З давної істориї.
Злука України з Москвою не починала ся під щасливими ворожбами. Вже на переяславській радї в сїчни 1654 р. проявила ся сильна опозиция проти союза з московською державою, до якого змагав гетьман Богдан Хмельницький, примушений безвихідним полїтичним положенєм України. Коли московські бояри зажадали, щоби козаки присягли цареви на вірність, козацька старшина заявила, що повинні присягати в царськім імени бояри, що цар шанувати ме українські права і не видасть Українців Польщі. Бояри не хотїли зложити присяги, бо цар самодержець не присягає підданим... Се викликало обуренє між козаками, тільки з трудом здержано вибух і з льояльними елєментами переведено комедию зєдиненя.
Але сьвідомі і полїтично вироблені одиниці не хотїли погодити ся з московським панованєм. Визначні козацькі полковники як Богун, Сірко і инші зовсїм відмовили ся присягати цареви. По тім остигли в симпатиях для Москви навіть і найбільше рішучі її прихильники. Дуже скоро показало ся, що московське правительство цілком не думає захистити Україну перед чужими, але бажає використати її для своїх цілий, зруйнувати край економічно і полїтично і піддати його під важке ярмо самодержавя. Дуже скоро прийшли й українські повстаня проти Москви.
Першим, що хотїв підняти оружє проти московської влади на Україні, був Богдан Хмельницький. Нераз несправедливо осуджувано великого гетьмана, що він був піддав Україну під московський протекторат; сам Шевченко кидав на тїнь Хмельницького гіркі обжалованя.. Правда — Богдан подав перший руку Москалеви; але як побачив свою помилку, перший кинув шкідливу дружбу і всї зусиля обернув на се, щоби відірвати Україну від Москви.
Останнї два роки житя старого гетьмана се час безнастанних переговорів з сусїдними державами, і воєнних приготовлень на Українї, що мали привести цілковиту зміну полїтичного положеня. Хмельницький заключив союз з західним ворогом Москви Швециєю, з Семигородом, що тодї підносив ся до більшого значіня, з Туреччиною, — а все щоби не дати загинути в московській неволї "вольному народови".
Передчасна смерть Хмельницького 1657 р. на хвилю перепинила сї змаганя. Але новий гетьман Іван Виговський вів дальше Богданове дїло і проголосив отверто розрив з Москвою. В манїфестах до чужих держав і в унїверсалах до народа пояснено причину роздїлу, що Москва не додержала зобовязань що до України. "Сьвідчимо про неповинність нашу" голосив манїфест, "і кличемо Бога в поміч — ми примушені для захованя своєї свободи взяти ся до законної оборони, щоби скинути з себе те ярмо і шукати помочи сусїдів. Не на нас спадає вина сеї війни, що вже починає горіти. Ми були вірні і зістаємo ся вірні нашому великому князеви і против волї нашої беремо ся за збрую".. На жаль міждержавні відносини тодї змінили ся і Виговському удало ся тільки заключити трактат з Польщею — звісну гадяцьку умову, що утворила Велике Князівство Руське під польським протекторатом. Але воєнні кроки пішли лїпше як полїтичні. Коли 1659 р. московське військо війшло в північну Україну і почало облогу города Конотопа, Виговський несподївано напав на росийську армію і погромив її в небувалий спосіб: знищено ціле війско московське, двох воєвод взято до неволї; московські віддїли в переполоху кидали українську територию. Але та славна побіда під Конотопом 1659 р. не принесла сподїваних успіхів, — з внутрішних причин мусїв Виговський уступити з гетьманства, а його наслїдник, слабий Юрий Хмельницький замирив з Москвою.
Але мир не трівав довго. Неможливо було удержати приязнь з Москвою навіть найбільшим її прислужникам. Наслїдник Юрія Іван Бруховецький був відданим слугою Москви — до крайних границь: перший з гетманів їздив з поклоном до царя, оженив ся з Московкою, готов був віддати всю управу в московські руки; але гнет і утиски Москви і йому допекли так, що і він хопив за оружє. При підмозї правобічного гетьмана Петра Дорошенка з початком 1668 р. підняло ся повстанє проти Москви. Зазивні унїверсали Бруховецького знайшли всюди охотний послух, бо здирства московських урядників і насильства війска знищили всю прихильність для царського панованя. Почала ся дрібна війна проти московських залог, розсипаних по краю, десятки і сотки салдатів гинули що дня, козацька старшина енерґічно приготовляла повстанє.
Московські залоги тримали ся ще тільки у Київі і Чернигові, мало вже прийти до остаточної розправи з головним корпусом боярина Ромадановського, — коли траґічна смерть Бруховецького положила кінець сьому другому повстаню. Дорошенко не міг продовжати війни, а новий лївобічний гетьман Дамян Многогрішний хоч неохотно мусїв відновити трактат України з Москвою. Сумно покінчили ся для обох гетьманів знакомства з Москвою: Многогрішного цар заслав на Сибір, де він прожив до смерти в великій нуждї, а Дорошенко також докінчив віку в далекій північній ґубернії, на "почеснім" засланю...
Іван Самійлович вибраний тепер гетьманом ішов слїдами Бруховецького, — уступчивостю і покорою намагав ся здобути прихильність для свого правлїня. Синів повисилав на науку до Москви — якби в заклад своєї вірности, доньку віддав за московського воєводу, згодив ся на знесенє автономії української церкви. Але і він під кінець житя заслужив собі назву зрадника Росиї. В 1672 р. Москва задумала похід проти Татар, в якім мусїли й козаки брати участь; похід не вдав ся, бо Татари завчасу випалили степ. Невдачу походу приписала Москва гетьманови — мовляв він умисно все так уложив, щоби знищити московське війско. Не знати, чи се тільки була клевета боярина Голїцина, — чи справді Самійлович мав такі валенродівські замисли. Але підозрінє вистарчило — Самійловича скинули з гетьманства і вислали з родиною до Москви — тут його арештовано і з одним сином заслано на Сибір; по двох роках він умер в Тобольську. Другого сина, що був чернигівським полковником і задумував повстанє, віддано під суд і жорстоко покарано смертю.
