Останні три місяці, з того часу, як Росія вдалася до брутальної й майже неприхованої агресії в Криму, у міжнародних експертних дослідженнях, які стосуються України, чимраз частіше згадується Іран. Аналітичні пов’язання між двома країнами мають багатосторонній характер, але передовсім йдеться про два аспекти: атом і нафту.
В жовтні 2001 року в Росії було демонтовано останню ядерну боєголовку, вивезену з України. Київ добровільно відмовився від третього в світі за величиною атомного арсеналу. Таким чином Україна остаточно стала «зоною, вільною від ядерної зброї».
Примарність гарантій безпеки
Нині в українському політикумі спалахують чимраз бурхливіші дискусії: а чи не поспішили ми з ядерним роззброєнням? На тлі російської агресії з’являється доволі політиків-популістів, котрі заявляють, що мовляв, якби в нас була ядерна зброя, то Путін не посмів би нахабно пхатися на нашу територію. Вони свідомо «забувають» про вже давно висловлені контраргументи: не було в України ні грошей, ні можливостей, щоб утримувати цей весь арсенал. Та й час його придатності донині вже давно б минув.
Менше з тим, нас більше цікавить інший аспект атомної проблематики, а саме: гарантії надані ядерними державами світу щодо цілісності України й недоторканості наших кордонів. Гарантії були викладені в Будапештському меморандумі, котрий вже за самим своїм юридичним статусом не передбачав жодних правових механізмів свого виконання. Все трималося лише на добрій волі країн-підписантів – США, Росії, Великої Британії. З волею, як нині стало зрозуміло, не склалося.
Одна з країн, котрі підписали Будапештський меморандум, вдалася до відкритої інвазії на українську територію, дві інші – не запропонували Україні надійного захисту її територіальної цілісності.
Тут і виникло питання Ірану, на якого вже майже десятиліття Захід чинить тиск, аби не допустити розвитку іранської ядерної програми. І тепер, після кримських подій, виникла серйозна проблема: чи готовий Захід запевнити Тегерану безпеку? Якщо іранське керівництво таки погодиться закрити програму, то чи не потрапить країна в таку ж пастку, в яку потрапила Україна? Такі ж сумніви, очевидно, тепер терзають й інші держави, котрі підпільно здобули чи здобувають ядерний статус, на кшталт Північної Кореї, Пакистану, Ізраїлю тощо. Приклад України всіх їх нівроку деморалізує.
Нафтове питання
Та все ж, попри негативний прецедент з Україною, Тегеран таки потроху йде на оборудку з так званою «шісткою» (США, Росія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Китай) й готовий відмовитися від своєї ядерної програми. Зрозуміло, що іранські лідери врахують український урок й вимагатимуть від країн-підписантів реальних, а не міфічних гарантій безпеки. Адже з пам’яті іранців зовсім не стерлася іракська агресія 1980-х років, у якій полягли близько мільйона громадян.
Але головним аргументом Заходу, аби змусити Іран відмовитися від своїх ядерних амбіцій, є питання нафти. Скасування санкцій щодо експорту нафти може повернути іранцям колишній добробут.
До речі, урок з іранськими санкціями доволі повчальний. США і Європейська Унія пригрозили штрафними заходами Тегерану 2005 року. Тоді до влади прийшов новий войовничий президент Махмуд Ахмадінеджад, заступивши ліберала-реформатора Мохаммада Хатамі. Новообраний лідер зразу ж оголосив про рішення розконсервувати програму збагачення урану, згорнуту Хатамі.
У відповідь на це адміністрація Джорджа Буша-молодшого запровадила цілу низку нових санкцій. Вони стосувалися не лише нафти, але й іранських банків компаній та фізичних осіб, так чи інакше пов'язаних з атомною та оборонною промисловістю Ірану.
Цікавий момент: у Тегерані були абсолютно переконані, що їм нічого страшного не загрожує. Адже значна частина іранської нафти йшла не до Америки, а до Європи. Іранська нафтохімічна промисловість являла собою великий ринок для поставок продукції європейських фірм. Дуже важко було іранським правителям уявити, що впливові концерни просто так відмовляться від цієї співпраці. Відповідно вони чинитимуть тиск на свої уряди, щоб ті не долучалися до санкцій.
Окрім того, у Тегерані були переконані, що навіть якщо Європа й відмовиться від придбання іранської нафти, то потік «чорного золота» легко можна буде перескерувати з Заходу на Схід – до Китаю, Індії, Південної Кореї, Японії.
Тегеран також сподівався, що компенсувати зупинку продукції з Європейської Унії допоможе Росія, Китай і мусульманські країни, котрі виступлять єдиним фронтом проти санкцій Заходу і забезпечать Іран всім необхідним. Можемо припустити, що приблизно так нині міркують завсідники Кремля, принаймні зі схожими аргументами вони виступають на російських телеканалах. Як і раніше в Тегерані, нині в Москві заявляють, що санкції зроблять країну сильнішою, а Захід втратить значно більше. Російські очільники навіть погрожують розробкою своєї системи банківських карток і продажем доларових облігацій…
Тому варто їм нагадати, до чого саме довела Тегеран його непоступливість. Європа таки долучилася до американських санкцій. Перескерувати потоки нафти із Заходу на Схід – виявилося занадто складним завданням. Так, Китай, Індія, Південна Корея і Японія іранську нафту купували, але скоротили обсяги на 50-70%. А через припинення поставок іноземного обладнання видобуток нафти в Ірані впав майже вдвічі, багато свердловин довелося законсервувати. Значне число підприємств нафтохімії та інших галузей закрилося. Після відключення від світової фінансової системи просто неможливо було оплатити закуплену іранську нафту. Іран нібито зайшов вихід – бартер. А наслідок такий: країну наповнили дешеві китайські товари низької якості. Іранський ріал стрімко девальвував, почалася галопуюча інфляція, ціни на товари масового вжитку підскочили на 100-200 відсотків…
Нині Росія перебуває в доволі схожій ситуації. Й саме Іран зможе зіграти ключову роль в справі приборкання російської агресії. Якщо Женевські переговори, спрямовані на зняття санкцій з Ірану прогресуватимуть, як і раніше, то існують високі шанси, що до 20 липня з Ірану будуть зняті всі обмеження на продаж вуглеводнів.
Чи означатиме вихід Ірану на світовий ринок нафти, що ціни на неї стрімко впадуть? Не виключено, хоча й не конче. Надто багато гравців на цьому ринку (включно з американськими нафтовими баронами) не зацікавлені в падінні нафтових цін. Але Росії не варто тішитися навіть у випадку збереження цін.
Нині Іран імпортує близько мільйона барелів нафти на день. Якщо санкції будуть зняті, то він зможе щоденно постачати на світові ринки 2,5 мільйона барелів. Модернізувавши нафтовидобування за рахунок західних інвестицій і технології Іран зможе підняти експорт принаймні удвічі, а згодом – і втричі.
Не складно зрозуміти, що увесь цей надлишок іранської нафти можна пустити на заміщення російського «чорного золота». Росія щоденно продає Європейській Унії 5,6 мільйонів барелів нафти. Іран має всі можливості продавати стільки ж. Тож Тегеран, котрий нарешті став передбачуваним партнером, легко заступить Росію з її непередбачуваним Путіним.
12.05.2014