Мандруючи загумінками Галичини, постійно зустрічаєш закинуті римо-католицькі храми. Серед них як шедеври архітектури світового рівня, так і типові проєкти-близнюки часів міжвоєнної Польщі. Це ж стосується їхнього віку. Найдавніший із бачених костелів-пусток звели ще наприкінці XVI століття, а наймолодший закінчили оздоблювати за кілька місяців до початку Другої світової війни. Єднає їх однакова занедбаність, майже ідентична біографія та відсутність хоч якихось перспектив у майбутньому.
Після того, як по війні основна частина польського населення, яка й сттановила більшість римо-католиків, перебралася до Польщі, сільські та містечкові костели виявилися нікому не потрібними. За «совітів» їх використовували передовсім як склади. Часом там зберігали навіть отрутохімікати, як те сталося в Личківцях. Також у храмах організовували крамниці, клуби, спортивні зали та інші корисні заклади.
Костел Внебовзяття в Ягільниці встиг побути спортивним залом. Відновлено завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської. Рідкісний випадок.
Коли після здобуття Незалежності храми почали повертати вірним, більшість костелів так й залишилися безгоспними, адже римо-католицькі парафії зникли разом із поляками. Сільські ж греко-католицькі громади вже мали свої храми і нових не потребували. Краща ситуація складалася там, де після виходу УГКЦ з підпілля частина вірних захотіла залишатися в православ’ї. Наприклад, у Буцневі, що біля Тернополя, присвячений св. Адальберту і Різдву Пресвятої Діви Марі костел став православною церквою святих апостолів Петра і Павла. Але таке – радше виняток, ніж правило.
У Західній Європі внаслідок кардинального зменшення практикуючих віруючих теж спостерігається проблема храмів-пусток. Але там її успішно вирішують: на базі старих храмів створюють музеї, виставкові комплекси, кіно-концертні заклали, спортивні зали та навіть ресторани. Але в українській провінції подібні сценарії неможливі в принципі – тут і кепська транспортна досяжність, і відсутність туристів, і ще цілий ряд непереборних обставин. Хоча деякі із закинутих храмів усе ж можна врятувати, сама проблема галицьких та волинських костелів-пусток за сьогоднішніх умов навряд чи може бути розв’язана. Принаймні автор, при всій фантазії, виходу не бачить. Найвірогідніше, все вирішиться само собою по тому, як впадуть стіни останнього закинутого храму…
Наразі пропонуємо невеличкий огляд храмів-пусток.
Найдавніша серед пусток
Готичний храм Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Язловці біля Бучача є одним із найдавніших римо-католицьких храмів України та датується приблизно 1590 роком. Його називають ще «домініканським» – костел діяв при кляшторі відповідного ордену.
Головною окрасою костелу в Язловці є різьблені ренесансні портали
Храм має яскраво виражені оборонні риси, що традиційно для тогочасних мурованих сакральних споруд. Разом із місцевим замком, синагогою (теж фортифікованого типу) та мурованою вірменською церквою-фортецею Сурб Нікогайос (1551 р.) він утворював оборонний периметр міста, яке свого часу навіть складало конкуренцію купцям самого Львова.
Дах та перекриття храму обвалилися ще на початку 1990-х, лише у вівтарній частині можна побачити гарне готичне склепіння.
У храмі частково збереглися фрески – їх донищують опади та автографи недолугих туристів, у тому числі й із Польщі. Крім сучасних вандальських написів, тут маємо й цікавий корпус графіті XVI–XVIII століть. Їх можна побачити на хорах (другий ярус дзвіниці).
У храмі частково зберігся стінопис. На нижній світлині біля арки – надгробок композитора Миколая Ґомулки
Такого величезного масиву (кілька сотень!) неформальних давніх написів та рисунків немає в жодному з римо-католицьких храмів України. Колись таким чином людина позначала свої особисті відвідини храму чи паломництво. Це давало надію, що виголошені у храмі молитви будуть почуті та здійснені.
Автографи одночасно виконували й роль своєрідного оберега – за тогочасними уявленнями, зроблений у Божому домі напис автоматично освячувався самим храмом. Сакралізація за рахунок графіті власного імені та прізвища мали би принести додаткові гаразди у життя та справи. Такий собі різновид народної «християнської магії». Практика «гостьових» автографів мала досить широке поширення, але до нашого часу більшість із них або не дійшли, або ховаються під шарами пізнішого тинькування чи розписів. Оскільки всі інші великі корпуси графіті в Україні виявлені лише у храмах княжої доби, язловецькі написи та рисунки є унікальними.
Цікавий факт – саме руйнація даху та перекриття відкрили світу графіті. Сталося це по тому, як під дією опадів облетіли тиньк та шари фарби ХІХ–ХХ століть.