Неудачні проби повстаня підняв на ново Іван Мазепа. З початком гетьманства він також не думав зривати з Москвою, — все мав злудну надїю, що покірностю можна охоронити Україну перед остаточною загладою. Але сумна дїйсність не давала бавити ся мріями. Цар Петро почав сильною рукою нищити останки автономії — вишуканими способами став руйнувати нещасливу країну. Податки, походи, постої війск, роботи при північних кріпостях, — все те показувало, про що думав цар. І людям "відпадало серце до великого государя". До Мазепи звертали ся поклики народа: "Як ми за душу Хмельницького завсїгди Бога молимо, так навпаки ми і дїти наші во вічні роди будемо душу і кости твої проклинати, коли нас за гетьманства свого в такій неволї оставиш... Очи всїх на тя уповають..." Коли Карло XII розпочав війну з Росиєю, пригадали ся давні традициї зносин України зі Швециєю, — давні надїї на независимість козацької держави під шведським протекторатом. Почала ся переписка, переговори, приготовленя. Але рішучі події прийшли скорше, як думки і чекали на Українї, — король Карло несподївано в осени 1708 р. повернув з війском на гетьманщину. Але тут не були приготовлені. На Українї стояли сильні московські залоги, більшість козацьких війск за царським приказом була на Білій Руси, — між рештою не було порозуміня і єдности. Мазепа зі старшиною подав ся до шведського табору, потім прибув і Гордїєнко з сїчовим товариством, — але все те було мало і кампанїя скінчила ся катастрофою під Полтавою в червни 1709 р.
Се останнє українське повстанє против Росиї. Українська опозиція не вмовкла і пізнїйше, але бажаня свої проявляла тільки меморіялами, не оружєм. Найбільше завзятим ворогом росийського панованя на Українї лишив ся Филип Орлик, бувший ґенеральний писар, вибраний гетьманом по смерти Мазепи. Разом з українською еміґрациєю подав ся він до Туреччини, потім до Швеції і по роках знов на схід, пробуючи у всїх держав збудити заінтересованє для української справи. Наслїдник Мазепи на Гетьманщинї Іван Скоропадський не міг думати про оружний спротив по недавній поражці але всїми силами ратував автономію України; так переймав ся справами краю, що коли цар установив "малоросийську коллєґію" для нагляду над українською управою, з жалю захорів і умер 1722 р. Ще більше сьміливо і енерґічно виступав наказний гетьман Павло Полуботок, якого за оборону давних прав України цар Петро велїв арештувати і осадити в вязниці. В Петропавловській кріпости в Петербурзї умер гетьман 1724 р., лишаючи память горячого патріота. Говорили, що коли Полуботок розхорував ся, наляканий цар Петро просив о прощеня у нього, — але ґетьман сказав: "За невинне стражданє моє і моїх земляків будемо судити ся у спільного і нелицемірного судиї, Бога нашого, скоро станемо перед ним і він розсудить Петра з Павлом". На старих портретах Полуботкових читаємо слова, що гетьман мав сказати цареви: "Заступаючи ся за вітчину, я не боюсь нї кайданів нї тюрми і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивити ся на загальну гибіль моїх земляків". Такимиж шляхами ішов Данило Апостол, що навіть з пожертвованєм особистої гідности боронив інтересів свойого народа, — послїдний козак на гетьманськім урядї. Врештї й чужий Українї Кирило Розумовський, останний титулярний гетьман, стягнув на себе гнїв царату за автономістичні змаганя.
І навіть коли прийшов остаточний кінець гетманству (1764 р.) і коли на все українське житє впали страшні переслїдуваня, — інтелїгенция українська не затратила сепаратистичннх змагань. Росийські управителї України XVIII в. дивували ся, що нове українське поколїнє при західній осьвітї і культурі не переставало бути козаками і все заховало горячу любов для "своєї нациї" і "солодкої вітчини". "Ся невелика купка людий инакше не відзиваєть ся, як тільки, що то вони найперші на цілім сьвітї і що нема від них нїкого хоробрійшого, нїкого розумнїйшого, — і нема нігде нїчого доброго, нїчого корисного, нїчого дїйсно свобідного, що моглоб їм придати ся, і все, що у них — то найкрасше". З великою силою проявили ся українські змаганя 1767 р., коли Катерина II. дозволила всїм частям держави виявити, яких законів бажають. Всї українські стани заявили тодї з незвичайною однодушностию, що бажають давної автономії, — прав, які були за Бoгдана Хмельницького. Сї бажаня були такі острі в своїм змістї, що тодїшний управитель України Румянцев пробував арештованями спинити акцию і навіть на його інїциятиву суд засудив 30 осіб на кару смерти...
Останнї заходи визволити Україну з під росийського панованя доходять до порога XIX в. Коли 1791 р. між Росиєю і Прусами прийшло до напруженя відносин, в Берлїнї у мінїстра Гернберґа був на авдиєнциї оден з визначних Українців Капнїст, приїхав з заявою, що Українці, доведені до розпуки тиранїєю росийського уряду задумують підняти повстанє, — питав ся, чи можна числити на пруський протекторат. Але Пруси не вважали справи зрілою і змаганя спинили ся.
Аж в другій половинї XIX. віку оживили ся давні традициї і стара справа знайшла вислів у нових формах...
[Дїло]
06.08.1914