Заслуханий у Слово...

СПОГАД

«Десь, колись, в якійсь країні...»  Простір... Час... Поет... Перекладач... Читач... Саме просторові й часові образи напливають на пам’ять, коли заходить мова про Романа Гамаду. Одразу й бачу його – зі світлини. Бачу так виразно, мовби тримав у руці саму світлину. Чіткі риси обличчя, особливо виразний, промовистий – погляд. Мимоволі згадую античних умільців «...з обличчя читати, / а по очах пізнавать, помисли в кого які». Згадую й першого лірика, Архілоха (перефразовуючи): «Настрої людей залежать від погоди, помисли – від діла, яким хто зайнятий».

Не зрахувати епітетів, якими античні окреслювали погляд людини, відсвіт її душі. З тих епітетів, якщо їх стосувати до Романа Гамади, я одразу б вибрав один – «чистий» (лат. «purus»). На пам’ять спливає такий ось надважливий вірш Сковороди: «Víver(e) in ímpuró córde sophía nequít» – «В серці нечистім ніяк мудрості не прихистиш». Як чисто, з «римським дзвоном», звучать у нашого перекладача ім’я й по батькові, Роман Романович – такі чисті, карбовані риси лиця, такий і погляд, «дзеркало душі»: чистий, відвертий, зосереджений, з ледь помітною іскринкою іронії.

Є в Івана Франка цікавий новотвір: «зострілити» ум на одній меті, тобто зосередитись. Ум і душа в Романа Гамади, весь його внутрішній світ, точнішої метафори й не знайти, був зострілений у Слові. Так і хочеться протиставити не вельми чистому потокові нинішнього багатослів’я – живодайне, з великої літери писане Слово. Слово, яке творить те, чим людина є людиною, – її душу. Роман Гамада, здається мені, постійно був у пошуках потрібного слова, що в мозаїці тексту лягло б «на потрібне місце». У творчих пошуках – бо сам же й творив потрібні йому слова.

І тут я знову згадую тих, хто переконаний, що мова – даність. Як любов. Як краса, Божа краса... З цієї даності, з тих потенцій кожна людина, як і кожна доба, бере, що вона хоче взяти, що здатна взяти. В перекладах Романа Гамади не знаходимо слів, які вражали б своєю незвичністю, ба й вишуканістю – слів-дивоглядів.

Лексичний арсенал нашого перекладача – це слова, які природно випливають із тих же потенцій мови: незвичні, а наче б і цілком звичні, які лиш чекали свого озвучення. Як це, скажімо, в Миколи Зерова: замість уже прибляклого в художньому сенсі «захмарене» небо – «охмарене»; легенький штрих – і слово ожило: вже те небо, дарма що охмарене, постає наче в новому освітленні. Стежка Миколи Зерова, Миколи Лукаша, Романа Гамади: «Не вбивайся так...»; «одважився поспитати»; «збавлю тебе од твоєї печалі»; «побрався в дорогу»; «три роки зминуло»; «жінка чеснотлива», «приобіцяла»...  

Таке ж освіження – й фразеологізмів, усталених висловів: «дій на свою руч», «не зміг ума прибрати», «в умі помішався», «зсунувся з глузду», «розуму стратився»...  Відродження призабутих слів: «жінка вітлива» (привітна), «чоловік несогірший», «тебе попоштую», «із написаного ясувало», «з лиця сподобний»... «накинув був оком на свою сусідку» (колишній давноминулий час)...

На багатій палітрі перекладача (що так важливо!) – колористичні мазки, які дихають давниною, високим (глибоким) стилем, які, як не дивно, нові своєю давниною: «...усе царство припало дівчині, яко законній спадкоємиці» (згадуємо: «Яко благ і чоловіколюбець»), «Бога велико шануєм»... Цікаві синтаксичні ходи, що засвідчують володіння мовою – як музичним інструментом...

Тут не місце для глибших міркувань над мовою перекладів Романа Гамади. Це – багатий і вдячний матеріал для сьогоднішніх дослідників, надто для студентських робіт, дисертацій. А втім, початок цій добрій справі вже є: над кандидатською дисертацією на матеріалі перекладів Романа Гамади працює асистентка кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Іванна Казанівська. Матеріал вдячний, бо мова Романа Гамади – гарний зразок направду живої мови на противагу так плеканій нині мові правильній. А ще – повчальний приклад того, як у словотворенні виходити далеко поза рамки академічних словників. Як боротися за те, щоби текст був адресований не лише розуму, а й душі.

 До речі, про живу мову, милозвучність, мелодійність. «Якийсь дивний чар – у живому слові», – читаємо в листах Плінія Молодшого. Античне слово – звучало (подумки почали читати десь на поч. ІV ст.). Якось у розмові з панею Наталею, дружиною Романа, я з особливим зацікавленням слухав (в уяві навіть бачив їх обох), як Роман, переклавши українською чергову перську оповідку, озвучував написане – виголошував (лат. декламував) перед дружиною.

