Ювилей Івана Франка.

Цілий минулий рік відбували ся ювилейні обходи в честь 40 лїтньої лїтературної і громадянської дїяльности Івана Франка, і ті обходи відбувають ся далї ще й у сїм році*). В усїх огнищах нашого національного житя суспільність віддає честь праці і заслугам одного з найбільших в нашім народї, — одного з тих, що не тільки за житя свого показують народови свому дорогу до лїпшої будучности, але й по смерти своїй остають для народу свого безсмертні творами свого духа і мов стовпи огненні осьвічують дорогу грядущим і грядущим поколїням, — одного з тих, що з повним правом може сказати до свого народу:

"Підеш ти в мандрівку столїть

"З мого духа печатю".

Іван Франко вродив ся 1856 р. в селі Нагуєвичах дрогобицького повіта, в хлопській хатї сільського коваля Якова Франка. Добрий, розумний і не бідний батько, розуміючи вагу науки, рішив посилати сина до школи і по дволїтній науці в селї віддав його до нормальної школи оо. Василиян в Дрогобичи. Коли-ж він швидко помер, оставляючи малого школяря 8-лїтнїм сиротою, школярем заопікував ся далї вітчим Гринь Гаврилик, посилаючи його далї до нормальної школи і відтак до ґімназиї в Дрогобичи, яку Іван Франко скінчив в 1875 р.

В ґімназиї належав Іван Франко до найлїпших учеників і вже тут почав проявляти ся його лїтературний талант. В висших клясах він почав збирати етноґрафічні материяли, перекладати з чужих лїтератур і писати власні вірші й оповіданя, друкуючи дещо з них в ґазетї "Другъ" яку видавало у Львові академічне товариство "Академическій Кружокъ".

По матурі приїхав Іван Франко до Львова й записав ся на фільософічний видїл львівського унїверситету. Тут вступив в члени товариства "Академическій Кружокъ" і ввійшов в круг постійних співробітників ґазети "Другъ", де познайомив ся з Михайлом Павликом, своїм пізнійшим довголїтним товаришем громадянської праці.

І в товаристві "Академическій Кружокъ" і в його ґазетї "Другъ" панував москвофільський напрям, і Іван Франко, прийшовши до Львова, застав тут спори про мову і правопись, які — як каже в своїй автобіоґрафії **) — були для нього до того часу "майже зовсїм чужі й незрозумілі". Сам він з самого початку писав народньою мовою й фонетичною правописю, так що для друкованя в ґазетї "Другъ" треба було його писаня переправляти; поза тим він у тих кружкових спорах не грав майже нїякої ролї.

Та в 1876 р. запізнав ся з деякими членами т-ва "Академическій Кружокъ" між ними і з і Іваном Франком, Михайло Драгоманов. В ґазетї "Другъ" помістив Драгоманов ряд статей, в яких старав ся переконати своїх молодих знакомих, що основою їх громадянської діяльности повинна стати праця для добра народу, ведена народньою мовою в дусї тих народнолюбних ідей, до яких дійшла західна Европа.

Слова Драгоманова не остали без впливу: Іван Франко і Михайло Павлик стали ревними проповідниками тих ідей, на які вказав їм Драгоманів.

Та швидко прийшло ся молодим ідеалїстам перебути хрест терпіня. В 1877 р. Франка і товаришів арештують, закидуючи їм на основі переписки з Драгомановим, який тимчасом став полїтичним еміґрантом і осїв у Женеві в Швайцариї, приналежність до тайного товариства в ціли ширеня социялїзму. Довгий слїдчий арешт закінчив ся невеликим засудом, а все те разом дало Іванови Франкови 9 важких місяців вязниці.

А коли він вийшов з вязниці, зустрів його — як сам каже — "сто разів тяжший і несправедливйіший засуд усеї суспільности, кинений на нас: мене викинено з "Просьвіти", заборонено ходити на "Бесїду", а люди з старших, котрі хотїли мати зі мною яке небудь дїло, видали ся зі мною тільки в секретї, що мене ще дужче принижувало".