Стіни хорів густо помережені давніми графіті. Зразки графіті кінця XVI ст. (добре видно дату 1590) та зображення дракона, теж приблизно того ж часу.
У храмі впадає у вічі вмурована в стіну старезна плита з текстом латиною та розп’яттям – це надгробок відомого польського композитора Миколая Ґомулки (1535–1609), колись похованого на цвинтарі біля костелу. Сам храм використовувався у якості родової усипальниці родини Язловецьких. Від того маємо лише порожню крипу.
Головна ж окраса храму – дуже гарні різьблені портали довкола дверей. Найкрасивіший прикрашає бічний фасад. Він має характерну пізньоренесансну композицію та увінчаний невеличким гербом Абданк, що належав фундаторові костелу Миколаю Язловецькому.
Центральний вхід оздоблено значно скромніше. І вже зовсім скромний портал прикрашає двері, що ведуть із вівтарної частини до захристя.
Капличку баронів Блажовських колись дуже давно хотіли ремонтувати, але далі риштовань навкруги шпиля справа не зрушилася…
Згаданий храм – не єдина закинута сакральна споруда Язловця. На старому цвинтарі височіє чимала неоготична капличка-мавзолей баронів Блажовських (1860 р.), колишніх дідичів містечка. Фасад споруди прикрашає фамільний герб Сас. На бічних стінах також бачимо ряди гербових щитів з якимись зображеннями. Це так звана «псевдогеральдика» – до гербів вони відношення не мають, а є лише суто декоративними елементами.
Найкрасивіший храм
Поняття краси суб’єктивне, але закинутий бароковий костел Усіх Святих у селі Годовиці, що під самісіньким Львовом, беззаперечно є найпрекраснішим, під яким кутом не подивись. Що й не дивно, адже його «батьками» є зоряний дует знаменитого архітектора Бернарда Меретина та не менш славетного скульптора Георга Пінзеля.
Храм Усіх Святих у Годовиці
Костел постав у 1751–1758 роках з ініціативи львівського каноніка та архидиякона Щепана Міхульського.
Склепіння та стіни храму вкривали розписи – найвірогідніше, роботи відомого художника Олександра Ролінського. Понад головним вівтарем було зображення Бога Отця в хмарах та двох янголів. Обабіч вікон були овальні медальйони з погруддями святих. На жаль, основну масу стінопису втрачено.
Найбільшою ж прикрасою інтер’єрів були скульптури роботи Георга Пінзеля. Головний вівтар увінчувала фігура розп’ятого Ісуса з парою янголів обабіч, а також зі скорботною Богородицею та апостолом Іваном Богословом. Перед вівтарем було встановлено скульптурні групи, що ілюстрували біблійні сюжети: «Жертвоприношення Авраама» та «Самсон з левом». У 1965 р. більшість скульптур вивезли до Львівської картинної галереї в Олеському замку, що врятувало їх від нищення. Сьогодні шедеври зберігаються у львівському Музеї Пінзеля.
Храм Усіх Святих у Годовиці, фасад
У 2012–2013 роках сім скульптури із Годовиці стали центром експозиції робіт Пінзеля, що проходила в Луврі.
Костел діяв до квітня 1946 р. – тоді останній його парафіяльний священник о. Ярослав Хомицький разом із більшістю вірних виїхав до Польщі.
1974 року в храмі сталася пожежа, яка знищила дах. Під дією вогню незабаром обвалилося і склепіння. Сьогодні дивовижний храм перебуває в аварійному стані.
Після версальської виставки робіт Пінзеля французька сторона висловила готовність профінансувати відновлення храму, де вони колись стояли. Але плану реставрації та кошторису досі немає.
Тут прекрасне все – і архітектура, і пейзаж…
Наразі долею храму переймаються кілька поважних громадських організацій та львівські митці, тому є велика надія, що будівлю незабаром відреставрують.
Вмираюча краса Покуття
Колись давно Чернелиця, що на Покутті, була знаним містом, а у п’ятдесятих роках минулого століття вона навіть встигла приміряти статус райцентру. Шанувальників історії та мандрів глибинкою це село приваблює знаменитим замком та трішечки менш відомим храмом Св. Михайла Архангела (він же храм св. Антонія, він же «Домініканський костел»).
Храм ховається серед заростей
Храм постав на зламі епох готики та бароко, і у його архітектурі прослідковуються сліди обидвох стилів.
Костел, найвірогідніше, звели за проєктом відомого єзуїта-архітектора Войцеха Рожевського. Фронтон, у якому проглядаються готичні риси, оздоблений білокам’яним різьбленням у вигляді характерних для бароко спіралей, арочними нішами, кам’яними вазами та обелісками.
