(До 130-річчя від дня народження)
«Жива українська душа прагне й вимагає нової одежі духа й життєвих форм, і живих їх здійснень у новій українській людині».
Так завершує свою книгу «Загублена українська людина» (Нью-Йорк, 1954) видатний український філософ, соціолог, публіцист Микола Шлемкевич (1894–1966), сподіваючись, що його палкий заклик почує кожна українська людина. О, як у нашому буремному сьогоденні прагнемо віднайти й утвердити цю Переможну сильну нову Людину! Мріючи про майбутнє, усвідомлюємо й те, наскільки важливо повернути та зберегти пам'ять про творчий доробок тих, кого вороги силоміць намагалися викреслити з історії української культури.
Пошанування несправедливо забутих українських патріотів – політичних діячів, науковців, письменників, духовної еліти – є для нас не тільки виявом історичної справедливості, а й докорінною необхідністю. Адже їхнє могутнє слово, сила думки давали духовну наснагу нації в минулому, будили кращі сили суспільства до національно-визвольних змагань, а сьогодні можуть наповнити новим цілющим змістом наш нестримний порив до ПЕРЕМОГИ!
Дороговказом на цьому шляху є, безперечно, настанови Миколи Шлемкевича. Ще до недавнього часу ім'я цього вченого було відоме здебільшого у широких колах зарубіжної діаспори. Проте зараз його творчість викликає зацікавленість широкого кола громадськості, багатьох філософів, політологів, істориків суверенної України. Що ж приваблює у творчій спадщині видатного українського вченого?
На всіх етапах своєї плідної науково-публіцистичної діяльності Микола Шлемкевич виявив себе як гуманіст, демократ, філософ із неординарним мисленням, якого вирізняла відданість ідеї незалежності України. Поетичне прозріння, інтуїція М. Шлемкевича спонукали його шукати шляхи, на які, зрештою, вийде «загублена українська людина», відроджена до вільного життя.
Микола Шлемкевич народився 27 січня 1894 року в с. Пилява Бучацького повіту в сім'ї священника Івана Шлемкевича та Ядвіги з дому Бучацьких. Дитячі роки пройшли у с. Сновидів, у мальовничих краєвидах дністрянських берегів. І де б не був М. Шлемкевич у подальшому, насиченому дорогами житті, ці дитячі враження осяювали його творчість, огортаючи серпанком поетичності, замріяності.
Атмосфера, що панувала у батьківській хаті, сприяла становленню М. Шлемкевича, формуванню його національно-політичних переконань. Особливе місце в цьому процесі займала постать господаря дому, панотця, яскраво описана М. Шлемкевичем, безсумнівно, з опертям на власні спогади у нарисі «Галичанство». «Той господар дому, отвертий для нових думок, але непохитний у вірі в свою правду і своє достойне призначення.... був тим потрібним представником отвертого для поступу, здорового консерватизму, який не дає духові і суспільству тратити власний ґрунт під ногами і попадати в пропасть анархії» (с. 55 львівського перевидання 1997 року).
Початки роду Шлемкевичів на галицькій землі сягають XVII ст. Родина була традиційно хліборобською, але чимало сприяла створенню української галицької інтелігенції. В ній були лікарі, священники, науковці. У ХХ ст. родина була відомою зв'язками з І. Франком, В. Стефаником, активною участю в суспільно-політичному житті, зокрема в період виборчих кампаній до законодавчих органів Австро-Угорщини, Польщі.
