Маю одну книжку, до якої час від часу повертаюся на один-два абзаци. Ні, не так. Маю кілька книжок, до яких повертаюся на кілька абзаців. Коли кажуть так, то передбачається, що книжок, які мають – тьма. І у цій тьмі шукають орієнтири. Орієнтиром є переважно якісь важливі ідеї, які тою чи іншою книжкою засіваються у тобі. Бо так зване енциклопедичне знання («ходяча енциклопедія» – казали наші вчителі і вчительки про деяких своїх учнів-підлітків) є дуже добрим, однак потребує приживлення ще й якихось ідей.
Тож та книжка. М.А. Кун «Легенди і міфи стародавньої Греції». Видано у Києві 1959 року. Переклад з російського видання 1957. Ім'я перекладача майже неможливо знайти. Десь у кінці, там, де йдеться про технічні дані – папір, аркуші, дата підписання до друку, наклад, ціна (8 крб. 95 коп., отже після реформи 1961 – 89 коп.). Але не це мене зворушує.
Переглядаючи конспект Куна, я думаю про тільки одну ідею. Як багато імен і топонімів – не кажучи вже про усі перипетії з їхніми носіями – мало триматися у пам'яті пересічного тодішнього не ідіота. Скільки часу потрібно було мамі з татом (мама дбала про одне з переказу, тато про інше, потім ще був якийсь учитель), аби просто переповісти у режимі реального часу усі ті імена, які до того ж були частиною родової історії. Які світлі незамулені голови мали бути в античних дітей, щоби прийняти всі ті реєстри і схеми, вростивши їх у свою історію ідентичності.
А тримати в голові доводилося мало не тисячоліття. Тисячоліття, яке не просто випадково породило тебе малого, а ти є носієм точки росту, яка за тисячоліття – таке близьке, тісне, кровне і рідне – відповідає.
А імена доволі химерні. Не те, що у нас тепер – Михайло, Василь, Петро та й Марія з Анною і Катериною. У книжці цій є іменний покажчик. Наприклад. Яка буква подобається? Добре, я вибираю Л. Там, де менше… Лабдак, Лавріона, Лаерт, Лай, Лайлап, Ламія, Лампетія, Лаодам, Лаодамант, Лаодамія, Лаодікея, Лаодок, Лаокоон, Лаомедонт, Латона, Лахесіс, Леарх, Лавкотея, Лейсфен, Леойд, Леокріт, Леонтей… і ще двадцять.
І ще треба знати, хто чий муж, хто чия жона, хто тато, хто син, хто з ким спав, хто кого убив. Родова пам'ять без таких речей пуста. Не варто навіть імена запам'ятовувати, якщо не знаєш системи поєдинків, переступів і дбання про підставові родинні речі.
Вже навіть не наважуся запропонувати послухати значних топонімів. Хоч то прекрасна медитація і добрий ключик до епосу (Левкада, Хріса, Сіпіл). Як наші Гутин Томнатик, Шпиці, Магура і Стра-гора.
То була якась особлива метода ненищівного напруження мозку. Щось як орудування коротким мечем.
Потім прийшов роман, енциклопедія, есей, репортаж. І все ж – вслід за Вальтером Беньяміном – можна вірити і чекати, що – нім ся война переб'є – вернемося до епосу. До тисяч складних імен і дієвих зв'язків між ними на химерній топографії. І тоді кожен з нас відчує свій безпосередній ефект причетності до великого розгалуженого роду.
Хотів би ще, може, щось сказати. Але за хвилину вимикають електрику. Коли увімкнуть – не знати. А епос, перелік родових імен, героїв, їхнє тлумлення і копирсання електрики не потребує. Всьо то має і може бути в голові.
Як, скажімо, Питюкова черешня, на якій ми виростали, ніколи не бачивши Питюка.
30.10.2025