Не знаю, наскільки коректно використовувати бауманські визначення стосовно власних необґрунтованих спостережень, але використаю заради спрощення (та й що у нас є такого, щоби було нашим). Йдеться про плинність. У даному випадку про плинну свідомість. Вже давніше було видно, наскільки плинні часи витворюють новий тип свідомості, цілість якої характеризується не неперервністю тривання, а самодостатністю у кожен окремий момент чи мікроперіод. Інтенсивність різноманітної щоденної інформації і її щоденна миготливість призводять до того, що коротка пам'ять займає щораз більше місця, витісняючи пам'ять тривалу. Таке скорочення пам'яті стосується і образу світу, і самоусвідомлення. Плинні люди все менше пам'ятають, що відбувалося у світі кілька років тому, кілька місяців і тижнів тому. Відповідно стирається пам'ять і про власні переживання недавніх часів, про реакції, про власні пояснення того, що відбувається. Таким чином плинним стає світогляд. Плинна свідомість не зауважує своєї еволюції, функціонуючи ситуативно, вірячи собі тут і тепер. Висновки і погляди міняються залежно від сили і швидкості протічної інформації.
Розмовляючи з плинними людьми через якісь проміжки часу, іноді важко повірити, що говорив і говориш з однією і тою ж особою – настільки різними можуть бути системи поглядів, зацікавлень, ідей. Особливо лячно стає від того, що плинні люди можуть зовсім не пам'ятати про те, що зовсім недавно весь цілісний комплекс їхніх переконань був суттєво інакшим. Оновлена мапа свідомості часто не зберігає навіть чернеток від застарілих.
Особливо яскраво таку плинність можна зауважити у ці весняні і літні місяці війни. Коли інформації так багато, коли вона така різностороння, швидкозмінна, фрагментарна і непевна. А для того, щоби втриматися, конче потрібно пояснити самому собі, що ж насправді відбувається.
Важливо, що плинність свідомості пов'язана не з якимись одкровеннями або розкриттям таємниць, а попросту із споживанням набору певних найновіших повідомлень з різних сфер, сукупність яких стає актуальним світоглядом.
Для повноти розуміння цього феномену варто згадати і про нестримне розширення можливостей авторства. Завдяки новим технологіям цілковито порушилася традиційна парадигма, коли споживачі інформації були тільки споживачами, які переварювали спожите, не маючи доступу до широкого поширення своєї картини світу. Здатність миттєво висловлювати, поширювати, публікувати свої рефлексії стосовно плинності призвела до того, що ці зафіксовані фрагменти не сповільнюють, не стримують – як це було давніше – темпу трансформацій, а навпаки прискорюють його, вивільняючи місце у пам'яті для оновлених рефлексій на оновлений світ, стираючи пам'ять і про те, що було, і про те, що на це думалося.
За таких звичаїв справжнє захоплення викликають люди, які – як то було колись – живуть у сповільненому темпі реагування і перетворень. Маю на увазі не тих, які не відступають від міфів або стабільних постулатів, вичавлених із власного досвіду. Захоплення викликають люди, яких при бажанні можна би було назвати одержимими. Ті, кому прийшла до голови якась ідея, на котру не впливає щоденне оновлення новин і повідомлень.
За останній час мені довелося вислухати дві такі історії. У обох випадках оповідачі знали, що я можу про це написати. У обох випадках вони цього навіть хотіли, бо самі настільки зжилися з ними, що не могли й подумати про якесь опублічення. В обох випадках їхні ідеї не зазнали жодних змін впродовж цих найдинамічніших українських сезонів – весни і літа.
Перша ідея стосувалася Донбасу. Тому є дуже чіткою і прагматичною. Отож, спочатку конче потрібно перемогти і придушити збройний опір. Тоді захистити два кордони – між Донбасом і Росією та між Донбасом і Україною. На переможеному Донбасі ввести пряме президентське правління, пацифікацію і обов'язкову українську мову. Натомість у решті України запровадити те, за що на початках виступав Донбас – федералізацію, місцеве самоуправління, множинність мов. А через три роки – несподівано для всіх – провести вільний референдум на Донбасі стосовно того, ким і з ким вони хочуть бути.
Друга ідея не така очевидна, бо вона стосується речей серйозніших від Донбасу. Друга ідея стосується землі. Ріллі, землеробства, землеволодіння. Її автор зауважив, що Україна як продуктовий продуцент світового значення тихо переходить до магнатської, латифундистської моделі землевласництва. При цьому принциповою відмінністю від феодалізму є те, що латифундисти не готові опікуватися людьми, котрі мешкають у їх феодах. Бо вони їм – завдяки рівневі агротехнічних технологій – попросту не потрібні. А тому нові феодали страшенно зацікавлені в тому, щоби будь-яким чином зменшити популяцію тих, які тут вештаються, не маючи у власності жодного гектара землі і не працюючи на землі магнатів. Тому єдиним способом припинити війну і знищення українського населення є обмеження магнатських землеволодінь і переформатування країни із люмпенської у фермерську.
Це все. Я переповів те, що хотіли би оповісти двоє неплинних людей.
07.08.2014