Треба тямити, що тодїшня наша народовецька інтелїґенция вела остру боротьбу проти тих демократичних, социялїстичних і вільнодумних ідей, які проповідував Драгоманов, і до його молодих однодумців віднесла ся вона крайнє ворожо.

Одначе Іван Франко не вгнув ся анї не зломив ся. Навпаки, засуд суду і осуд суспільности неначе укріпили його в переконаню, що власне та дорога правдива, за яку його переслїдують, і він, що перед процесом — як сам каже — був социялїстом тільки по симпатиї, але далекий був від розуміня, що таке социялїзм як суспільна доктрина, тепер, по процесї, став сьвідомим пропаґатором социялїзму, бачучи в нїм шлях до визволеня народних мас.

Серед сих важких обставин починає Іван Франко працювати далі над своїм власним розвитком і над ширенєм своїх ідей.

Ходить на унїверситет, а потім самостійно працює в науковій области, де займаєть ся передовсїм лїтературною критикою. Пише поезиї й оповіданя, в яких його талант розвиваєть ся все могутнїйше й могутнійше. Видає або бере близьку участь в ріжних виданях, які мають за ціль або розвиток нашої лїтератури і науки або ширенє поступових суспільних ідей. Став найвизначнїйшим представником тих ідей, які в нашій суспільности звязані з іменем Драгоманова. Разом з польськими й жидівськими інтелїґентами-социялїстами працює над осьвідомленєм робітництва у Львові. Разом з польськими людовцями, як Вислоух і ин., працює над заложенєм перших основ людового руху між польським селянством.

Так минув ряд важких років праці й боротьби, в яких доводило ся терпіти нужду, переслідуваня і навіть тюрму, — важких, але не безплідних, бо письменницька слава Івана Франка все зростала, а так само росли в силу серед суспільности голошені ним ідеї.

В 1886 р. Іван Франко одружив ся; в подружу вродило ся трьох синів і дочка; найстаршого сина довело ся батькови весною 1913 р. похоронити.

В кінці надійшов час, коли Іван Франко побачив наглядно плоди своєї праці: в 1890 р. заснувала ся радикальна партия, яка в основу своєї програми приняла ті думки, що їх доси голосили Драгоманів, Франко і Павлик. Тепер зачинаєть ся для Івана Франка період живої праці в характері партийного публїциста, орґанїзатора, аґітатора. Він засїдає в зарядї радикальної партиї, дуже часто як голова заряду, працює в партийнім орґанї Народї і в популярних радикальних ґазетах Хлїборобі і Громадськім Голосї як редактор або найдїяльнїйший співробітник, пише аґітацийні брошури, їздить по вічах, кандидує при виборах до парляменту.

Та рівночасно не занехує лїтературної й наукової дїяльности. В 1893 р. одержує в віденськім унїверситетї ступінь доктора фільософії, в 1895 р. габілїтуєть ся в львівськім унїверситетї на доцента української лїтератури. Одначе мінїстерство просьвіти, йдучи за волею галицького намісника ґр. Казимира Баденїя, не затверджує пропозициї сенату львівського унїверситету, щоби Івана Франка іменувати доцентом, і так замикає перед ним поле наукової дїяльности на унїверситетській катедрі. За причину сього рішеня подало мінїстерство "полїтичну минувшість" Івана Франка. На сором сказати треба, що до сього причинили ся також деякі наші люди, які займали тодї визначні становища в нашій суспільности; вони "в імени народу" самі звертали ся до намісника ґр. Казимира Баденїя з просьбою, щоб не допустив Івана Франка на університетську катедру.

В тім часї почав Іван Франко видавати також лїтературно науковий журнал Житє і Слово, в якім тодїшне молоде поколїнє знаходило богате жерело знаня й ідейности.