Найбільше ж радує очі розкішний різьблений білокам’яний портал головного входу, що пишністю перевершує вище згадані портали в Язловці. Також добре помітно, що фундатор храму князь Михайло Чарторийський, на відміну від колеги Миколая Язловецького, відсутністю марнославства не страждав. Якщо «Абданк» Язловецького з першого погляду на порталі і не помітиш, то «Погоня» Чарторийського є головним елементом декору храмового фасаду.
У храмі маємо ще один декорований портал, який прикрашає двері, що ведуть від вівтарної частини до захристя. Його увінчує герб Пилява, що належав Єфросинії зі Станіславських (дружині Михайла Чарторийського). На це вказують літери «Е» та «S» (Eufrozyna Stanisławska).
Через зарослі, що підходять майже впритул до стін храму, фотографувати практично неможливо…
Костел заклали 1661 р. і вже 1664 р. передали ченцям-домініканам – від початку він діяв як монастирський при невеличкому, всього на 4 ченців, домініканському конвенті (кляшторі).
Від 1787 року Відень розпочав масову ліквідацію монастирів на теренах Австрійської імперії. Монастирі закривали поступово. Домініканці в Чернелиці господарювали до 1789 р. Після закриття кляштору храм став парафіяльним, тоді ж його пересвятили на честь св. Антонія Падуанського.
Вівтар
По Другій світовій в храмі, цілком традиційно, облаштували склад. 1961 р. костел було взято під державну охорону як пам’ятку історії та архітектури. 1985-го його навіть перекрили ґонтом. Тимчасом місцеві хлопчаки на храмовому горищі облаштували свій «штаб» – і внаслідок необережного поводження з вогнем якось усе підпалили. Прикра подія сталася 2005 року. Як й у випадку з Годовицею, пожежа викликала обрушення склепіння. От лише якщо храм Усіх Святих має надію на відродження, то в Чернелиці – повна безнадія…
Найфотогенічніший храм і вітражі
На відміну від усього вище згаданого, неоготичний костел Матері Божої Неустанної Помочі, що в селі Сороцькому на Теребовлящині, – майже юнак. Його звели в 1902–1907 роках за проєктом архітектора Міхала Ковальчука коштом графа Міхала Віктора Баворовського та його дружини Марії Северини Дунін-Борковської. Східну стіну храму досі прикрашають об'єднані спільною короною фамільні герби фундаторів — «Прус ІІ» (Баворовських) та «Лебідь» (Дунін-Борковських).
Остаточне ж оздоблення храму завершили щойно 1939 року, саме напередодні Другої світової війни.
Всохлі дерева гармонійно доповнюють картину пустки
Зазвичай закинуті храми досить складно фотографувати. Вони або затиснуті серед забудови, або ж густо оточені деревами. Чи те й інше. Костел в Сороцькому у цьому ключі – мрія фотографа. Навіть всохлі дерева, що у німій молитві простягають до байдужого неба мертві руки-гілки, тут більш ніж доречні та підсилюють відчуття пустки. Та й сам храм дивовижний і дуже гарний.
У повоєнні роки костел традиційно перетворили на зерносховище, потім – на склад мінеральних добрив. Аби вантажівки могли заїздити всередину, господарники зруйнували частину східної стіни та поставили ворота. Вже за Незалежності загорівся дах. Пожежа, крім покрівлі, знищила приголомшливої краси вітражі роботи кращих французьких майстрів. Від них збереглися лише жалюгідні фрагменти.
Костел всередині – залишки вітражів та герби донаторів
Біля Теребовлі в селі Млиниська маємо ще один майже іграшковий костелик із залишками вітражів. Зводили його не як парафіяльний, а як припалацовий. Сам палац, що належав графській родині Лосів, не пережив Другої світової війни. Від нього залишився лише грандіозний дуже красивий парк із рідкісними деревами.
Звели храм у 1911–1912 роках коштом тодішніх власників Млиниськ Ельжбети Лось та її чоловіка Єжи Севера Дунін-Борковського. На жаль, невідомо, хто був архітектором споруди.
Родзинкою цього храму є дуже красива оковка дверей. Причому всіх. І, звісно, вцілілі вітражі. Якщо до них придивитися, то можна «прочитати» досить сумну сторінку історії цього костелу.
Костел у Млиниськах схожий на іграшку
Зокрема добре видно, що просто в обличчі Ісуса є отвір від кулі – хтось досить прицільно та цілеспрямовано розстрілював святиню. До речі, у янголика, фігура якого прикрашає фасад, теж розстріляне обличчя.
Цей храм мав надію на відродження, але…
У селі Звенигород, що за кілька кілометрів від Бучача, можна побачити невеличкий і дуже симпатичний костел Святого Духа і св. Йосафата єпископа та мученика. Він теж не вирізняється поважним віком – звели його щойно 1934 року. Зате впадає у вічі модерна та дуже цікава архітектура споруди – такі костели будували лише у міжвоєнний період.
