Короста лівизни в українському письменстві
(про книжку Артема Чапая «Не народжені для війни»)
Найновіша книжка Артема Чапая «Не народжені для війни» увійшла до короткого списку «Книги року ВВС—2025» і до переліку найважливіших книжок 2025 року за версією «The Washington Post».
Невелике за обсягом видання містить три есеї: «Коли насувається Морок», «Треба плекати наш сад» і «Люди не діляться на сорти і породи» з магістральним сюжетом про те, як переконаний пацифіст, людина лівих поглядів, не надто сміливий чоловік, що звик не лише до комфортного, а й до щасливого родинного життя, добровільно іде на війну, переборюючи власний страх, відмовляючись від родинного тепла, відповідно — й від броні, що поширюється, мабуть, на пропагандистів. Автобіографічний персонаж про це не шкодує, не затушовує той факт, що не побував під час війни на “нулі” жодного разу, не корчить з себе ані героя, ані мачо. Та що казати: дружина автобіографічного персонажа Оксана, як випливає із тексту, набагато відважніша за власного чоловіка — нехай живе фемінізм! Тому побіжно згадана персонажка викликає більше симпатії через те, що розлучилася зі своїм чоловіком, котрий не пішов на війну, хоча міг би піти бодай у якусь тилову частину. Ця жінка чудово усвідомила, із яким визутим з сумління нікчемою зв’язалася і не змогла далі з ним їсти за одним столом, тим паче спати в одному ліжку. Для певного розряду жінок поза будь-якою ідеологією не тільки оргазм, а й елементарне співіснування поряд із чоловіком-ганчіркою неможливі.
Тема Артема Чапая про вибір війни людиною, котра народжена для щастя, у якої в житті все склалося, і відкритий спосіб говорити про цей вибір не можуть не викликати поваги і навіть захоплення. Засновок: «краще бути чесним, ніж непомильним» — працює. Однак на самій чесності й безпафосності, як свідчить рецензована книжка, далеко не заїдеш.
Як і будь-якого письменника, Артема Чапая (промовистий псевдонім Антона Водяного), сформував не тільки його життєвий досвід, а й лектура. Недаремно на вступі він згадує Жана-Поля Сартра — пророка екзистенціалізму і європейських лівих, який начебто і винайшов поняття вибору. Адже саме цей філософ дійшов висновку: людина є тим, що вона вибирає.
Щоправда, автор пісні «Народжені для війни» групи «Lost From Babylon» (як бачимо, існує вже й альтернатива до книжки Чапая) Андрій Гусак підходить до проблеми вибору без екзистенціалізму. І не тільки тому, що у пісні Сартр недоречний. За Гусаком, усі сущі в Україні, передусім чоловіки народжені таки для війни, бо вибору в українських чоловіків (і в усіх українців з немовлятами охопно) насправді нема, якщо ми хочемо зберегтися як нація — людський вид з певними політичними ідеалами, принципами, мораллю, традицією, мовою і культурою, тобто із власним національним обличчям. «Совість вибору нам не давала», — так співається у згаданій пісні.
Артем Чапай натомість про совість пише не прямо, а через метонімію. Якщо не візьме до рук зброю — не зможе дивитися в очі своїм дітям. Маркери його совісті — очі його синів. З таким розумінням не можна не погодитися, бо людина має вибір завжди, а вирішальним фактором вибору є совість — хай у когось вона абстрактна, а в когось конкретна. Останню задовго до Жана-Поля Сартра відкрив людям Ісус Христос. І Юда з чітким наміром, і Петро через людську слабкість зрадили свого Вчителя. Однак у випадку Петра совість стала мотором для його духовного зростання. Юду ж нечиста совість убила. Отже, якщо ідеться про оповідача книжки «Не народжені для війни», сини врятували честь і душу свого тата.
Совість була і залишається наріжним каменем християнства і Західного світу, але у ХХ столітті цивілізований світ рішуче від Бога відмовився. Фраза Фридриха Ніцше про те, що «Бог помер», стала крилатою. Місце Бога-небіжчика зайняло Право, яке до останнього часу й регламентувало все наше життя. Однак тепер на наших очах вже помирає й Право. У світі ламаються усі запобіжники, окрім архаїчної совісті. На цьому тлі теза Ніцше може виявитися й помилковою. Можливо, Бог таки не помер. Можливо, якщо Бог і помре, то тільки разом із людиною, принаймні із західною, яка цю недотикальну й небачену оком совість, котра озивається до нас повсякчас, і винайшла. Якщо вдуматися, то саме совість була найґрунтовнішим винаходом усіх часів і народів в плані соціалізації людського життя. Саме Захід і християнство культивували совість і сумління. І всі успіхи Заходу, його гуманізм передусім, на совісті й тримаються.
