Але вона сама не знає, чи потрібне їй око.

 

 

Керч – Севастополь – Львів

 

 

[«Post-Поступ», Львів, №26 (89), 20 липня 1993 р.]

 

 

 

 

 

– Ми пропустили три дні торік у січні, ко­ли флот міг присягнути Україні, – вважає капітан 2 рангу Мамчак. – Це поки Касатонов не з'їздив у Москву. Але тоді наше Міністерст­во оборони ще тільки формувалося...

 

1.

 

Мирослав Мамчак – із прикарпатського Снятина. Він – заступник начальника відділу гуманітарної підготовки Соціально психо­логічної служби (СПС) ВМС України.

 

– Перший етап – кримський референдум – шовіністи програли – каже Мамчак. – Це заслуга не Кравчука, а північних районів Кри­му, які все, крім щебінки, беруть з України, а хлібом годують весь Крим. Ті заявили, що у разі відділення півострова приєднаються до Херсона. Тоді взялися за флот...

 

Ще навесні 1992-го морські піхотинці Каса­тонова викинули офіцерів Севастопольської комендатури, що присягнули Україні, з їхнього приміщення. Солдати застосували силу навіть проти полковника Зверєва – начальни­ка комендатури. Зверєв в закрився у своєму кабінеті й розпочав голодування.

 

– 12-17 березня 1992 року Київ відключив пункт управління ЧФ від зв'язку з Моск­вою, – згадує один із офіцерів штабу ВМС Ук­раїни, – але потім знову підключив. Бо тоді Кравчук ще не мав радників із морських пи­тань. Він тоді такого наговорив, що ми тепер мусимо відхрещуватися (а слово ж не горо­бець!). Інформація для нього фільтрується. Багров доповідав, що все в порядку, а нам те­лефони пообрізали. Наші до Кравчука як приїхали, порозповідали, у нього від подиву аж очі розкрилися. Але тепер він поінформований, щодня телеграми туди йдуть. Та й рад­ників має...

 

2.

 

Два роки тому Мирослав Мамчак був зам­політом Кримської військово-морської бази зі штабом у Донузлаві (начальником був Борис Кожин – сьогодні шеф ВМС України). У грудні 1991 року 97% особового складу КВМБ проголосували за самостійну Україну.

 

5-6 квітня 1992 року Кравчук з Єльциним обмінялися указами про підпорядкування ЧФ –кожен собі. До Севастополя прибув віце-спікер ВР України В.Дурдинець. «Касатонов десь заховався, а Дурдинця зустріли танками й гарматами, – розповідає Мирослав. – Нарешті президенти порозумілися – Єльцин відмінив свій указ, Кравчук наклав мораторій на один пункт свого. Якби він це зробив на три дні пізніше, ми б усю базу на наш бік перетягли!».

 

У цей час у Донузлаві майже весь штаб КВМБ, за винятком кількох офіцерів на чолі з начштабом Дубовим (тепер командує базою), присягнули на вірність Україні – без виходу з-під оперативного підпорядкування Касатоно­ву. Про це о другій ночі було повідомлено всі частини, які теж готувалися скласти присягу.

 

Радіограму перехопили. Вже о 7-й ранку на вулицях селища з'явилися танки, БТРи й автоматники, наслані Касатоновим. На рейді бази сновигали підняті по тривозі протичовнові ка­тери, які шукали «турецьку субмарину», що причаїлася (так їм сказали) в Донузлавському лимані. Розтинаючи темряву ночі червоними ліхтарями (морський сигнал «стріляю без попередження») і висилаючи в ефір рапорти «Го­тові виконати всі завдання!», летіли в Донузлав два ракетні катери. Моряків запевнили, що «озброєні бандерівці захопили базу, в селищі йде бій».

 

При спробі офіцерів бази пройти в штаб, озброєні морські піхотинці відібрали в них перепустки й порадили йти геть. Коли ж обра­жені офіцери зібралися у своєму клубі, негай­но надійшов ультиматум Касатонова: протягом 5 хвилин звільнити приміщення. Пересилюючи обурення, донузлавці зміркували: «Ми прися­гали Україні без виходу з підпорядкування ЧФ, а нас провокують на ненідпорядкування».

