З Москвою чи без неї?

Добре конюнктура, яка повстала для Совітів після перелому у підході західних великодержав до Німеччини у звязку з вмаршом німецьких військ до Праги, — прокинула в усьому світі приспане вже зацікавлення совітськими справами. Переговори анґлійських і француських державних діячів із акредитованими в Льондоні та Парижі совітськими амбасадорами викликали поголоски просто про відродження передвоєнного союзу, відомого під назвою "трипорозуміння". З другого боку остання прилюдна промова Сталіна з атаками саме на західні демократичні великодержави, як на воєнних нацькувачів, поруч із останньою промовою Гітлєра, в якій не було ні одного слова під адресою Совітів (ані одного доброго слова, але теж ані одного злого!) — була водою на млин пророків, які і нині не виключають повороту Німеччини до політики Бісмарка, воскресшої у рапальському договорі веймарської республики. Два тоталізми — мовляв — завжди можуть знайти спільну плятформу, тим більше, коли спільним їхнім актуальним ворогом стає озброєна демократія...

Димісія Літвінова ще більше зактуалізувала совітську тематику у світовій пресі та серед широких верств ріжнонаціональних громадянств. Чи Совіти належатимуть до франко-анґлійського чи німецько-італійського бльоку? Чи залишаться осторонь обох бльоків? Яке буде їх становище у найближчій війні? Чи їхня нинішня "невтральність" це тільки блеф, обрахований на дуже короткий термін (до першої великої битви), чи може вони дійсно чекатимуть аж до кінця війни, щоб щойно тоді виступити на арену?!

Цікаво, що при всіх тих міркуваннях сірих зїдачів хліба найменше місця займають нинішні ідеольоґічні ріжниці, які ділять світ, ідеольоґічні течії, які такі прикметні для всього післявоєнного часу. Люди завжди міркують старими катеґоріями думки: для них завжди доктрина — це тільки прикраса, ідея — це орнамент, декорація, яку нарід і держава можуть змінювати залежно від обставин, від тактичної гри. Люди завжди думають, що в основі орґанізації націй лежить виключно тільки той матеріялістичний світогляд, який сформулований у понятті державної рації, для якої байдуже: "з ким" та "як". Очевидно, тези Макіявелія зберігають надалі свою вартість, надалі обовязує правда "святого еґоїзму". А проте світ не стоїть на місці: держави й народи провадили вже війни за реліґію, провадили їx за інтереси династій, — нема ніяких даних, щоб легковажно ставитись до суспільно-ідеольоґічних переворотів, які не тільки змінили внутрішній устрій кількох великодержав, але і психіку та спосіб думання мас, разом із методикою і внутрішнього правління і дипльоматії провідних кол. Люди забувають, що у фашистів, націонал-соціялістів та комуністів є ортодокси, які на всі проблєми свого особистого життя, життя свого народу і своєї держави глядять крізь призму партійної доктрини та для яких партійна доктрина це ніяка забавка. Тому дуже обережно треба ставитись до всіх тих комбінацій, які не беруть зовсім під увагу ідеольоґічних засновків, що досі обовязували тоталістичні держави в їхній закордоно-політичній практиці.

Річ тепер у тім, чи Совіти бажані як партнер для демократичних великодержав і чи воно йде по лінії совітських інтересів. Знаємо хочби з дискусії на сторінках французької та анґлійської преси, що в обох тих громадянствах істнують два табори, які палко себе взаємно поборюють: прихильники та противники співпраці в Совітами. Для одних устрій та ідеольоґія Совітів байдужні — важна тільки держава як союзник у війні проти німців. Очевидно: важне теж питання, чи для Анґлії небезпечнішими видаються російські большевики, чи італійці і німці? Хто більш загрозливий для бритійського стану посідання, для імперіяльного засягу впливів Льондону — імперіяльні амбіції Італії та шукання "простору і землі" німцями, чи старо-російський, нині совітський імперіялізм, получений з "вселюдською" комуністичною ідеєю? Правда, нині прийнявся у світі погляд, що комунізм втратив свою розгонову силу, що його динамізм не той, яким був тому 20 літ, та що тому нема чого страшити ним народи й держави, які стали відпорними на нього і вміють боронити перед ним себе та підчинені собі кольоніяльні землі. Чимало людей у широкому світі думає про Совіти так, як більшість поляків: що це та сама Росія, яка була і раніш, тільки багато слабша і тому й — вигідніша. Однак є і такі, для яких боротьба з комунізмом — це питання "бути — не — бути" всієї христіянської культури та всього світового ладу. Сьогодні нема вже ніякого сумніву, що острах перед вибухом комунізму у Німеччині після тієї її програної, про яку мріють саме прихильники політики окруження Німеччини та приєднання до того протинімецького бльоку Совітів, — той острах є одним із найголовніших гамульців, що зупинюють їx як орґанізаторів війни. Той сам страх перед большевизмом у середній Eвpoпi, звідки вже він міг би обхопити всіх безпосередніх і дальших сусідів, — є водою на млин концепції — залишити німцям вільну руку їхній акції на совітському сході, єдиному, який може дати їм і простір і землю, який може увязнити їхню енерґію та одночасно позбавити світ марева комуни.

Очевидно, одні мріють про те, щоб фашизм і комунізм взаємно виснажились у найбільш кровавій різні всіх часів, та вірять, що після тієї розправи прийде час на розквіт правдивої, сильної і творчої демократії. Інші проповідують гітлєрівському походові на Москву чи на Україну долю наполеонської чи шведської армії. Одні легковажать собі вартість совітської збройної сили, вважаючи її блефом, головно з уваги на зруйнований транспорт та апровізаційні можливости, інші знову предсказують, що сила червоної армії де-де більша, ніж знають про неї на Заході. Не дурно сьогодні що-другий громадянин у світі або дипльомат або стратег! Але в найбільш навіть поверховному каварняному політиканстві видні подібні елєменти до тих, що діють у міжнародніх політичних верхівках: перехрещується безліч спірних інтересів та безліч міркувань і концепцій, з яких кожна має свою льоґіку. Яка складна справа активної участи Совітів у концерті сучасних держав — бачимо найкраще на становищі Польщі: офіціяльне становище польського уряду виключає всякий такий союз, який дозволяв би на присутність червоних військ в якомунебудь характері на території польської держави, — польські ендеки, частина польського демократичного табору та преса, в якій працюють жиди, виразно бажають собі можливо найбільшого зближення з Совітами, бачучи у них з уваги на ґеоґрафію більшу практично-союзницьку вартість, ніж союз з Анґлією та навіть з Францією, — знову велика частина пересічних поляків взагалі не бере під увагу совітського сусіда, немов його зовсім не було б!

З усіх найріжнородніших поглядів на цю справу є один, щодо якого ніхто не має сумнівів: що Совіти є тією єдиною державою на обох півкулях ґльоба, яка мріє про війну між націоналістичними і демократичними державами, плюс участь у тій війні всіх союзників одних і других головних партнерів! І тому ми, українці, вважали і вважаємо, що така війна була б найбільшою катастрофою, яку можна собі уявити. І тому вважаємо, що до такої катастрофи не прийде, бо це був би найбільший злочин і найбільший нерозум усіх тих націоналістичних та демократичних державних мужів, які чейже знаменито здають собі справу з московсько-большевицьких мрій!

[Діло]