Караїмська громада у Галичі

У середині листопада на «Збручі» було опубліковано розвідку, присвячену історії караїмської громади Галича. Матеріал містив текст статті Володимира Гребеняка (1892–1915) «Караімська оселя в Галичи», поданої в листопаді 1913 року у львівському часописі «Ілюстрована Україна». Багато тез розвідки Гребеняка були запозичені з праці його близького приятеля, львівського краєзнавця Богдана Януша «Gmina karaicka w Haliczu» («Караїмська громада у Галичі»), надрукованої 1911 року в літературно-науковому додатку «Na ziemi naszej» до видання «Kurjer Lwowski», в якому автор працював з юних років.

«Напівукраїнець, напівполяк, нещасна людина поміж двома націями, без закінченої середньої освіти, без вищої освіти, радше заслужений антиквар, ніж археолог». Так Богдана Януша змалював професор Варшавського університету Стефан Кароль Козловський, що відійшов у засвіти понад рік тому. Посилаючись на сучасників Януша, дослідниця Наталія Булик відзначає, що він «не був постаттю офіційної науки, не мав університетської освіти і високих ступенів, належав до числа тих істориків, які навіть не мали повної середньої освіти», однак мав при цьому високий рівень історичних знань, фаховий досвід, вміння писати і проводити дослідження.

Народжений 23 січня 1887 року у Львові у вбогій багатодітній родині гімназійного вчителя греко-католицького віросповідання, Богдан Януш рано втратив батька, у вірі якого був охрещений. Уся його освіта обмежувалася семирічним курсом української гімназії при Народному домі у Львові. Університет для юнака, змушеного заробляти на життя зі шкільних років, залишився мрією: доводилося хіба що слухати лекції професорів, у тому числі Кароля Гадачека.

Ще під час навчання у гімназії Богдан Януш брав участь у наукових розвідках на караїмському кладовищі в Кукезові: підсумком багаторічної роботи над джерелами до історії караїмів стала опублікована у 1927 році праця «Karaici w Polsce».

У 1907 році Януш став співробітником музею Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), проте за рік з невідомих причин розірвав зв’язки з установою, а також певною мірою дистанціювався від української ідентичності. У 1919 році він ініціював створення «Гуртка любителів львівської старовини», ставши його секретарем. У 1921 році з ініціативи «Просвіти» виник «Кружок любителів Львова», до правління якого також увійшов Богдан Януш. Надалі він поновився на праці в Музеї НТШ, входив до Спілки митців-декораторів, що діяла у Перемишлі. У 1923–1926 рр. служив консерватором історичних пам’яток Львівського округу, у 1928 році недовго був керівником Покутського музею та його бібліотеки у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Досліджував храмову архітектуру та цвинтарі Львова, дерев’яне будівництво на околицях міста, вірменську спадщину Львова і Тернопільщини – ймовірно, з пошани до вірменського походження його дружини Ядвіги.

З 1914 року Богдан Януш «не мав ані місяця спочинку і жодної відпустки»; скрута ж при цьому переслідувала його постійно. В роки І Світової війни через слабке здоров’я він не був прийнятий до війська і продовжував працювати пером – з-під якого вийшли в тому числі нариси «293 dni rządów rosyjskich we Lwowie» (1915) та «Dokumenty urzędowe okupacyj rosyjskiej Lwowa» (1916). Часто без шеляга в кишені він мандрував Галичиною пішки, збираючи археологічний матеріал. У 1925 році через брак фінансів дослідник припинив видавати місячник «Wiadomości Konserwatorskie», наклад якого роком раніше забезпечував своїм коштом, а в 1929 році через борги втратив помешкання і був змушений розпродати бібліотеку та меблі.

«Ніхто (дослівно!) навіть не запитав мене, хоча б зі ввічливості, за що з᾿їм обід чи вечерю! А говорю про людей, які багато років були поруч і постійно використовували мене», – нарікав у своїх листах Януш, для якого фактично єдиною підтримкою й опорою була дружина. Врешті 4 листопада 1930 року він, «відкинений обома націями» (за Козловським), розв’язав усі свої питання – кулею з пістолета.

Поховання Богдана Януша не збереглося: надгробок, встановлений співробітниками музею «Личаківський цвинтар», є кенотафом. Нині ім’я дослідника носить вулиця у Підзамчому, названа на його честь три десятиліття тому. Чимала частина його рукописної спадщини зберігається в архіві Польської академії наук у Варшаві, а листування з краківськими археологами – в архіві Краківського археологічного музею.