Чи усвідомлює Артем Чапай, що дуже помиляється, коли пише, наче всі суспільства у всіх війнах (наша не виняток) завжди використовували найбідніших і найзнедоленіших? «Мені вже тоді стало зрозуміло, що основний тягар, як завжди, ляже на плечі простих, непривілейованих людей. Передусім це ті бідніші люди, які живуть за місцем реєстрації у селах і малих містечках. Умовно кажучи, селяни, водії автобусів, будівельники, охоронці супермаркетів. “Ось-Україна”, про яку я писав».
У часи козацтва в Україні було інакше. Шляхта, а не посполиті рухали війною. Шляхта не працювала, а воювала, гордо заявляючи: «През шаблі маєм права!». Цей вислів, як відомо, належить Іванові Мазепі, який, як і англійські лорди, добував права і честь в бою, а не в кабінетному кріслі. Саме так наказувала йому совість. Саме на підставі особистої відваги, чину й совісті (справедливого сумління) і відбувався відбір тих особистостей, котрі реалізували владу у Західному світі. У сучасному Ізраїлі ситуація, коли діти високопосадовців, міністрів чи дипломатів не служать в армії, неможлива. І йдеться про бойові частини. У нас же все навпаки. І триває це від 1991 року, відколи розпочалося будівництво України. Саме з цієї причини новопосталу Україну часто називали антидержавою. Змінити совкову, фактично російську несправедливу систему — надзавдання, але нинішня війна йде за українське виживання, яке невіддільне від елементарної суспільної справедливості. Без згаданої справедливості ми вижити не зможемо, тому задля досягнення цієї мети українські ліві мають об’єднуватися з українськими правими і центристами, а не вигадувати, що саме ліві всі, як один, пішли на війну, бо щось немає в нас ані лівого «Азову», ані лівої Третьої штурмової...
Загалом читач волів би, щоб письменник не накидав йому та й сам не зациклювався на якійсь одній ідеології та ще й у скрайній формі. Добрий письменник уміє все ж враховувати різні ідеологічні погляди, тоді зображена ним перспектива вибудовується вірогіднішою. Якщо тепер людині замислитися над запитанням: невже рацію мали лише Маркс, Енгельс і Лєнін (або ж у варіанті нашого письменства — Жадан, Чапай і Чех)? — то навряд чи їй доведеться отримати однозначну відповідь. Бо ж відомо, що експеримент першої трійці потерпів в СРСР повний крах, як й експеримент товариша Мао в Китаї. Кількість жертв усіх комуністичних режимів у тому й «червоних кхмерів» на чолі з Пол Потом переконливо свідчить, що комунізм не може бути майбутнім людства, як не можуть ним бути й селянські партизанські рухи за зразком Кармелюкового, Довбушевого чи Сапатового, нехай якими героїчно харизматичними видавалися би ці особистості авторові рецензованих есеїв. Світом шириться популізм, який загрожує вже не окремим націям, а людському виду взагалі. До самообмеження і скромності нині ніхто не схильний — францисканці померли разом із Богом.
Звісно, Артем Чапай в жодного бога, тим паче християнського, не вірить. Він — атеїст, на щастя, не войовничий. Цим відрізняється від іншого нашого есеїста — Артура Дроня, який практикує християнство, тому його есеїстика й бере за серце. Натомість для Чапая християнство — явище не гуманне. Водночас згаданий Жан-Поль Сартр, який виправдовував сталінізм і маоїзм, який допускав насильство у політичній боротьбі, виявляється гуманістом. Відмінності між Жаном-Полем Сартром і Альбером Камю, якого швидше за все радянські спецслужби таки умертвили за осуд вторгнення СРСР до Угорщини у 1956 році, автор рецензованої книжки не помічає. Як не помічає він і того, що такий гуманіст, як Льйоса відійшов від Сартра саме через незгоду з останнім в оцінці тоталітарних режимів і вождів. Добре, що Артем Чапай бодай усвідомив те, що його улюблений лівий інтелектуал Ноам Хомський хибно розуміє російсько-українську війну, не тільки виправдовуючи агресора, а й ідейно підтримуючи територіальні зазіхання нападника. Отож чи не варто завжди пам’ятати: спрощення, недиференційованість для доброго письменника є провальними?
