Від початку Кам’янець-Подільський змальовувати не збирався. Місто давно стало брендом, а тому про всі його пам’ятки написано стільки, що хоч із шкіри лізь, все одно вийде епігонство. Тож, на відміну від Сатанова, Гусятина чи Івахнівців, жодних творчих планів із цим містом не пов’язував. Але барвисті реалії Кам’янця виявилися сильнішими за прозаїчні розрахунки.
Ніколи не був послідовником римського католицизму, але здавна небайдужий до урочистостей і обрядів римо-католиків, а надто – до їхніх процесій. Там дійсно є щось таке, що заворожує. Ще б пак – сценарій ритуалів відточували та шліфували дві тисячі років.
Тож дізнавшись, що у переддень свята на честь апостолів Петра та Павла відбудеться урочиста хресна хода, поквапився подивитися на це диво. Римо-католицькі процесії самі з себе сприймаються як фрагмент анімованої історії. А тут ще й такі шикарні середньовічні «декорації».
Петропавлівська катедра – головний римо-католицький храм Кам’янець-Подільської єпархії. А, отже, день Петра та Павла за григоріанським календарем є храмовим святом місцевих римо-католиків. Тож в урочистій службі Божій взяли участь священики всіх міських і багатьох навколишніх костелів.
Сама катедра, де відбувалися торжества, заслуговує на не один епітет з додатком «най…» і «єдина у світі». По-перше, це один із найдавніших храмів міста. Точна дата його зведення невідома. Достеменно можна стверджувати, що з’явився він не пізніше ХV століття (перша писемна згадка датована 1450 роком).
Як і в Городку Подільському, тут шанують Святого Антонія. Що й не дивно, адже городоцький Антоній «родом» саме з Кам’янця-Подільського
Катедра була найсхіднішим готичним храмом у тодішній Європі – поки її не почали перебудовувати в інших стилях і поки в XX столітті в Києві й інших містах на схід від Кам’янця не набудували неоготичних костелів. Вона є ЄДИНИМ У СВІТІ католицьким храмом з ісламським мінаретом. Православних же храмів з мінаретами є безліч на теренах колишньої Оттоманської Порти (найвідоміший із них – Ая-Софія в Стамбулі, яка має аж 4 мінарети).
Згаданий мінарет з’явився по тому, як 26 серпня 1672 року війська султана Мехмета IV разом із козаками гетьмана Петра Дорошенка взяли доти неприступну Кам'янецьку твердиню. Героїчну оборону міста й фортеці барвисто описав у романі «Пан Володийовський» Генрік Сенкевич, у XX столітті за цією книжкою зняли художній фільм. До речі, біля Петропавловської катедри можна побачити пам’ятник цьому самому пану Володийовському – «Гектору кам'янецькому».
Більшість храмів міста турки перетворили на мечеті. Християнським громадам (православній, католицькій і вірменській) залишили лише по три храми кожній, та й то на околицях. Петропавлівська катедра стала Султанською мечеттю – найголовнішою на Поділлі. Сусідній храм Св. Миколая був перетворений на Мечеть Султанші.
Тут спостерігаємо певну невідповідність. Згідно з її високим статусом, цій мечеті належало мати два мінарети. Натомість бачимо лише один (його висота 38 м). А де ж другий? Невже послідовники Пророка забули збудувати другу вежу для муедзіна? Аж ніяк. На пам'ять османи не скаржилися, а надто в питаннях віри. Просто не встигли – вже 1699 року мусили вертати Кам’янець християнам. Але основу недобудованого мінарету нині добре видно з північного боку костелу.
Для другого мінарету турки встигли збудувати лише основу.
Отже, Поділля повернулося до Речі Посполитої. Вже 1700 року за наказом римо-католицького біскупа Яна Гнинського храм очистили від усіх ісламських додатків і перебудов. Мінарет після деяких роздумів таки вирішили залишити. На знак торжества християнства над «бусурманами» на ньому поставили статую Божої Матері. Найпершу, тоді ще дерев’яну, фігуру Богородиці прикріпили до півмісяця, який прикрашав верхівку мінарету за турецького володарювання.
Крім мінарету, з ісламських реліквій до нашого часу зберігся білий мармуровий мінбар – така собі мусульманська «казальниця», з якої читають Коран і проповіді. Ще не так давно той мінбар стояв у Петропавлівському соборі, а зараз його можна побачити в костелі Св. Миколая (за турецьких часів – Мечеть Султанші).
Взагалі, аби згадати про всі цікавинки кафедрального комплексу Петра та Павла, то вийде дебела книжка. Львівянам, зокрема, може бути цікавий Скорботний Ісус. Такий самий, як на їхній каплиці Боїмів – цей сюжет, хоч і не унікальний, але досить рідкісний. Кам'янецького Скорботного Христа встановили у пам'ять про похованих кам'янчан, чиї останки були сплюндровані турками під час ліквідації кількох християнських цвинтарів.
Світлина з photo.i.ua
Але чи не найбільший ажіотаж серед туристів викликає знаменита Лаура – надгробок роботи відомого скульптора Віктора Бродського. Сумна та зворушлива скульптура виконана у стилі римського класицизму з білого каррарського мармуру. Її замовив граф Кароль Пшездецький, аби увічнити пам'ять про кохану доньку Лауру. Дівчина невдало впала з коня, зламала хребет і невдовзі померла. Надгробок довго стояв у родовому гробівці. За «совітів» гробівець сплюндрували. Але навіть у комуністів не піднялася рука знищити шедевр. 1938 року надгробок перевезли до Кам'янець-Подільського музею, відділом якого зробили зачинений костел. Після повернення храму Петра та Павла парафіянам унікальної краси надгробок там і залишився.
Процесія біля ратуші
Біля колишнього Тринітарського костелу
Саму хресну ходу описувати в подробицях не буду – все видно на світлинах. Можна лише додати, що процесія зробила чотири молитовні зупинки: біля «польської» Ратуші (в Кам’янці були ще «руська» та «вірменська»), біля монастиря домініканців із костелом Св. Миколая (того, де мінбар), біля Тринітарського костелу (зараз греко-католицька церква) й у Старій Фортеці, де хресна хода й завершилася. Що цікаво – випадково чи ні, але місця для молитовних зупинок були прикрашені у кольори державного прапора.
Біля Домініканського монастиря
Світлини автора
30.06.2014