За один рік другої президентської каденції Дональд Трамп вже встиг безпрецедентним чином поруйнувати світовий порядок, встановлений після Другої світової війни. Що в такій ситуації робити Європі: підпорядкуватися США, перекинутися до союзництва з Китаєм чи вибудувати власну стратегічну автономію?
Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп гучно відсвяткував першу річницю своєї другої каденції цілою низкою аґресивних дій, які відкрито кидають виклик тому світопорядку, тим глобальним структурам, тим міжнародним традиціям, які десятиліттями формували норми й правила поведінки на нашій планеті. Тим, які США свого часу самі ініціювали, активно створювали й пристрасно захищали.
Ми, звісно, можемо тішитися, що Трамп віддав наказ атакувати багату на нафту Венесуелу, захопити її деспотичного лідера Ніколаса Мадуро. Не відкидаю правоти тієї думки, що так варто було б вчинити зі всіма світовими диктаторами, оскільки в гноблених ними країнах демократичні норми й правила більше не чинні й відповідні важелі більше не діють.
Проте успіх у Венесуелі явно окрилив американського лідера й він згадав, що існує ще багато країн, причому аж ніяк не авторитарних чи тоталітарних, а цілком демократичних, які йому теж «щось винні». І найнаочнішим прикладом став «кейс Ґренландії».
Важко знайти більш драматичний випадок руйнування конвенцій Західного світу. Адже Трамп зажадав захопити кавалок території не просто в демократичної країни, а у військового й політичного союзника – Данії. Фактично це означало б відкриту війну між двома країнами-членами НАТО. Причому війну без причин, на пустому місці.
Такий прикрий сценарій, за умови його реалізації, виштовхнув би НАТО на практично незвідану територію, оскільки Альянс ніколи навіть не розглядав подібний випадок теоретично. Найближчим до цього є протистояння між Грецією та Туреччиною в 1974 році через турецьке вторгнення до Республіки Кіпр, яка не є членом НАТО. Причиною вторгнення стала спроба державного перевороту в острівній державі, яку на той час підтримувала військова хунта в Атенах. Однак навіть тоді прямого військового зіткнення між членами НАТО Грецією та Туреччиною не відбулося.
Пригадуєте, як президент Франції Емманюель Макрон 2019 року назвав НАТО організацією зі «смертю мозку». З одного боку це лунало занадто радикально та екстремально. З іншого – це було дуже корисне застереження, заклик до рішучих дій.
У той час Дональд Трамп перебував у розпалі своєї першої президентської каденції. Тоді конкретною причиною екстремальної риторики глави французької держави було виведення американських військ з північного сходу Сирії без консультацій з натовськими союзниками. Саме через це шість років тому Макрон поставив під сумнів твердість американської відданості колективній обороні НАТО та висловив стурбованість щодо непередбачуваності тодішнього (і чинного) американського президента. У контексті нинішніх погроз Трампа оволодіти Ґренландією та, за потреби, відібрати її силою у союзниці Данії, одкровення глави французької держави зараз звучать, з одного боку, навіть дипломатично, а з іншого – відверто пророчо.
Аґресивна поведінка Трампа проти Данії, а відтак і проти всієї Європейської Унії, повністю підриває стримуючий потенціал НАТО, який насправді є його найсильнішою зброєю. Підозра, що члени Північноатлантичного Альянсу, і зокрема найпотужніший з них, можуть не долучитися до колективної оборони у разі нападу на певну країну, на практиці надзвичайно збільшує ймовірність того, що щось таке насправді станеться. І ми навіть досить точно собі уявляємо, звідки виходить така небезпека.
А тепер вже ця натовська невизначеність переходить на наступний рівень, оскільки цей найсильніший союзник, тобто Сполучені Штати, може не просто не виконати свого зобов'язання прийти на допомогу, а навіть виявити схильність до зради та «вдарити Європу ножем у спину». Ми вже не кажемо про досить обґрунтовані підозри щодо готовності Вашінґтона укладати залаштункові сепаратні угоди з Москвою, щоб отримати вигідніші позиції в евентуальному «новому світовому порядку».