Подаємо переклад розвідки Богдана Януша про караїмську громаду Галича від 1911 року з польської мови.

Антон Божук

Богдан Януш

КАРАЇМСЬКА ГРОМАДА У ГАЛИЧІ

Галицькі караїми стрімко вимирають з року в рік, не дбаючи про те, щоб залишити сліди своєї присутності в Галичині, ба навіть стираючи історію, яка сягає дуже далеких часів. Багато хто останнім часом зацікавився цим непересічним народом, який споконвіку живе в Галичі і, немов неминуче засуджений на смерть, байдуже чекає на свій близький кінець. Конгрес караїмів, що відбувся в липні у Євпаторії¹, обговорював шляхи залагодження лиха, але, якщо говорити про караїмську громаду [Галича], навряд чи доводиться сподіватися, що це зарадить, і єдиним рішенням для них буде переселення до своїх одновірців у Криму. Поки що нічого подібного не очікується, і, можливо, лише після того, як громада зменшиться до кількох десятків членів, вона нарешті вирішить об’єднатися з більш численними кримськими братами – подібно до того, як вчинили кукизівські караїми близько 1831 року, переїхавши до Галича.²

З трьох давніх караїмських громад – у Львові, Кукизові та Галичі – лише остання збереглася до сьогодні й має відносно найвідомішу історію та звичаї завдяки джерелам, збереженим на місці в народній традиції або у формі численних надгробків, а також книги реєстрації смертей, створеної на початку XVII століття. Заслуга у дослідженні та описі всіх відомих караїмських пам’яток, які могли б висвітлити їхнє таємниче минуле, належить авторові, відомому за попередніми нарисами життя караїмів – п. Рубену Фану, який віддавна постійно мешкає у Галичі і має на меті якомога точніше відтворення всієї історії [караїмської] галицької громади з маленьких фрагментів. Результати своїх надзвичайно старанних розвідок і досліджень він опублікував 1910 року в праці під назвою «До історії караїмів у Галичині», що була надрукована в петербурзькому журналі «Гакедем» і перевидана у Берліні Іцковським. Оскільки надзвичайно цікава для нашого краєзнавства стаття написана гебрейською мовою, недоступною для ширшого кола читачів, буде корисно ближче ознайомитися з її змістом і результатами, яких п. Р. Фан досяг у своїх розвідках щодо витоків галицької громади.

Початки їхнього поселення історично невідомі, але їх можна пояснити принаймні частково, дослідивши мову та звичаї караїмів, якими вони відрізняються від споріднених євреїв. Доктор Ґжеґожевський*), який науково дослідив їхню мову, визначив, що це турецько-татарський діалект, який містить багато арабських, перських, єврейських, російських і польських слів; деякі слова виявляють особливу притаманність південним турецько-татарським діалектам, тоді як в інших можна виділити компоненти західного чи навіть середньоазійського діалекту. З цього д-р Ґжеґожевський робить висновок, що вони запозичені не з турецько-татарської мови, а безпосередньо через торговельні відносини з персами. Однак набуті іноземні слова не змінили турецько-татарського діалекту, який все ще зберігав своє панівне становище. Етимологічно галицькі та луцькі караїми становлять одну групу, відмінну від кримської. Караїми зі Сходу прийшли до Галичини й оселилися тут спочатку в Галичі, про що свідчать різноманітні історичні дані та збережені народні традиції. За їхніми підрахунками, вони оселилися у 1247 році в Галичі, звідки після перенесення столиці до Львова більшість переїхала до нового міста, пробувши там до 1475 року. Припущення Р. Фана, що потім вони переселилися до сусіднього Кукизова, є з цієї точки зору неможливим, оскільки, згідно з документом Яна III про поселення, вони осіли в цьому місті значно пізніше, лише у 1692 році. Караїми зі Львова, найімовірніше, повернулися до Галича, звідки пізніше емігрували до новозаснованого на магдебурзькому праві міста Кукизова, яке раніше називалося Красним Островом.