Микола Шлемкевич освіту розпочав у народній школі села Сновидів, продовжив у Бучацькій гімназії, зрештою в IV гімназії у Львові (польській), яку закінчив 1912 року. Маючи незаперечні музичні здібності, він вступає до Музичного інституту ім. Лисенка по класу фортепіано. Проте любов до філософії переважила, і юний Микола виїхав на студії до Віденського університету. Початок війни змусив його повернутися додому, а у 1915 році російські війська, відступаючи з Галичини, вивезли його до Сибіру. Лише у 1917 році, з порушеним здоров'ям (переніс у неволі серйозну хворобу шлунка) повертається в Україну. Дні української національної революції переживає у Києві. Тут починається його журналістська праця. Після остаточного встановлення радянської влади на теренах Східної України повертається до рідного Сновидова, а з 1923 року продовжує студії у Віденському університеті. Тут у липні 1926 року під керівництвом професора Моріца Шліка захищає докторську дисертацію "Сутність філософії".
Цей фундаментальний науковий твір був заадресований широкому колу читачів і, зрештою, мав на меті піднесення рівня філософічної культури, перш за все українського громадянства. У цій праці М. Шлемкевич звертається до прояснення базових філософських питань: яке місце філософії у системі інших наук, які завдання вона має перед собою, зрештою, які перспективи стану філософії, її сучасних надбань. Подаючи історично-критичний аналіз визначень філософії, М. Шлемкевич доходить висновку, що «кожне з визначень філософії освітлювало щонайменше один бік її поняття. Кожне з них виявляло щонайменше одну тенденцію філософічної праці. Але було неможливо втиснути життя, якусь історичну систему, в тісні рамки філософічних тенденцій» (с. 138 перевидання 1981 року). А відтак, визнавши факт «анархії філософічних поглядів», Микола Шлемкевич формулює власне бачення завдань філософії: «Це наука в своїй критичній і підготовчій функції: мішаний твір аналізи й інтуїції науки, мистецтва і релігії, – в метафізиці. Тому вона не стоїть ані поза, ані понад, ані нижче інших ділянок. Вона живе в них, і навпаки – вони живуть у ній. Бо філософія – це властивий внутрішній сенс усіх тих символічних систем. Враження від світу і життя, які ті ділянки намагаються нотувати частинами, крок за кроком, вона в'яже в один світогляд й одне розуміння життя» (с. 205).
Микола Шлемкевич захистив докторську дисертацію на відмінно й отримав високу оцінку своєї праці від професорів М. Шліка та Р. Райнінґера, які рекомендували її до друку. У 1928 році Наукове товариство ім. Шевченка у Львові на підставі реферату проф. Стефана Балея прийняло рішення щодо друку дисертації у виданнях Філософічної секції, що здійснилося лише у 1934 році. Публікація («Філософія». Збірник історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Шевченка, т. 17, Львів, 1934) стала підставою до обрання М. Шлемкевича дійсним членом НТШ, а згодом професором УВУ у Мюнхені. Цікаво, що оригінальний текст дисертації, який протягом тривалого часу вважався втраченим, знайшовся лише у 70-х роках ХХ ст., нині зберігається у Мюнхені.
Властиво, цей перший фундаментальний твір став основою подальших досліджень М. Шлемкевича й окреслив коло преференцій вченого. Унікальність наукового методу М. Шлемкевича влучно охарактеризував Володимир Михайло Янів у своїй праці «Етнопсихологічні аспекти в творах Миколи Шлемкевича»: «Із своєї університетської формації філософ та соціолог, – із свого покликання мислитель, з темпераменту, – публіцист» (Янів В. Богословіє. Том ХLIII. Рим, 1979. С. 85).