Оскільки Артем Чапай навчався у Києво-Могилянській Академії, напрошується висновок про відносність освіти і в найкращих українських університетах. Адже маємо змогу хоча б на прикладі цього літератора бачити, як НауКМА культивує серед студентів ліві погляди. На словах проголошується багатоманіття думок, вивчення усього інтелектуального спектру. На практиці ж навпаки. Мені це нагадує політику СРСР в національному питанні. Там теж всі нації й національні меншини процвітали на папері, насправді ж вимирали, чимало й вмерло.
Неможливо повірити, що мислячі люди добровільно прийняли обмеження думки, закостеніння мислі, її набридливий самоповтор, що ототожнюється з ліквідацією думки як такої. Та, як бачимо, для твердолобості не потрібні ані каральні органи, ані авторитарні умови. Достатньо фінансових важелів й остракізму, або й повного ігнору з боку найвпливовішого у нас лівого інтелектуального середовища і лівих медіа тих, хто піддасть критиці їхню позицію. На жаль, у теперішньому українському літературному середовищі таке лівацьке хамство — норма. Постає питання: на що таке нікчемне середовище спроможне?
Тому беззаперечним лишається факт, що за всі десятиліття Незалежності українська література, яка переважно таки ліва, нічого справді видатного, такого, що заслуговує Букера чи Нобеля, так і не породила. І війну у нас осмислити нікому. І жодні ґранти й премії не допомагають. Бо головна причина цього полягає не у відсутності читача чи державної підтримки, пояснюється вона не тільки матеріальними факторами. Головна причина слабкості української літератури полягає у самій якості нашого літературного й інтелектуального середовища. І змінити цю якість на краще може лише багатоманіття думок, чесна дискусія і відсутність остогидлої максими «свій до свого по своє». Негативна, але справедлива рецензія має набагато більше значення, ніж вічний міжсобойчик, коли автор — талант, видавець — геній, а критик — хвіст собачий. Ображатися на негативну рецензію може лише дитина, а не дорослий письменник чи письменниця.
З огляду на місце здобуття вищої освіти Артема Чапая, доводиться із превеликим жалем усвідомлювати, наскільки куці знання з історії України йому виклали. Іншомовний читач, а книжку цього автора перекладають іноземними мовами, з примітивних екскурсів в українську історію про Україну так нічого й не второпає. Трактуючи усі імперії однаково, Чапаєві не до снаги зрозуміти самому й пояснити світові елементарні речі. Так існування двох Україн у 19 ст. і на межі 19—20 століть свідчить, що Росія і Австро-Угорщина виявилися різними імперіями. Остання була конституційною монархією, яка захищала національні меншини, тому на Галичині й розвивалося українське книговидання, наука, освіта, з’явилися політичні партії у той час, коли в Росії був Валуєвський циркуляр, Емський указ і практично суцільна неписьменність. А у 18 ст. Україна взагалі була донором Росії в плані освіти, тобто перебувала на вищому щаблі розвитку порівняно з колонізатором, що є нетиповим колоніальним випадком. Зрештою запізніла конституція розхитала Російську імперію. У 1917 р. з’ясувалося, що ця імперія може існувати лише в умовах авторитаризму, більше — тоталітаризму, а нині — у стані війни.
Про ці відмінності між Російською імперією і Австро-Угорщиною знають учні української школи, якщо вони вчаться, а не бомкають на уроках. Однак з’ясувалося, що цього не знають навіть випускники НауКМА. Таке враження, що до Артема Чапая на тему Росії не писав ніхто: ані Микола Рябчук, ані Сергій Плохій, ані Тимоти Снайдер. Звісно, Ореста Субтельного автор взагалі ні в що не ставить — заімшавілий народник, міфотворець народу-жертви і народу-борця! Есеїст також не виказує належного ознайомлення і з українською літературою. Щоправда, він згадує Шевченка як борця з Російською імперією й російським імперіалізмом.