Галич як головне місто з найбільшими у всій Русі ярмарками міг бути відомий караїмам ще до того, як вони там осіли назавжди; як купці вони приїздили сюди час від часу і, можливо, спочатку володіли своєрідною торговельною факторією, яка з часом стала ядром пізнішої громади, що й надалі певний час підтримувала торгові відносини зі Сходом. Самі вони стверджують, що, прийшовши до Галича, отримали від правителя різні привілеї на купівлю землі та ведення торгівлі. Ворожі до них євреї з ненависті та бажання принизити їхню гідність говорять про караїмів, що галицький князь подарував татарському ханові двох породистих псів, за що отримав караїмів; дотепер євреї також називають їх «ціною собак» («сухір келев»).

Ці подробиці, а також інформація, що міститься в караїмському рукописі, виданому Н. М. Літевським, доводять, що караїми прийшли до Галича в один із мирних років між постійними нападами татар, близько 1240 року, за князя Данила. Відтак вони могли бути заручниками татар або ж, підтримуючи торговельні стосунки з Галичем, скористалися укладеним миром, отримали привілеї й назавжди оселилися в місті. Проте ми не маємо жодних відомостей про їхнє життя та організацію в той час, а пізніший податковий декрет Сигізмунда І від 1522 року згадує в Галичі лише євреїв; також інші спомини у невеликій кількості збереглися у відомостях міської фортеці. Однак цей факт зовсім не заперечує існування караїмів у тогочасному Галичі, і його пояснення стає зрозумілим, коли ближче придивитися до тогочасного стану караїмської громади. Про їхню присутність у Галичі найкраще свідчить затвердження Баторієм привілею на поселення від 1588 року³, а також ревізія 1627 року, в якій зазначено 24 караїмські родини. Ревізія від 1765 року зафіксувала 120 християнських господарств, 16 караїмських і 36 єврейських.

Причиною відсутності будь-якої інформації про караїмів як таких була їхня відокремленість від решти одновірців у Криму та Литві, а також величезний занепад – як релігійний, так і соціальний. Достатньо сказати, що близько 1649 року вони навіть не могли вибрати з-поміж себе настоятеля (газзана) і вже не знали єврейської мови, яка була для них незрозумілою в священних книгах і молитвах. Тоді до Галича прибув Давид Хазан (співак) з Єрусалима, який зажадав пізнати життя та стосунки серед його співбратів на Русі та в Литві. Страшне невігластво і «дикунство» так вплинуло на нього, що він, приїхавши до Литви, з важким серцем розповів там про повний занепад караїмів у Галичі. Цю справу близько до серця взяли двоє молодих братів, Йосиф і Йошуа, які вирішили покинути рідну землю, щоб виконати апостольську місію серед руських караїмів. Перший із них був обраний газзаном громади, а його брат як загально шанований громадянин допомагав йому. Завдяки їм усю громаду було ґрунтовно реформовано на взірець литовських. Відтоді почалася нова доба в житті галицьких караїмів, які відновили давно занедбані стосунки з іншими громадами і дуже активно їх підтримували, особливо з громадою Луцька на Волині.

У нагороду за заслуги в релігійному та культурному відродженні караїми Галича дали Йосифу прізвисько «Гамашбір» (роздавач знань), яке передалося його нащадкам. І сьогодні галицькі караїми згадують його з великою пошаною, а вся його родина оточена надзвичайною повагою та славою. Про його діяльність ми знаємо лише з переказів, бо за ним не залишилося жодного сліду – окрім одного з найдавніших у Галичі кам’яних надгробків (раніше вони мали бути дерев’яними), на якому читаємо: «Нехай буде написано до останнього покоління, що тут лежить джерело мудрості» і т. д. Проте в книзі мертвих, заведеній за його часів, про нього немає жодної згадки.

Після внутрішньої реорганізації настало посилення значення галицьких караїмів назовні. Саме відтоді інформація про них як таких оприлюднюється в міських актах, відрізняючи їх осібно від євреїв. Занепад до Йосифа був причиною того, що вони не позиціонували себе караїмами. Тож не можна сказати, що вони прибули до Галича приблизно в цей час, оскільки, як бачимо ми і як припускає єврейський історик Ґрец, вони оселилися в Галичі раніше.