Найважливіші праці М. Шлемкевича творилися на ґрунті української історії, містили прозріння, необхідні для розуміння української духовності. Спираючись на теоретичні засади світової філософії, М. Шлемкевич усе ж найбільш відповідною формою для такого аналізу вважав публіцистичне есе. Публіцистика, власне, стала змістом його творчого життя. «До моїх писань часто підходять як до наукових трактатів, – писав М. Шлемкевич у збірнику "Верхи життя і творчости". – І після цього роблять мені незаслужені зауваги, мовляв, я не дотримуюсь наукових вимог. Мені чужий науковий фанатизм, і так само далекі мені посягання дивитися на мої думки, як на науково доказані факти правди. І в цьому немає якоїсь удаваної скромности. Публіцистика, як я її розумію, не є незрілим яблуком-зелепугою, передчасно обірваним із дерева наукового пізнання. Публіцистика – це саме процес дозрівання громадської думки, процес, що завершується світоглядом суспільства, передусім його провідної верстви, і філософією її інтелектуальних верхів» (Шлемкевич М. Верхи життя і творчости: промови-доповіді. Серія «Життя і мислі». Нью-Йорк–Торонто, 1958. С. 5–6). Подальша творча біографія М. Шлемкевича довела правдивість цих тверджень.
У 1928–1929 рр. він студіює філософію у Сорбонському університеті. Повернувшись додому, одружується з Константиною Посацькою, вчителькою. На початку 30-х років ХХ ст. М. Шлемкевич стає головним редактором журналу «Перемога», що видавався у Львові політичною організацією «Фронт національної єдності», членом редакційної колегії щоденника «Українські вісті». Виходять друком його численні есе, статті, підписані псевдонімом «М. Іванейко». Зокрема відзначимо як застановчі «Творчий націоналізм як філософія мілітанс» (1935 р.), «Проблема української інтелігенції (інтелігенція і політика)» (1936 р.).
Початок ІІ Світової війни примусив М. Шлемкевича з дружиною та дітьми переїхати до с. Криниця на Лемківщині. Тоді ж почалася плідна співпраця з Українським центральним комітетом під головуванням В. Кубійовича, дружба з яким тривала протягом усього життя. У 1941–1944 рр. за дорученням проф. В. Кубійовича обіймає посаду головного редактора спілки «Українське видавництво». Власне на цій роботі М. Шлемкевич плідно виявив свій талант організатора, бо у непростих умовах згуртував талановитих авторів як із галицьких, так і зі східних та центральних земель України, допомагав їм і морально, і матеріально.
З 1945 року М. Шлемкевич перебуває в еміграції спочатку у Відні, згодом у Баварії, де продовжує активне наукове та політичне життя. Бере участь в організації Української національної ради. Співпрацює з новоствореною «Енциклопедією українознавства» за редакцією В. Кубійовича. М. Шлемкевич багато виступає з доповідями, бере активну участь у громадському та культурному житті української еміграції, викладає в Українському вільному університеті в Мюнхені.
У 1946 році починає видавати книжкову серію під назвою «Життя і мислі». У передмові до першого видання цієї серії, однієї з найважливіших своїх праць «Українська синтеза чи українська громадянська війна» (Серія «Життя і мислі». Бльомберг-Ліппе, 1946) М. Шлемкевич так окреслював завдання творчого колективу: «Хочемо свідомо включитися і підсилити творчий процес наростань об’єктивного розуму нації» (с. 3). Він тяжко переживав і розумів трагізм історичної долі, що призвела до розірваності природних зв’язків з рідною землею, але весь час тримав внутрішнім зором ідею боротьби за відродження незалежної України, намагався об'єднати прогресивні сили, що діяли в еміграції, через обмін думок, правдиву інформацію, добру пораду.
У 1949 році Микола Шлемкевич із сім'єю переїжджає до Америки, в штат Нью-Джерсі. Цей період життя – чи не найбільш плідний у творчій біографії: бере участь у розбудові наукових товариств, створенні Літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку, репрезентує Українську національну раду на форумі Українського конгресового комітету Америки. З його ініціативи у квітні 1950 року створюється Союз українських національних демократів, завданням якого стає підтримка Державного центру Української Народної Республіки в екзилі. М. Шлемкевич формує ідеологічну платформу цієї організації, і, за давньою своєю традицію, починає з видання збірників промов- доповідей. У 1953 році починає виходити журнал «Листи до приятелів», одне з найвпливовіших видань в еміграції. Микола Шлемкевич був його головним редактором до останніх років життя. Журнал представляв широку палітру матеріалів із різних галузей духовного життя: науки, політичної полеміки, мистецтвознавства, публіцистики. На сторінках «Листів» з'явилося і найбільше статей самого М. Шлемкевича на теми громадянські, політичні, світоглядні.
