого не говорить про те, що відбувається, якщо якась група в Країні А прагне змінити правила Країни А і в остаточному підсумку відокремитися від Країни А».
Що це означає? Лише те, що міжнародне право не містить конкретних норм про те, як ставитися до сепаратистському руху в тій чи тій країні, якщо справа доходить до територіального розмежування.
Професор міжнародного права Горст Ґаннум зі Школи права і дипломатії Університету Тафтса звертає увагу на таке: «Ті, хто апелює до міжнародного права або закликає зовнішні сторони підтримати сепаратистський рух, зазвичай залишаються непочутими. Якщо вони навіть і отримують політичну підтримку, їм дуже важко знайти підтримку юридичну».
Професор факультету міжнародного права Балтиморського університету Мортімер Селлерс підкреслює під цим оглядом, що самовизначення не конче означає повну незалежність. «Конфлікт між самовизначенням і територіальною цілісністю виникає тільки в тому разі, коли держава пригноблює власний народ. Якщо держава визнає однакові права всіх людей, незалежно від етнічної, мовної чи релігійної приналежності, тоді питання про відділення не стоїть», – зазначає аналітик.
Щоправда, в Шотландії був винятковий випадок. Референдум про незалежність там не спричиняв правової колізії, оскільки ще 2012 року шотландська влада й уряд Великої Британії уклали угоду про проведення цього референдуму та обопільне визнання його майбутніх результатів.
І в цьому контексті абсолютно невиправданим є апелювання до Шотландського прецеденту організаторів референдумів у Криму, Донеччині й Луганщині, де згаданого консенсусу з центральною владою досягнуто не було.
Хоча й поза Донбасом і Кримом в Україні було досить людей, які вже віддавна підтримували прагнення шотландців до незалежності. Причому, на відміну від мешканців східних реґіонів, підтримували щиро, не зважаючи на політичну кон'юнктуру й революційну доцільність.
Але якщо ж аналізувати значення для України шотландського референдуму, то варто зазначити, що поразка «незалежників» на актуальному етапі є нам радше корисною. Велика Британія нині стала в Європейські Унії головним ворогом нашого ворога, тобто Росії. Шотландська сецесія явно б послабила позиції Лондона, а отже, й тиск ЄУ на Москву.