 

І пішли до сільради, де ще 41 офіцер присяг­нув Україні. Прапор для цього виготовили із пофарбованого простирадла...

 

Незабаром їх усіх звільнили з Кримської ВМБ.

 

3.

 

– Якби касатоновці не вигнали нас тоді з ЧФ, каже капітан 2 рангу Мамчак, – не бу­ло б ніякого українського флоту. Але вони бу­ли певні, що ми швидко зломимося. Не на тих натрапили! Ми створили ВМС України. Штаб зробили у колишній школі прапорщиків. Тоді ми нічого не мали – Кожин їздив в УАЗику з розбитими шибами. А тепер ми маємо кораблі.

 

(Кореспонденти «11-11» були у штабі ВМСУ. Металеві тризуби, приварені до брами на КПП; вартовий на посту №1 біля синьо-жов­того прапора; портрети гетьманів у коридорах;  Шевченко під рушниками у кабінеті СПС).

 

А протистояння тривало. «Коли СКР-112 під українським прапором тікав із Севастополя в Одесу, – розповідає п. Мирослав, ­– кораблі ЧФ зробили по ньому чотири бойові постріли, кидали «кінці» у напрямі руху (в надії, що во­ни накрутяться на гвинти), намагалися вдарити по гвинтах якорем. Вхід на рейд Одеси пере­крив дивізіон гідрографічних суден ЧФ, але українські прикордонники провели СКР в  порт».

 

4.

 

Восени 1992 року ситуація в Севастополі, знову загострилася: мітинги шовіністів завирували навколо училища імені Нахімова одного з двох, що ввійшли до створеного Києвом Севастопольського військово-морського інституту (СВМІ) (училища формально не входили до складу ЧФ, а тому перейшли під юрисдикцію України). Рішуча позиція прибулого з Києва генерал-полковника Лопати дозволила поставити в цій історії крапку.

 

Розповідає начальник СВМІ Віктор Мака­ров.

 

– Мені 46 років. Народився і виріс у селі на Миколаївщині, в родині вчителів. Командував на Північному флоті стратегічним атомним крейсером, захистив дисертацію, викладав у академії. У квітні 1992 року переїхав до Києва, 31 грудня того ж року отримав звання адмірала (від автора: Борис Кожин – лише віце-адмірал).

 

– На сьогодні всі офіцери СВМІ присягнули Україні, – говорить адмірал Макаров, – окрім 60 осіб, яких перевели безпосередньо на флот. Своїх курсантів 1-4 курсів Росія забра­ла, лишилися тільки громадяни України. У червні був останній випуск, який ішов і в Україну, і в Росію. Я дуже боявся непоро­зумінь і сутичок, але їх не було – добре по­працювали викладачі (сутичок справді не бу­ло, але, як розповідали інші офіцери, російські курсанти-випускники за ніч попсували всю на­очну агітацію агресивними написами на кшталт: «Росіє! Ми ще повернемося – на тан­ках! Хохли, ви – бидло!» – А.К.).

 

Віктор Васильович розповідає про труд­нощі:

 

– Грошей, виділених урядом, вистачає лише на зарплату. Від свого постачання ЧФ нас відрізав, а ВМС України щойно будуються. Взимку не було опалення, курсанти в ауди­торіях сиділи в шинелях. Тепер літо, тому лег­ше, але попереду зима, а коштів далі немає. Ук­раїнські лейтенанти-випускники отримали в червні по 150 тис. крб., а російські – по 110 ти­сяч рублів (тоді курс був 3:1 – А.К.). Хто при­сягнув Україні, але готувався на пенсію, зрікся присяги, бо вихідна допомога при цьому в Ук­раїні складає 5 мінімальних зарплат, а в Росії – 20. Через те, що у ВМС України поки що мало своїх кораблів, молоді лейтенанти, котрі прибу­ли сюди з інших училищ СНД, цілий рік лиша­лися без посад і дискваліфікувалися. Тепер Міністерство оборони дозволило брати їх на мічманські посади.

 

 

 

5.

 

ВМС України – не лише штаб й Інститут. Окрім СКР-112 (уламка допотопного Чорноморського флоту), Україна має кілька нових кораблів.