По смерті Йосифа Гамашбіра газзаном став його син Мойсей, діяльність якого невідома. Надгробок десь загубився, а згадка про нього є лише в книзі померлих. Його наступником став його брат Самуїл, який керував громадою в дусі свого батька Йосифа. Невдовзі його ненадовго змінив син Мордехай, що згодом став газзаном у Кукизові. Після нього газзаном був обраний його брат Мойсей: саме за його часів була складена згадана вище ревізія 1765 року. Після його смерті газзаном став Йошуа, син Мордехая, а після нього – Самуїл, син Мойсея, що став останнім газзаном з родини Гамашбір. У 1801 році цю посаду зайняв Абрагам Лєонович, син голови громади Левія, а за материнською лінією – нащадок Йошуї, брата Гамашбіра. Хоч і молодий, але з великими знаннями та освітою, нащадок шанованого роду відомого організатора став духовним провідником громади і займав цю посаду протягом 50 років, до 1851-го. Завдяки його зусиллям у 1830 році було збудовано храм, який досі існує,⁴ а також реформовано звичай поховання. Оскільки померлих караїмів раніше ховали євреї, які часто зневажали небіжчика (таке трапилося й під час похорону Самуїла, брата Абрагама), то Абрагам постановив, щоб відтепер самі караїми займалися цією справою, яка раніше вважалася нечистою. Загалом він розвинув дуже активну діяльність як у релігійному, так і в громадському житті своєї невеликої громади і навіть присвятив себе єврейській літературі.

Так само сміливим чоловіком був його син і наступник Йосиф Лєонович. На аудієнції в імператора він домігся того, щоб караїмська молодь несла в армії лише санітарну службу. Він також займався єврейською літературою і жваво цікавився Гаскалою – відродженням єврейської літератури івритом.⁵ Можна зробити висновок, що його наступник Йосиф Морткович разом із гаскалістами, які пропагували відмову від Талмуду, не визнаного повністю караїмами, сподівався на можливості зближення караїмів з євреями, бажаного з огляду на вимирання перших. Він складав вірші івритом та перекладав єврейські молитви караїмською мовою. Він не залишив сина, і газзаном після нього став Зорах Лєонович, зять Йосифа Лєоновича. Його змінив Сімха Лєонович, людина великих знань і добрий педагог.

Останні три газзани померли, не залишивши нащадків: це було не випадковістю, а лише результатом відносин у всій караїмській громаді, що повільно вимирає через відсутність нової крові у шлюбах, які віддавна укладаються лише в нечисленній спільноті караїмів Галича. Тож якщо вони не переїдуть до Криму, неминуча доля спіткає їх ще на наших очах. Статистика 1908 року виявила у Галичі та Залукві разом близько 160 осіб [караїмів]. До того ж, останнім часом дедалі більше стає неодружених, а також «дезертирів» – молодих людей, що навчаються у містах і загалом не мають бажання повертатися до своїх родинних місць. Тому нинішні нечисленні караїми – це цікава пам’ятка давніх часів у нашому краї, варта уваги та збереження, бодай навіть у мертвих книжкових літерах.

_______________________

*) Dr. Grzegorzewski. Ein türkisch-tartarisches Idiom in Galizien. Wien 1903.

**) У єврейському часописі «Hamagid» за 1893 рік він опублікував листа караїмського науковця Еліяша Лєоновича до Абрагама Фірковича, відомого в Росії караїмського історика, що помер у 1884 році. У цьому листі йшлося про 100 родин, яким татарський хан після перемир’я з князем Данилом Романовичем дозволив переселитися з Криму до Галича. Князь Данило обдарував їх вольностями і дозволив торгувати по всій Русі.

B. Janusz. Gmina karaicka w Haliczu. Na ziemi naszej. Dodatek literacko-naukowy "Kurjera Lwowskiego". 5 numer. Marzec 1911. Rok III. S. 5–7.

________________________________

¹ Ймовірно, йдеться про Перший національний караїмський з’їзд у Євпаторії, що відбувся 1–9 листопада 1910 року і зібрав делегатів практично від усіх караїмських громад з різних міст Російської імперії. Про результати заходу, на якому в обговореннях переважала релігійно-ритуальна тематика, преса активно повідомляла влітку 1911 року.

² Розселення караїмської громади сучасного Кукезова відбулося до 1830 року; крім Галича, її члени оселилися також у Луцьку та інших місцях.

³ Так у тексті. Стефан Баторій помер наприкінці 1586 року.

⁴ Давня дерев’яна кенаса у 1830 році згоріла в масштабній пожежі; за шість років натомість було збудовано кам’яну.

⁵ Гаскала – рух євреїв Європи в другій половині XVIII століття, що виступав за прийняття цінностей Просвітництва, більшу інтеграцію в європейське суспільство, зростання освіти в царині світських наук, івриту та історії єврейського народу