В міру того, як росте письменницька слава Івана Франка і як голошені ним ідеї здобувають ґрунт серед нашої суспільности, — починають знаходити признанє також його заслуги. Він стає співробітником Записок Наукового Товариства ім. Шевченка, яке ще в 1892 р. не хотїло його з полїтичних причин приняти в члени; згодом стає співредактором заложеного в 1898 р. Науковим Товариством ім. Шевченка журнала Лїтературно-Науковий Вістник.

В осени 1898 р. Іван Франко обходив 25-лїтний ювилей своєї лїтературної і громадянської дїяльности. Сей ювилей, се був побідний триюмф Івана Франка над тою частю суспільности, яка доси виступала проти нього. Перед ентузиязмом, з яким його витав поважний гурт старшої поступової інтелїґенциї, молодїж, радикальне селянство, замовкли неприхильні до нього голоси, неначе говорячи до нього своєю мовчанкою: "Ти побідив!"

Останніх 15 лїт, які минули з того часу, прожив Іван Франко серед загального признаня своїх і чужих. Усунувши ся від полїтичної праці, віддав ся в цілости лїтературній і науковій дїяльности, яка здобула йому признанє навіть у завзятих полїтичних противників. Його імя стало загально знане й поважане на цілій Україні. В 1906 р. іменує його почесним доктором унїверситет в Харкові. В 1908 р. іменують його почесним членом загальні збори тов-а "Просьвіта", до якого колись відмовлено йому принятя як звичайному членови.

В 1908 р. перебув Іван Франко важку недугу, одначе піднїсши ся з неї, працює далї в лїтературній і науковій области.

Так діждав ся він отсе 40-лїтнього ювилею своєї праці, тої праці, яка робить його найвизначнїйшим чоловіком серед сучасних в нашім народї. Поет і письменник, автор цінних творів для молодїжи й дїтий, перекладач чужих лїтератур, критик і історик лїтератури, фолькльорист, публїцист, дослїдник суспільних відносин, популяризатор майже в усїх областях науки, редактор, громадський дїяч, популярний, люблений серед селянства аґітатор, — отсе Іван Франко в осьвітленю своєї 40-лїтньої лїтературної і громадянської дїяльности. Як поет Іван Франко дав нашій лїтератрі цілі скарби поетичної творчости, яка в поемі "Мойсей" піднесла ся на вершини ґенїяльности.

В своїх оповіданях і повістях дав нам Іван Франко цілі томи чудових малюнків з нашого житя: з житя селян, робітників, інтелїґенциї. Особливою красою відзначають ся образки з житя робочого народу, де автор показує нам, що в тих простих, бідних і темних людий, прибитих темнотою, важкою працею і нуждою, є гарна, чиста людська душа, якій треба тільки помогти проявити ся наверх, змінивши важке їх житє. Відносячи ся до всїх людий як до братів, Іван Франко дав нам між иншим ряд прегарних малюнків з житя Жидів, показуючи, що й вони дїти спільної всїм нам матери-землї, що і в них гарна, чиста людська душа, яку тільки житєві відносини викривляють — зрештою так само, як і душі всїх людий.

Окремий віддїл творчости Івана Франка творять писаня для дїтий, які належать до найлїпших річий того рода в нашій лїтературі.

Крім скарбів власної творчости, присвоїв Іван Франко нашій лїтературі чимало скарбів чужих лїтератур, перекладаючи їх на нашу мову.

В українській науці займає Іван Франко перше місце як лїтературний критик і історик лїтератури. І тільки жаліти треба, що ворожі затїї своїх і чужих, замикаючи перед ним унїверситет, недопустили, щоб ся його дїяльність могла розвивати ся на властивім ґрунтї, серед прихильних обставин.

Що як письменник Іван Франко поклав великі заслуги для виробленя й розвитку нашої лїтературної мови, розумієть ся само собою.