Протягом 1954–1956 рр. вийшли друком головні наукові твори М. Шлемкевича, в яких об'єдналися багатий життєвий досвід автора та глибока наукова інтуїція.
Особливе місце у творчому спадку М. Шлемкевича займає праця «Загублена українська людина» (Нью-Йорк, 1954), в якій досліджуються традиційні для української філософії проблеми людського буття, щастя, української ментальності в її світоглядному, моральному і творчому виявах. М. Шлемкевич розглядає історико-філософський підтекст формування духовності нації, з достатньою глибиною і всебічністю розкриває особливості української душі.
Книга «Загублена українська людина» була зустрінута з щирим захопленням у колах української еміграції, бо в ній автор ставив болюче питання про духовно-моральний стан громадянства в умовах вільного світу. Він вказував, що в української людини, загубленої в чужому світі, поглиблюється почуття неповноцінності, послаблюються моральні вузли, починаючи з родини, і закликав рятувати людину серед нас, рятувати людину в нас! «Важний внутрішній зворот! Важно... створювати підсоння, в якому може здійснитися віднова духа й життя – це призначення нас усіх!» (с. 154).
Варто зазначити, що роздуми М. Шлемкевича щодо української людини в умовах еміграції закономірно поширювалися на українську людину взагалі, що була «загубленою» в умовах столітнього чужинного уярмлення.
Пророчими є завершальні розділи книги, де Микола Шлемкевич високо оцінює українську людину-борця, яка не змирилася з диктаторським репресивним режимом, у складних умовах зберегла вірність традиціям національно-визвольної боротьби, якій Боже провидіння, почуття відповідальності перед Вітчизною надають додаткових сил, енергії, натхнення у боротьбі за вільну, щасливу Україну.
У 1958 році друком виходить книга «Галичанство», в 1958 р. – збірка з трьох промов і двох доповідей під назвою «Верхи життя і творчости» (Серія «Життя і мислі». Нью-Йорк–Торонто, 1958), фундаментальні роздуми вченого, які за його словами, звільняють дух, «манять і кличуть до дальшої дороги» (с. 5).
Останні роки життя Микола Шлемкевич присвятив організації Українського публіцистично-наукового інституту, головним завданням якого вважав подання правдивої, виваженої інформації про українські проблеми серед свого громадянства й американського. І в цій роботі виявив себе як людина неспокійного, полум'яного духу, що завжди шукала шляхів до «верхів життя і творчости», що віддавалася ідеї служіння рідному народові.
Помер Микола Шлемкевич 14 лютого 1966 року. Похований на цвинтарі Св. Гертруди м. Равей у штаті Нью-Джерсі. Там же похована і його дружина, яка померла роком раніше.
Лише наприкінці 80-х років ім’я філософа стало відоме в Україні. Сприяли популяризації творчості Миколи Шлемкевича публікація збірки «Українська душа» та книги «Загублена українська людина» у 1992 році. Ґрунтовний науковий аналіз творів М. Шлемкевича здійснили відомі українські історики, філософи, культурологи: Вікторія Храмова, Сергій Білокінь, Роман Яців та багато інших. Творчість Миколи Шлемкевича стала предметом дисертаційних досліджень Наталі Локатир, Оксани Яців, Богдана Залізняка. Безперечно, цікавість до постаті Миколи Шлемкевича у наші дні зростає, дістає нові імпульси. І це закономірно. Адже кожного нового дня ми знаходимо підтвердження правдивості й актуальності багатьох висновків Миколи Шлемкевича – дослідника та співця української душі.
27.01.2024