Зрештою Артем Чапай ненавидить будь-який імперіалізм: американський для нього не кращий за російський. Але письменник перекручує факти, уважаючи, що США вторглися у В’єтнам, коли насправді між Північним і Південним В’єтнамом у часи В’єтнамської війни існувала демілітаризована зона. США були союзниками капіталістично зорієнтованого Сайгону. Вони допомагали Південному В’єтнаму і всій Південно-Східній Азії боротися з в’єтконгівцями-комуністами, котрі вели партизанську війну й втікали до сусідніх Камбоджі й Лаосу — на території цих країн США не мали права заходити, тому й не могли дістатися до партизанів-комуністів. Можливо, така хитра тактика (хоч головно — радянська допомога) й була запорукою перемоги комуністів у цій війні ...
Артем Чапай вважає, що українці, як в’єтнамці, а не як американці. Проте хочеться нагадати, що США — наші партнери, як тепер прийнято висловлюватися, що Європа поки що неспроможна захистити себе без допомоги США, а Україна, як колись Південний В’єтнам, хоче належати не до Росії, не до Китаю і не до країн Глобального Півдня, а до цивілізованого світу. Натомість ЛНР—ДНР, як колись Північний В’єтнам, були союзниками Росії, нині ці республіки вже суб’єкти РФ.
Дуже дивно виглядає той письменник, який хоче уважатися українським, але про ту літературу, до якої начебто належить, має туманні уявлення. Можна виправдовувати Артема Чапая тим, що він виступає проти народників за прогрес, але чомусь у нього серед народників опинилися усі гамузом: і праві на кшталт Євгена Маланюка, Уласа Самчука, тим паче одіозний Дмитро Донцов, і ліберали зразка Юрія Шереха чи Віктора Петрова, що з народниками (черговий парадокс!) запекло боролися. Ніхто для нього не авторитет. Жодний з них не вартує згадки.
Чи розуміє письменник, що опинився на цивілізаційній війні між Заходом і Сходом? Чи чув він про Самуєля Гантинґтона і про його теорію зіткнення цивілізацій у сучасну добу? Ба, чи усвідомлює, що сам воює на кількасотлітній війні? Війні, що розпочалася ще у 17 ст. з росіянами за українську державу, за українську політичну націю, за українські ідеали, передусім за ідеали свободи людини і народів, тепер уже й націй. Ці ідеали, як свідчить нинішня бійня, виявилися архаїчними, такими, в яких, наче у Червоній книзі (якби така існувала для ідей і ідеалів), законсервувалися і збереглися ідеали європейські, ті ідеали, що їх нині цивілізований світ перетравив, замінивши комфортом. Що ж тут удієш: коли громадяни стають споживачами, країни і держави перетворюються на конгломерат трестів з постачання товарів і послуг, а найвищий сенс людського існування втілюється у приємному житті без випробувань і стресів. Однак вічно так не буде. Та й Україна — це країна виживання. Даремно наше міністерство освіти під тиском добросердих матерів вилучило з програми оповідання народника Панаса Мирного під назвою «Морозенко» про смерть від холоду і роман християнського філософа Василя Барки «Жовтий князь» про смерть від голоду. Українських дітей варто готувати до виживання в умовах російської агресії, в умовах сусідства з ненависницею України Росією і в умовах зміни клімату.
Артем Чапай, звісно, не вважає державу якоюсь цінністю, у нього вони всі на один копил поневолювачі людини. Але такі анархістські шори мало кому дають змогу вирізнити серед нормальних держав, які піклуються про власних громадян, усілякі осуду гідні чи то диктатури, чи то держави-агресори, чи то держави несправедливі, бо ж інакше просто неможливо пояснити еміграцію з неблагополучних країн. Тому й авторова теза про те, що всі люди однакові, також не витримує жодної критики. Саме вона і є джерелом популізму, що заперечує будь-який розвиток і означає стагнацію, бідність, жорстокість і страждання. Усе це вже було в СРСР, є нині, наприклад, на Кубі. На думку письменника, люди не належать державі, хоча реальність свідчить про іншу детермінацію. Він чесно сказав, що воює за власних синів. І це прекрасна мотивація. Одначе переконання, що відсутність держав призведе до ліквідації усіх проблем, виглядає сьогодні такою ж утопією, як і в часи П’єра-Жозефа Прудона чи Михайла Драгоманова. Зрештою навіть наш сучасний найвідоміший письменник-анархіст Сергій Жадан під тиском обставин пережив певну еволюцію і став сповідувати гасло «Армія. Мова. Віра», ба, з анархіста замалим не став монархістом, оспівавши ерцгерцога Василя Вишиваного в опері.