Переходячи до дїяльности Івана Франка як громадського дїяча, зазначимо, що його імя — побіч імени Драгоманова і Павлика — перейде до істориї нашого суспільного розвитку як іся одного з творців українського радикалїзму. Щоби схарактеризувати значінє Івана Франка в сїй области його дїяльности, скажемо кількома словами, що таке радикалїзм в істориї нашого суспільного розвитку.

Отже радикалїзм, під яким розуміємо рух, що розпочав ся пропаґандою Драгоманова і викликав серед нашої суспільности еволюцию, яка завершила ся в 1899 р. діференцияциєю українського національного табору на три партиї; національно-демократичну, радикальну і социяльно-демократичну, — се неначе наше друге національне відродженє. Як Котляревський і Шашкевич — творці нашого відродженя тим, що ввели в лїтературу народню мову, так радикалїзм відродив наше національне житє тим, що ввів у лїтературу, в нашу полїтичну думку, в наше розумінє суспільних відносин, а наші культурні змаганя новий ідейний зміст, вартости, які осягнула в своїм розвитку Західна Европа, зміст, в якого основу лягло змаганє до всесторонньоого розвитку народньої маси як основи суспільного житя.

Як кожда нова ідейна течія, радикалїзм виступив з прапом боротьби проти всего старого, і той прапор наробив йому богато ворогів. Але коли будемо оцінювати справу поважно і спокійно, то треба признати, що на тих основах, які проголосив у нас радикалїзм, розвиваєть ся тепер усе наше житє, що в кождій области нашого житя; в проґрамах і дїяльности наших політичних партий, в нашім культурнім розвитку, в нашій праці над економічним піднесенєм нашого народу, бачимо елєменти радикалїзму.

Навіть там, де радикалїзм виступав як непримиримий ворог, і там він показав свій плодотворний вплив.

Маємо на думці становище творців радикалїзму до релїґії й духовенства. Щоби зрозуміти становище, треба мати на увазї, що наше духовенство було в ті часи в своїй масї москвофільське, що чужа була переважній части духовенства українська національна ідея і чужі були демократичні змаганя до полїтичної повноправности народнїх мас. І сим треба пояснити, що в своїм походї проти духовенства радикалїзм був такий — радикальний.

Одначе се не вийшло на зле — анї духовенству, анї селянській масї. Що наше духовенство в своїй масї під прапор української національної ідеї, що здемократизувало ся, зблизило ся до селянської маси, заняло ся її полїтичними, економічними й культурними потребами, — се стало ся в великій мірі під напором радикалїзму.

А в справах сьвітогляду — цілий культурний сьвіт стоїть тепер під прапором свободи совісти й віри, думки і слова, рівноправности і взаїмної пошани думок. І наша нация не стратить, що й ми приблизили ся в сїй справі до культурного сьвіта.

При тім усїм — здаєть ся нам — не вільнодумний сьвітогляд був головною причиною боротьби радикалїзму проти духовенства. Такий сьвітогляд був у Драгоманова та ще хиба в його найблизших однодумців, але для маси радикальної інтелїґенциї він був тодї й остав до нинї орґанїчно чужий. Для сеї маси служив він і служить тільки сьвяточним прапором, зайвим у щоденнім житю, і коли вона виступала проти духовенства, то спричиняло сю боротьбу польонофільство, москвофільство, недемократичність духовенства. Сe були ті хиби духовенства, які справді пекли радикальну інтелїґенцию і заставляли її до боротьби. І ми ба чимо, як в міру визволюваня духовенства з тих хиб радикальна інтелїґенция або переходить до нац.-дем. партиї, або тратить розмах у своїй боротьбі проти духовенства. Сим поясняєть ся також, що теперішня радикальна партия майже не веде пропаґанди сьвітогляду і своє вільнодумство проявляє найбільше в т. зв. "антипопівстві".