 

КОРАБЕЛЬ УПРАВЛІННЯ «СЛАВУ­ТИЧ». Це ніби флагман ВМСУ. Будувався як корабель зв'язку «Приднестровье» для Північного флоту СРСР на Чорноморському заводі в Миколаєві. На судно вже навіть при­був екіпаж із ПФ – забирати, але Україна не віддала. На знак помсти Росія не віддала есмінця, що будувався для ЧФ у Комсомольсь­ку-на-Амурі. Моряки-північноморці побили в місті кількох українських колег, ще й знищили технічну документацію корабля. Настирливі гості покинули Миколаїв лише під загрозою страйку корабелів, яким усе це набридло. А «Славутич» підняв 1992 року Державний пра­пор України.

 

МАЛИЙ ДЕСАНТНИЙ КОРАБЕЛЬ (МДК) «ДОНЕЦЬ». Будувався за спеціаль­ним проектом «Зубр» (за класифікацією НА­ТО, «Поморник»), розробленим ленінградсь­ким ЦКБМ «Алмаз», на ВО «Море» (Фео­досія).

 

Це унікальний корабель, що не має аналогів у світі, навіть у США. Озброєний 23-ствольни­ми системами залпового вогню, призначеними для знищення загороджень і придушення ворожих батарей перед висадкою десанту, перенос­ними зенітно-ракетними комплексами «Игла- М» для враження повітряних цілей і 30-мм швидкострільними артустановками. Бере на борт 8 танків або 10 БТР, ще й 360 десантників. Усе це може з небаченою швидкістю (120-150 км/год.) доставити за 300 миль від пункту ба­зування, оскільки рухається на повітряній по­душці. Є ще й амфібією, здатною пересуватися берегом на швидкості 150 км/год., долаючи вертикальні перешкоди 1-2 метри заввишки. Залога – трохи більше 30 моряків.

 

Саме на «Дінці» 26 червня ц. р. уперше бу­ло піднято Військово-морський прапор Ук­раїни, що, хоч і не прийнятий ще Верховною Радою, але вже затверджений міністром оборо­ни. Тут служитимуть лише фахівці. Половина матросів уже подала рапорти з проханням зали­шитися на понадстрокову службу. Перші з них уже задоволені. Причини прості: 1) за те­перішні 2 роки морської служби ніяк не встиг­неш опанувати складну сучасну техніку; 2) ця техніка така дорога, що без серйозної ма­теріальної відповідальності її годі довірити ма­тросові.

 

СТОРОЖОВИЙ КОРАБЕЛЬ (СКР) «ГЕТЬМАН САГАЙДАЧНИЙ». Закладений на ВО «Залив» (Керч) 5 жовтня 1992 року, спущений на воду 29 березня 1993-го. Військо­во-морський прапор України піднято 4 липня. У довіднику «Джейн» класифікується як фре­гат зразка «Кривак III» (вітчизняне позначен­ня – проект 1135.1 «Нерей»). Швидкість ходу – понад 30 вузлів. При ній може пройти 1600 миль, а при 20 вузлах – всі 4600. Озброєний зенітно-ракетним комплексом, двома реактив­ними бомбометами, торпедними апаратами тощо. «Понад норму» несе не передбаченого пер­винним проектом гвинтокрила.

 

Як і «Донець», є унікальним кораблем, яко­му майже нема рівних у світі (хіба що в США). Якийсь «морський вовк» зауважив по відвіди­нах «Сагайдачного»: «Якби Росія мала такий СКР на Охотському морі, ніхто не розкрадав би її рибні багатства».

 

Залога – 211 чоловік. Корабель має свою емблему, нашиту на лівий рукав матроських курток, і гасло: «Готові негайно!».

 

Стволи для гармат «Сагайдачного» мали ро­бити на Уралі, але відмовилися. Тоді їх зроби­ли в Запоріжжі. Тепер у Керчі будується ще один СКР для ВМС України.

 

МАЛИЙ ПРОТИЧОВНОВИЙ КОРА­БЕЛЬ «ЛУЦЬК». Збудований на «Ленінській кузні» (Київ), уже пройшов ходові випробу­вання. На його місці будується ще одне судно – воно буде першим військовим кораблем, за­кладеним уже в незалежній Україні.