Костел Святого Духа і св. Йосафата єпископа та мученика
Після Другої світової війни його закрили комуністи, облаштувавши всередині склад мінеральних добрив. За Незалежності його віддали нечисельній римо-католицькій громаді села. Місцеві розповідають, що тут навіть встигли провести кілька служб, але просякнуте хімією помешкання погано впливало на людей, тож багато хто по тому відчував задуху та запаморочення.
Років із двадцять тому тут розпочали ремонт. Навіть встановили риштування та каркас для відновлення склепіння. Але через брак коштів на тому все й зупинилося.
Храм-«душогубка»…
У Личківцях, що на Тернопільщині (дане село уславлене тим, що саме біля нього зі Збруча виловили знаменитого «Збручанського ідола»), можна побачити пустку храму Непорочного Зачаття Діви Марії (1708 р.), поставленого коштом подружжя Кавецьких (Анджей Франциск і Алоїза Катерина з Дружбацьких). Храм зведено посеред замчиська з каміння розібраних мурів давнього укріплення.
Храм, який отруїли комуністи
Від початку існування храм у Личківцях належав ієзуїтам, його фасад прикрашено велетенською емблемою ордену. Там же бачимо напис, що сповіщає про реконструкцію костелу у 1728 р. Тут є і поки нерозгадана таємниця – картуш написом, який ще у давні часи ретельно затинькували. Що там хотіли приховати та чому? Цікаво було би все очистити та прочитати.
Можливо, що донатори храму були масонами – над єзуїтською емблемою видно Всевидяче Око, яке увінчує незавершену піраміду (як на доларовій банкноті США). В оздоблені також бачимо ледь замасковані косинець та циркуль. У цьому немає нічого дивного – в XVIII ст. у шляхетському середовищі Речі Посполитої забавки у масонів були мегапопулярними.
За совітів у храмі був склад отрутохімікатів. Ймовірно, під завалом даху та склепіння (вони впали десь наприкінці 1990-х) і досі залишилися діжки з якоюсь гидотою – принаймні в глибині храму сморід дусту просто нестерпний і навіть після 10-хвилинного перебування нудить та болить голова.
Споруда знаходиться в катастрофічно-аварійному стані, а помережані тріщинами та просякнуті радянською отрутою стіни не надають оптимізму.
Зазирнути в очі Ісусу…
Ще наприкінці 1980-х років у більшості закинутих храмів частково зберігалося оздоблення та вівтарі. Серед селян й досі вважається за великий гріх щось виносити з Божого дому, тому їх не чіпали. Ситуація кардинально змінилася на початку дев’яностих, коли серед «еліти» набуло великої популярності колекціонування старожитностей, у тому числі й сакральної атрибутики. Грошовиті скупники краденого виступили головними «спонсорами» чисельних бригад мародерів, які масово прочісували закинуті храми та вивозити все, що лише можна було продати.
Сьогодні крадене регулярно спливає на виставках старожитностей із приватних колекцій. Втім, спонсори мародерів (а деякі з яких колись займали навіть найвищі державні посади) трактують це не як масову скупку очевидно краденого, а як благородний порятунок історичної спадщини, яку потенційно могли вивезти за кордон.
Костел Св. Яна Непомука
Єдиний закинутий храм із майже повністю збереженим головним вівтарем можна побачити лише в с. Турильче, що неподалік Скали-Подільської. Святиня вціліла лише тому, що сакральні фігури тут виготовлені з каменю, а не дерева, і поцупити їх було доволі проблематично.
Костел звели 1871 року в неоготичному стилі з елементами ренесансу. В краєзнавчій літературі храм часто називають «Петропавлівським» – вірогідно, на це вплинули фігури апостолів Петра та Павла, які прикрашають його фасад. Насправді він має досить рідкісне присвячення Св. Яну Непомуку – небесному покровителю його фундатора Яна Старжевського. Фігура цього святого прикрашає головний вівтар храму.
Це, мабуть, єдиний закинутий храм, де зберігся головний вівтар
Одразу зауважимо – світлини й близько не передають те, що бачили очі та відчувало серце. Зазвичай все навпаки – знимки переважно виявляються значно красивішими реальності. Але не цього разу. Не передають світлини й дивовижної енергетики храму. Автор чимало помандрував Україною, але костел у Турильчому став однією з небагатьох споруд, звідки зовсім не хотілося йти. Єдине болісне відчуття, винесене з храму, – пекучий сором при погляді в обличчя Христа. Хоча власної вини у тій пустці довкола Нього немає – але все одно соромно.
Закинута капличка в Ниркові
Тут поставимо крапку. Насправді храмів пусток (а ще є й занедбані синагоги) набагато більше. Згадано лише ті, які найбільше вразили та глибоко запали в душу автору.
Фото – Дмитро Полюхович
01.02.2022