Додамо, що подібним сьвяточним прапором був для маси радикальної інтелїґенциї социялїзм. В дїйсности була вона радикально-демократична, а не социялїстична.

Все, що сказане про радикалїзм, треба доповнити тим, що в усїх заслугах радикалїзму для нашого народу Іван Франко — magna pars fuit.

Як громадський дїяч був Іван Франко першорядним публїцистом. На поли публїцистики поклав він великі заслуги також як інформатор чужої преси про наші справи.

Про суспільно-полїтичні погляди Івана Франка треба сказати, що як творець радикалїзму і провісник радикальної партиї виступав він під прапором социялїзму. Одначе не належав він до нїякої социялїстичної школи (при нагодї зазначимо, що Драгоманів уважав себе анархістом Прудонівської школи), анї не витворив своєї власної школи, тільки був еклєктиком, роблячи вибір з ріжних социялїстичних доктрин. Під конець своєї полїтичної дїяльности, виступаючи як один з оснувателїв національно-демократичної партиї, зазначив він, що не стільки прикладав ваги до того, який повинен бути суспільний устрій в будучности, скільки до змагань до полїпшеня суспільного устрою в межах теперішньої й можливости.

В кождім разї — незалежно від суспільної доктрини — громадською дїяльністю Івана Франка руководила та сама любов до бідних і гнетених, те саме бажанє свободи і братерства і "рівного щастя для всїх", якими осяяна і його лїтературна творчість.

Великі скарби духа дав нам Іван Франко за час своєї 40-лїтньої праці, скарби, які перебудуть віки, скарби, які давати муть розкіш і покріпленє грядущим і грядущим поколїням.

І за ті скарби ми повинні бути йому вдячні, наші серця повинна наповнити любов і пошана до нього, і та любов і пошана повинна вилити ся в великий всенародній поклін перед найбільшим з сучасних сином народу.

Тим більше, що се — єдина нагорода за всю працю його житя. Бо доля не пестила його, тільки тернистим шляхом вела його через житє. Боротьба за право голосити народови свому те, що вважав за правду, злиднї, переслїдуваня і тюрма виповнили його молодість. А коли дійшов до дозрілого віку, не судило ся йому анї заступати свій нарід і голосити свої ідеї з парляментарної трибуни, анї навчати молоде поколїнє з унїверситетської катедри. Коли-ж здобув собі в суспільности загальне признанє, прийшла важка недуга, яка підкосила його сили і захмарила днї осени його житя.

За сей тернистий шлях належить ся йому нагорода від тих, для кого він дав скарби праці свого житя.

Нинї — осїнь його житя. Як господар тішить ся плодами своєї цілорічної праці, так і він нехай радуєть ся скарбами, придбаними працею дотеперішнього житя. Є їх богато, так богато, що стане на віки для цілого народу, для всїх його поколінь. Є чим радувати ся!

Нехай-же вид тих скарбів і щира вдячність народу за них сьвітить золотим осїнним сонцем над його стомленою від праці головою, нехай радість і погоду вливає в його серце!

*) В передмові до другого виданя збірки своїх поезий п. н. "З вершин і низин" (Львів, 1893) Іван Франко початком своєї лїтературної дїяльности вважає написанє сонету п. н. "Котляревський" в 1873 р. На сїй основі його 25-лїтній ювилей обходжено в 1898 р., а обходи 40-лїтного ювилею розпочато в 1913 р. Натомість в передмові до збірки своїх поезий з першого пятилїтя 1874—1878 п. н. "Із лїт моєї молодости" (Львів 1914) Ювилят числить початок своєї лїтературної дїячльности від надрукованя свого першого твору — сонету п. н. "Народня пісня" — в ґазетї "Другъ", ч. 3 з 13 (1) мая 1874 р. Таким чином 40-лїтний ювилей Івана Франка припадав би на 1914 р. Одначе з добрим правом можна вважати оба роки (1913 і 1914) ювилейними.

**) В потї чола. Львів 1890 р.