 

РАКЕТНИЙ КРЕЙСЕР. Добудовується на Чорноморському заводі (Миколаїв), поки навколо його назви ламаються списи. Протести трудящих нібито примусили змінити первісну назву «Галичина» на «Вільна Україна». Дехто каже, що питання розглядатиме Верховна Ра­да, інші – що назву «Галичина» затвердив  К.Морозов. Але віце-адмірал Кожин, розповідаю­чи про крейсер на прес-конференції в Керчі, ухилився від уживання його назви.

 

Взагалі імена кораблів ВМС України справжня «притча во язицех». Твердять, що назва «Донець» пов'язана з Луганщиною – батьківщиною К.Морозова, а «Луцьк» – із Волинню, «другою батьківщиною» Б.Кожина (сам він із Пскова, але дружину, кажуть, має волинянку). Під час підйому прапора на «Дінці» до Кожина звернулася делегація До­неччини, обіцяючи взяти шефство над судном за умови перейменування його на «Донецьк». Розчулений Кожин пообіцяв, але авторитети кажуть, що змінити ім'я корабля без вагомих підстав – річ майже неможлива.

 

За словами командувача ВМСУ розроблено (а головне профінансовано!) державну суднобудівну програму, яка базується на воєнній до­ктрині України. ВО «Залив» може будувати судна, бойові якості котрих у 2-3 рази переви­щують існуючі, а у ВО «Море» вже закладено малі протичовнові кораблі на повітряній подушці. Найцікавіше, що Росія на ЖОДНОМУ зі своїх флотів у 1992-93 рр. не спустила на во­ду ЖОДНОГО військового корабля. Може, розраховують, задушивши Україну, привласни­ти її флот?

 

6.

 

Для захисту своїх баз кожному флотові потрібні війська берегової охорони – морська піхота. Український флот після подій у Донуз­лаві їх потребує подвійно. У червні, згідно з наказом міністра оборони і головного штабу ЗС України, створено перший український батальйон МП.

 

«Обстановка, яка склалася у Севастополі, – каже начальник СПС військ берегової охо­рони ВМСУ підполковник Володимир Черев­ко, – змусила формувати його у фронтових умовах – за два тижні. Якби не морська піхо­та Касатонова, флот давно би був ук­раїнським. Він використовував її для розпра­ви над тими, хто присягнув Україні... Ство­рення МП ВМС України має важливе суспільно-політичне значення. Це важіль стримування антиукраїнських сил».

 

Командир батальйону полковник Голобо­родов сам колись служив у морпіхоті ЧФ і мав подяки від самого Касатонова, поки після прийняття української присяги не був раптом звільнений за пониження боєготовності підрозділу.

 

 

Прибуття в Севастополь бойової техніки для української морської піхоти «Останкіно» пов'язало 1 липня з планованим на той день підняттям андріївських прапорів на флоті, що не відповідало дійсності. Найцікавіше, що останкінські оператори, маючи завдання зня­ти цю техніку, встигли зафіксувати лише по­рожні платформи (спізнився також і протест кримського керівництва проти не узгоджено­го з ним пересування військ півостровом). Тим часом техніка вже була за 30 км від міста – у гірському селі Тиловому, поблизу славнозвісного Фороса, де в казармах будбату розташувався батальйон МП.

 

"Згідно з наказом МО, він повинен дисло­куватися в Севастополі, – розповідає п. Черевко, – але заступник міністра з будівництва і розквартирування військ гене­рал-лейтенант Рудковський не поспішає його виконувати».

 

Труднощів не бракує. «Хлопці мають зріст 185-190 см, – каже підполковник, – але півтори пайки належаться лише тим, хто вищий за 190. Їх би підгодувати краще...».

 

 

Заплановано створити бригаду з 4 ба­тальйонів, уже розробляють символіку. Воїни звернулися до генерал-майора В.Му­ляви з проханням надати їм статус козацької частини, яка формувалася б із юнаків з доб­рим фізичним гартом і високою національною свідомістю (Тернопіль і Запоріжжя вже го­тові прислати рекрутів). Як і на флоті, сол­дати МП активно подають рапорти, аби зали­шитися після дембеля служити тут за контрактом.

 

7.

 

Ні для кого не є таємницею: сьогоднішній ЧФ – купа брухту, який Росія використовує в політичних іграх, але не розбудовує. Тому, попри невигідну для України різницю в рівнях оплати для молодих офіцерів, новий сучасний український флот більше обіцяє з  погляду перспектив.