Та нехай там як, а вся українська історія свідчить: національні права беруть гору над усіма іншими, бо нація об’єднує усі соціальні прошарки, статі й усіх представників сексуальних меншин, навіть «мертвих, живих і ненародженних», а не навпаки. Саме нація є першим і незамінним лакмусовим папірцем справедливості, тому Україна і є надією людства, за висловом Валерії Новодворської. Уже той факт, що ця формула належить російській опозиціонерці, поборниці й жертві путінського режиму, а не якійсь зачучверілій українській народниці, заслуговує на довіру.
Життя й історія парадоксальні. Саме тому іноді архаїзм з недоліку перетворюється на чесноту. Так сталося з Україною, що воює за власне національне обличчя і за право на національне життя в Європі, яка начебто вже забула про проблеми такого рівня. Україна стала щитом Європи, дає їй можливість самоорганізуватися для відсічі деспотичним режимам, що ненавидять свободу у будь-якому прояві.
Артем Чапай зазначає: «Ми добре знали, що живемо на бочці з порохом. Іще з 2014 року, коли Росія захопила Крим і спровокувала конфлікт на Донбасі. До речі, тоді я теж не вірив, що таке буває в Європі двадцять першого століття». Та всі притомні українці чудово розуміли, що у 1990-ті Україну від нападу Росії рятувала Ічкерія і дві чеченські війни, всі мислячі люди в Україні розуміли, що таке Карабах, і яким сигналом для українців є війна Росії в Грузії. Надто пізно звернув увагу Артем Чапай на Росію — аж у 2014 році, надто пізно для письменника, що претендує на звання творця серйозних і чесних творів. Не менш несподіваним виявляється й потрактування автором русофобії. Нехай гасло про «недостатність нашої русофобії» демагогічне, але намагання автобіографічного персонажа книжки допомагати російським військовополоненим, яких Україна без будь-яких нагадувань чи примусу трактує за всіма правилами воєнного часу, взагалі сприймається як ексцентрична достоєвщина навиворіт. Достоєвський все ж не толерував бісів і чортів. Чапай вимагає, аби їх називали людьми. Добре, що хоч не з великої літери.
Артем Чапай намагався написати непропагандистську книжку. Але, як відомо, часто дорога до пекла вимощена добрими намірами. У частині, яка не стосується особистого вибору, есеїстика «Не народжених для війни» суто ідеологічна, тому й примітивна, неправдива. Коли агресор нападає на жертву, чинить геноцид або погрожує геноцидом, жертва не керується милосердям. Цю лють і ненависть контролюють правила воєнного часу. Якби було інакше, сини оповідача рецензованої книжки просто не вижили б. Сини, яких оповідач любить понад усе, — його єдиний, найправдивіший аргумент. І цей аргумент у розмислах на тему «всі ми люди», не працює, бо жертва й агресор — не синоніми, а антоніми. Крім того, самозахист не вважається вбивством, а знищення ворога в суспільстві, що стало жертвою агресії, справедливо інакше як героїзмом не називають. За це нашим солдатам і офіцерам дають нагороди і звання, за це колективний Захід поки що допомагає нам встояти і не впасти. За це загинули десятки тисяч українських військових і цивільних.
Дивовижно, що критики й експерти «Книги року ВВС—2025» не помітили такого химерного ексцентризму Артема Чапая, де біле раптом стає чорним і навпаки. Не хотілося б думати, що цей рейтинг розрахований винятково на лівий сегмент української літератури. Але виникає таке враження (і то не перший рік), що рейтинг цей суто ідеологічний. А все так гарно починалося — з руйнування соцреалістичного канону. І щодо цього питань нема. Але вони постають щодо іншого: пощо на місці зруйнованого творити канон, який в основному збігається з позицією Демократичної партії США й фонду «Відродження», які не уособлюють всю Америку? Адже свобода не є прерогативою ані згаданої партії, ані згаданого фонду, а сила слова завжди індивідуальна і позапартійна. І українським літераторам вже давно пора було перестати слабувати на оту коросту лівизни й мислити не ідеологічними штампами, а категоріями виживання власної людської породи — своєї нації і цивілізації, що саме тепер у смертельній небезпеці.