Сільська деревляна церковця тонула ціла в сірім сумерку весняного вечора. Перед головним престолом блимала лямпадка, а її мерехітливе світло скакало то тут то там, розяснюючи старе золото ікон на іконостасі. Тиша лежала в храмі, тільки десь по темних кутках шелестіли молитви богомільців. Великодна сповідь добігла до кінця, а старенький священник сидів у сповідальниці вже тільки тому, що було сказане: до осьмої.
Але ось почув священник несміливу ходу, виглянув і побачив людину ніби зі свого села, ніби ні, ніби знайому, ніби зовсім незнану. Незнайомець станув перед сповідальницею і нерішуче переступив з ноги на ногу, помняв трохи шапку, кашельнув і почіхався в потилицю.
— Ви може до сповіди? — спитав лагідно священник.
— Так... хотів би... Власне... — відповів незнайомець.
— То прошу.
І незнайомець приступив до віконця.
— Коли ти, сину, останній раз сповідався?
— В 1920 році.
— Ох, то давно! А колиж ти роджений?
— Не знаю.
— Не знаєш?! А коли хрещений?
— За Володимира Великого.
— А як тобі на імя?
— Українець.
— Якіж гріхи маєш на совісти?
— Великі, отче духовний. Самі великі. Що перший гріх, то наївність.
— Що що?
— Наївність. Вірив у все, що хто не наблеяв, а не вірив у факти. На чутках готовий був будувати політичну концепцію і через чутки зміняти політичний плян.
— Тяжкий гріх, сину, дуже тяжкий. А коли ти почав так грішити?
— Ох, дуже вже давно.
— А часто?
— Що раз!
— Не добре, брате. Ти не тільки грішник, але ще й грішник-рецидивіст. Не вчить тебе нічого досвід, історія.
— Я назад не оглядаюся, а історії не студіюю.
— Чому?
— Бо мені здається, що вже все знаю і на всім розуміюся.
— Ах, така енцикльопедія на двох ногах.
Так, так! Це часто в нас буває. Через те в нас багато люди знають, а дуже мало вміють. І всі всіх хочуть усього вчити... А ще що?
— Не шанував традиції...
— Так, уважав її за непотрібну. Бо не знав її, сину, добре і не цінив її сили. Хапався за нове як за спасення...
— Правда, отче... І уважав, що щойно від мене починається правдива Україна.
— А до того часу — все що було, то ніщо?
— Так єсть!
— А ще який гріх?
— Був чемний тільки до чужих. Зі своїми зовсім інакше.
— Розумію. Уважав, що своїх можна ображувати. Правда, сину, воно багато безпечніше, але чи почесніше?!
— Був прокуратором нашого життя, тоді як сусіди були адвокатами свого.
— Очевидно! Вишукував кожну плямку, і ясних місць не бачив?
— Уважав, що ясні місця річ зовсім нормальна.
— Ні, сину, нормальні і темні плями, бо люди людьми. Але не треба їx перебільшувати, так як у нас діється. Хоч... не можна їx зовсім закривати, так як це деінде діється... А ще що?
— Був зарозумілий.
— На що?
— На все. На свій розум...
— Знаючи про свої хиби, які ти перед хвилиною тут вичислив?
— На своє значіння. На свою платню, коли мені її підвищили...
— Сину! Значіння, платня. Чи це все таке певне?! Без огляду на те, чи є збірні контракти чи їx нема? Подумай, навіть перед Святішим Отцем, коли його виберуть, палять мичку прядива і кажуть: "Сік трансіт ґльорія мунді". А що-ж казати про звичайну людину.
— Вибачте, отче, але я не є така собі звичайна людина. Я маю свої заслуги, я собою щось представляю...
— Представляєш передовсім непоправного грішника. Тепер я тобі розгрішення не дам. Прийдеш на другий рік, але мусиш хоч трохи за той час поправитись.
Від сповідальниці відірвалася сіра постать і поплила в найтемніший куток церкви. За хвилину чути було як незнайомець щиро гатився в груди: "Бо-о-же милостив буди мені грішному".
Видно, щиро постановляв, але чи твердо дотримає постанови?!
Чи найбільший його гріх, про який забув сказати, про перевагу серця над холодним розумом — дозволить йому на те?
На другий рік побачимо!
[Діло]
09.04.1939