 

Є й ще одна перевага. Росія свій флот мала завжди і тому ніколи не цінуватиме так, як  Україна, для якої він є здійсненням віковічної мрії про море. Для України він, як зіниця ока. Тим більше, що, на відміну від армії, успадкованої від СРСР, свій флот ми будуємо по цеглинці від самого фундаменту.

 

Урочисті підняття прапорів на суднах (особливо на «Сагайдачному») продемонстрували всенародну (принаймні, для Галичини та Запоріжжя) любов до флоту. Коли держа­ва не має коштів на всі його потреби, Івано-Франківщина збирає для флоту мільйони, а в найскрутніші перші часи посилала навіть харчі. Збаразький цукрозавод дає 1 млн. крб., а Стрийська меблева фабрика «фундує» штабові ВМСУ свою продукцію. Товариство «Львівська бесіда» (голова – Ростислав Бра­тунь) зібрало для «Сагайдачного» кілька ва­гонів різного добра – від сателітарної анте­ни до речей першої необхідності, запросила кращі творчі колективи, видала спеціальний буклет про корабель.

 

Але потрібна ще й моральна підтримка. «Щойно прес-центр ВМСУ повідомляє, що нас тут «б’ють», – каже Мирослав Мамчак, – одразу ж має йти хвиля протестів, особ­ливо від трудових колективів – хай знають, що ми Україні небайдужі! Нам добре допо­могли портовики Іллічівська своїм протестом проти вимог «спільного флоту».

 

Люди українського флоту настроєні по-бойовому. Вони готові боронити інтересі своєї держави. Аби лиш вона сама ХОТІЛА БУТИ, аби встояла в умовах сучасної внутрішньої кризи.

 

8.

 

– Ви ж напишіть, – пристрасно зверну­лася до нас жінка-східнячка, активістка севастопольської «Просвіти», – чому галичани приїздять допомагати нам, а наших зі сходу  не чути?!

 

До групи галичан, що бурхливо обговорю­вали підняття прапора на «Сагайдачному», підійшов донецький шахтар-курортник. «Не­вже це вас так хвилює?» - наївно-здивовано запитав він. Подоляночка у Літині, що на Вінничииі, була ще красномовніша: «Куди ж оце вас їздило так багацько? Прапор на ко­раблі підіймати? Та кому воно нужне?..»

 

 

[«Post-Поступ», Львів, №26 (89), 20 липня 1993 р.]

 

 

 

 

Карикатури Олександра Коваленка («Post-Поступ», 1993)

 

Світлини Мирослава Лужецького

 

 

ПІСЛЯМОВА ВІД «ЗБРУЧА»

 

 

Корабель управління «Славу­тич» і малий протичовновий кора­бель (корвет) «Луцьк» захоплені росіянами в березні 2014 року.

 

 

Сторожовий корабель (фрегат) «Гетьман Сагайдачний» після майже 4-місячного виконання завдань в рамках антипіратських операцій НАТО («Океанський щит») та ЄС («Аталанта») в Аденській затоці і західній частині Індійського океану 6 березня 2014 року, оминаючи захоплений росіянами Севастополь, пришвартувався у гавані міста Одеси. У середині березня відігнав 4 російські військові судна, які намагалися перетнути морський кордон України в районі Одеси.

 

 

Ракетний крейсер, у тексті згаданий як «Галичина» («Вільна Україна»), був закладений на Суднобудівному заводі імені 61-го комунара в Миколаєві 1984 року на замовлення Військово-морського флоту СРСР і спущений на воду в серпні 1990 року під назвою "Адмірал Лобов". Це «брат-близнюк» флагмана Чорноморського флоту – ракетного крейсера «Москва». За свої бойові характеристики кораблі такого класу отримали прізвисько «вбивці авіаносців».

Невдовзі крейсер ввійшов до складу ВМС України під назвою «Україна». Але, по-перше, за своїми технічними характеристиками він не підходив для українських ВМС, по-друге, хоч у момент спуску на воду був готовий на 96%, але не мав озброєння, а добудова коштувала близько $30 мільйонів.