По кінцевій фразі після короткої, як то в глядацькій залі, мовчанки, було сповнене душевної напруги очікування відгуку: «Ну як?..» Якість – саме вона все вирішує. Роман Гамада зумів – що так нелегко! – поєднати кількість із якістю. Зумів – завдяки тій Франковій «зостріленості», винятковій дисципліні, зібраності, античному ставленні до часу й до цінностей («На дурниці не маю часу!» – з його вуст... «Коли будете захищатись?» – «Від кого?») Як тут не подивувати інтелектуальний Романів гумор і витончену іронію при зіткненні з усілякими, яких не бракне нашій поквапній до швидких насолод добі, дурницями, марницями, умовностями?  Як не побачити стриману Романову усмішку, точніше – посмішку?..

П’ять вагомих у прямому й переносному значенні слова книг (сотні сторінок у кожній). Вдумливі, з панорамним баченням літературних процесів, обширні передмови, глибокі коментарі (поєднання перського фольклору з українським) – все це викликає подив і глибоку повагу до перекладача. Яка велетенська праця – і яка вже аж надто скромна (зауважмо для усмішки) назва професії: «пере-кладач»!.. Спадає на думку порада Горація: «Перше, ніж братися до ваги, – зваж, чи втримають її твої плечі». Роман Гомада зважував – і бездоганно «брав» найповажнішу вагу.

Разом з тим, усвідомлюючи значення своїх творчих здобутків, залишався скромним. Велику вдячність чув до свого вчителя Яреми Івановича Полотнюка, до Миколи Миколайовича Ільницького, радів творчій співпраці з ним. Ця невдавана, притаманна Романовій вдачі скромність, що так гармоніювала з гідністю, відчувалась і в його стосунках зі студентами. Було тут щось від щирої, майже родинної атмосфери, яку плекали античні (згадаймо «Сади Епікура»), згодом і доба Відродження («Домашні бесіди» Еразма Роттердамського), втім, слово «бесіда» говорить само за себе... Тим паче, коли та бесіда з української поступово переходила на перську.

Багато цікавого я почерпнув із розмов з панею Наталею. Заяснів у пам’яті вже такий далекий у часі, серпневий, з його зоряними ночами Шацьк – із місячною, ба й з марсовою (мов найтонша струна) доріжкою на дзеркальному плесі Пісочного, з меланхолійними ідеально рівнинними денними краєвидами... Бесіди й пісні до другої ночі про земне, що під ногами, й Вічне, що над головою. І те, й те – у пісенному Слові, у людській душі, якій «почину і краю немає»... Перебування у тих місцях єднає людей особливими думками й настроями. Бо й справді щось глибоко загадкове таять у собі ті порослі сосниною піщані рівнини з плесами задивлених у зоряну вічність озер...  

Зі слів пані Наталі намагаюсь уявити собі Романа, який вільно мовить перською, співає пісні на тій мові... Як він, перекладач, намагається наблизити, погодити між собою ті дві душі, що проявляють себе у двох мовах – українській і перській... Бачу Романа, який хилиться над «Перськими оповідками» (1652 сторінки рукопису; у двох томах, що побачили світ, – 780 друкованих сторінок)...

Чую, його голосом, з одного із інтерв’ю: «Коли закінчую кількарічний переклад, відчуваю абсолютне щастя»... Пробую зазирнути в глибини того загадкового поняття – «щастя», перекладацького щастя, коли душа наче шириться, відчуваючи свою причетність до іншомовних культур, шукаючи подібності, близькості порозуміння між людьми на своєму, найтоншому й найвищому, – душевному рівні. Згадую Демокріта: «Заняття наукою – найбільша радість життя». Тож міг би Роман сказати й так: «...відчуваю абсолютну радість» (мовою Сковороди – «веселіє серця») – настільки близькі ті поняття: «щастя», «радість», «веселіє серця», спільним джерелом для яких – Слово...

Бачу Романа з ракеткою й на тенісному корті (повертався додому щасливий, з кубком у руці). Згадую й тут давніх еллінів, їхні знамениті палестри, майданчики для спортивних змагань, їхнє, еллінське, плекання внутрішньої і зовнішньої краси («калокагатія»), що перейняло, мов естафету, наше колишнє гімназійне юнацтво...

Понад сотня перських почерків. Дивні – бо не надивишся на них, не надивуєшся... Та й на обкладинках книжкових видань українські слова – арабською в’яззю. Символічно: розумовими й душевними зусиллями перекладача дві мови, два світи – таки поєдналися. А віддаль між ними (так воно й має бути) – відчутна. І то не завдяки якимось глибоким архаїзмам, а навпаки – свіжим, незвичним для читача подихом рідної мови...

Отож був Шацьк. Був Львів: випадкові зустрічі на вулицях, на презентаціях, у спілчанській залі. А ще, на жаль, – у лікарнях. Остання – в лікарні на вул. Генерала Чупринки. Не пам’ятаю, про що ми говорили, але про слово – напевно. Жодних нарікань з уст хворого. По-стоїчному спокійний, був він зосереджений на Слові, заслуханий і задивлений у нього...

В реальному просторі – минулий час («був»). У духовному – теперішній: «Є». Простір... Час... Поет... Перекладач... Читач...