«Шляху назад немає. З цим усі погоджуються», – заявив Трамп про бажання заволодіти Ґренландією, виступаючи на Всесвітньому економічному форумі у Давосі. Коли журналісти запитали його про наступні кроки в цьому питанні, він загадково відповів: «Побачите!»
Так, потім Трамп, ще не встигнувши виїхати з Давосу, почав пом’якшувати свою риторику. Спершу він пообіцяв не використовувати військові засоби для отримання контролю над Ґренландією. А згодом, після зустрічі з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте, навіть заявив, що наразі не запроваджуватиме проти європейців додаткових мит за їхній захист Ґренландії.
З одного боку це дозволило європейським лідерам зітхнути з полегшенням. З другого – насторожитися й пильніше стежити, як то кажуть, за руками: чи не зміниться в американського президента настрій і чи не повернеться він знову до тарифного батога.
Шість років тому Трамп оголосив, що не допомагатиме тим членам НАТО, які не сплачують свою «справедливу частку» оборонних витрат. Тоді зобов'язання передбачало 2% ВВП на оборону, тепер його збільшено до п’яти відсотків (3,5% прямих військових витрат плюс ще 1,5% непрямих). І європейські учасники Альянсу погодилися з такими цифрами перед обличчям реальної загрози з Росії.
У цьому сенсі американський президент справді зробив щось корисне для НАТО, бо без його втручання НАТО дійсно могло перетворитися на пацієнта з «мертвим мозком». Без його жорстокого тиску Європа, і особливо її більш західна частина, ймовірно, досі б не прокинулася і була б сконцентрована на власних проблемах на тлі повномасштабного російського вторгнення в Україну.
«Жодна людина чи президент не зробили для НАТО більше, ніж президент Дональд Трамп. Якби я не прийшов, зараз би НАТО не було!!! Воно зникло б у попелі історії. Сумно, але правда!!!», – оголосив Трамп у своїй соціальній мережі Truth Social. Зухвало – звичайно, посмерджує нарцисизмом – безумовно. Але, погодьтеся, велика частка істини в цих словах все ж присутня.
У контексті того, що відбувається, для Європи ідеально було б оперативно сформувати альтернативний проєкт архітектури безпеки для Старого континенту, який би передбачав максимальну автономність, який би дозволив якнайшвидшій емансипувати себе від США. Але актуальна проблема полягає в тому, що в Європи немає часу, а деякі американські бойові можливості наразі практично безальтернативні. Навіть програма «шокового переозброєння», запущена президенткою Європейської Комісії Урсулою фон дер Ляєн не зможе виправити ситуації скоро, адже розрахована на п'ятирічний термін до 2030 року, а погіршення безпекової ситуації відбувається буквально зараз, вже.
Так, останнім часом чимраз активніше обговорюється варіант створення нового європейського військового альянсу за зразком НАТО, але без Сполучених Штатів. Його основою може стати так звана «коаліція охочих» на підтримку України. До неї вже входять 35 країн, включно з країнами з поза меж ЄУ, такі як Велика Британія, Норвегія, Туреччина, а також неєвропейські країни-союзники, такі як Канада, Японія, Австралія та Нова Зеландія. Майбутнє «європейське НАТО», скоріш за все, також включатиме Україну та використовуватиме унікальний бойовий досвід країни за останні чотири роки.
Україна нині стала центральним майданчиком випробуванням європейської рішучості. Якщо США продемонструють свою готовність нехтувати суверенітетом союзників, коли це відповідатиме їхнім інтересам, Європа більше не зможе покладатися виключно на американські гарантії безпеки. Тому Євроунія повинна взяти на себе більшу відповідальність, розвиваючи реальні військові можливості та довгострокові гарантії для України.
Тож нині Європа вступає у світ, у якому міжнародний порядок руйнується та замінюється системою угод між великими державами. У такому світі малі та середні держави змушені самостійно захищати свій суверенітет. Про що дуже детально й мудро розповів у своєму виступі на Всесвітньому економічному форумі у Давосі прем’єр-міністр Канади Марк Карні. Тому Європа стоїть перед доленосним вибором: будувати стратегічну автономію та захищати власні цінності та безпеку, чи погодитися на підлеглу роль у світовому порядку, де домінують Сполучені Штати, Росія та Китай.