На крейсер двічі формували екіпаж зі складу ВМС України і двічі його розформовували. Врешті решт Міністерство оборони України, не спромігшися добудувати корабель, вирішило його продати. З 2001-го по 2005 рік тривали відповідні переговори з Росією (росіяни мали плани встановити на крейсері своє ракетне озброєння та знову перейменувати – цим разом на "Санкт-Петербург"). Все закінчилося спільним рішенням не добудовувати судно «через відсутність потреби в даному військовому кораблі збройних сил держав».

У 2006 році міністр оборони України Анатолій Гриценко заявив, що в разі непродажу крейсера "Україна" постане питання про його утилізацію. Наступного року міський голова Миколаєва запропонував взяти крейсер на баланс міста і створити на його базі Музей суднобудування України. Але і з того нічого не було.

2010 року Янукович і Медведєв знову вели переговори про добудову корабля. Нині «Україна» далі стоїть у доках заводу імені 61-го комунара. Росіяни готові його забрати, але лише задурно.

Більше пощастило недобудованому авіаносцю «Варяг». 10 років він простояв на набережній Чорноморського суднобудівного заводу в тому ж Миколаєві, поки 2002 року його, заплативши $26 млн, не відбуксирували до берегів Китаю – нібито під плавуче казино. Насправді він перетворився там на перший китайський авіаносець «Ляонін».

 

Малий десантний корабель (МДК) «Донець»

На озброєнні ВМС України було три малі десантні кораблі (МДК) на повітряній подушці (типу «Зубр»; проект 1232.2, виробництво ФСК «Море», м. Феодосія). Два з них були збудовані у 1988-1989 рр., передані до ВМС України зі складу Чорноморського флоту РФ, а у 1999-2000 рр. – виведені зі складу ВМСУ та списані через закінчення встановленого терміну служби та втрату тактико-технічних характеристик.

Третій МДК – «Донець» (згодом «Донецьк») – єдиний «Зубр», збудований для ВМСУ в незалежній Україні (1992-1993). Розпорядженням Кабінету Міністрів від 23 липня 2008 року за підписом Юлії Тимошенко «Донецьк» був виведений із складу флоту та списаний через закінчення встановленого терміну служби та втрату ТТХ. Після цього у ВМСУ не залишилося МДК на повітряній подушці.

За чутками, демонтований МДК «Донецьк» був проданий Китаю. Цілком можливо, бо саме 2008 року підписали контракт про будівництво Феодосійською суднобудівною компанією «Море» 4 кораблів типу «Зубр» для КНР. Можливо, рештки «Донецька» відіграли в цій оборудці якусь роль.

До речі, дізнавшись про укладення контракту з Китаєм, росіяни заявили про свої авторські права на «Зубр» і відмовилися постачати свою ексклюзивну комплектацію. Адже китайці тривалий час паралельно "опрацьовували" українських і російських кораблебудівників, перш ніж уклали контракт з Україною. Росія китайцям висунула жорсткі умови, а Україна пішла на серйозні поступки і виграла контракт, хоч і одержала купу проблем з російською комплектацією. І не тільки з нею.

У травні 2011 року на ФСК «Море» під час виконання китайського замовлення сталася аварія з двома людськими жертвами. Внаслідок аварії були серйозно деформовані корпус корабля та несучі конструкції цеху (до речі, унікального – він другий у Європі заввишки, у світі – третій). Виконання китайського контракту опинилося під загрозою.

А ще у вересні 2009 р. в автомобільній аварії біля Ялти по дорозі на ФСК «Море» загинув віце-консул посольства КНР в Україні. Був травмований військовий аташе посольства Китаю. Враховуючи передісторію укладання контракту, важко втриматися від підозр у втручанні «третьої сили».

А втім, контракт успішно виконується. Перший із 4 «Зубрів» (точніше «Бізонів» – назва української модифікації МДК) був переданий китайцям у квітні 2013 р. Збудувати другий у Феодосії встигли перед самим початком воєнних дій у Криму. Його спішно вивезли з Феодосійської бухти в бік Босфору 1 березня 2014 року. Згідно з контрактом, ще два «Бізони» мають збудувати в Китаї з використанням української комплектації та за участі феодосійських фахівців. От тільки Феодосія на той час уже навряд чи буде Україною де-факто…