Філософські студії українського вченого Сергія Кримського займають значне місце в моєму інтелектуально-науковому житті: за окремими його постулатами я вивіряла своє осмислення такого національно значущого явища, яким є українське шістдесятництво. Саме до нього звернулася, коли виходила моя поетична двомовна книжка філософської поезії «Його Величність Час. Варіації на (філосо)тему/ His Majesty Time. Variations on a (philoso)theme» (2010): її прикрасили й поглибили не тільки чудові репродукції мого земляка з Вінниччини Пилипа Таралевича, а й передмова Сергія Кримського «Партитура образів часу». Знаю зі слів Івана Михайловича Дзюби і про його залюбленість у праці цього українського філософа: про це він мені сказав, прочитавши мою рецензію «І все це – Сергій Кримський, або Зазирнути на зворотній бік Місяця» на його книжку 2003 р. «Запити філософських смислів» (Пізніше до моєї лектури додалися праці й інших українських націєорієнтованих філософів, молодших і старших, зокрема й І. Лисого, котрий не уникає полеміки і в книгах котрого можна знайти підтвердження і багатьом власним спостереженням).
Звісно, з часом, особливо якщо в нього, в час цей, вривається така трагічна тема, як повномасштабна російсько-українська війна, відбувається певна переоцінка якоїсь засвоєної раніше лектури. Хоча, звісно, я завжди бачила, що С. Кримський вихований, як і переважна більшість його колег-ровесників, на російській літературі, і мене завжди напружувала велика диспропорція у цитуванні в його філософських текстах російських, світових та українських учених і письменників – звісно, не на користь останніх.
Треба віддати належне Сергієві Борисовичу: в останніх своїх прижиттєвих працях він усього себе присвятив пошуку національних опор своєї аналітично-пошукової праці й виходив на національно значущі теми й проблеми, апелюючи вже й до українських національних авторитетів. Маю на увазі його філософські апеляції до архетипів української культури, зокрема осмислення визначальної для українців тріади «Дім-Поле-Храм», осмислення специфіки українського бароко тощо (розділ його книги «Під сигнатурою Софії» концептуально, символічно й точно названо «Сприйнявши серцем, осягнути розумом»). Так само імпонують його аналітичні розвідки про універсалії української культури, культурні архетипи Києва, погляд на Київ у контексті метаісторії тощо. Нині ж, у контексті новітньої російсько-української війни, що сягає своїм гібридним вістрям світового масштабу, особливої уваги заслуговує його теза про «етику солідарності» у контексті «нового відчуття глобальності історії» (праця «Ранкові роздуми»).
Проте зараз, на тлі численних руїн і все більшої кількості могил полеглих українських патріотів, котрі ціною власного життя обороняють незалежність України й виборюють саму можливість жити на Богом даній землі (С. Кримський, до речі, багато розмірковує про сенс, ціну й різновиди жертв в ім’я ідеї), його подекуди ідеалістичні погляди на те, що ХХІ століття засвоїло уроки століття попереднього, тоталітарного, з його кровавими війнами й концтаборами, в якому «демонізм, тобто стихія руйнування задля самого знищення, поза розв’язання яких-небудь конструктивних проблем набув /…/ надзвичайних масштабів» («Запити філософських смислів», с. 183), тож напрацьована духовність дає незаперечні гарантії для непроявлення зла, потребують серйозної корекції. Адже, кажучи словами самого філософа, майбутнє наступає з «незвичайним прискоренням», і виявляється зовсім не таким, яким його очікують гуманітарії. Звісно, історія завжди дискутує з філософами невблаганністю фактів, а кожне наступне століття не тільки повторює трагедії століття попереднього на іншому, часом значно жорстокішому рівні, а й вирізьблює щоразу новий профіль тотального зла. Тому окремі сентенції, як-от цитована далі, в контексті повномасштабної російсько-української війни 2022–2024 рр. викликають у нас присмак цілком зрозумілої гіркоти: «Людство, що поставило собі за мету в ХХІ столітті ідеали ненасильницького миру і шлях консенсусу в досягненні важливих етичних цінностей, набуває тієї повноти духовної цілісності, прилучення до якої настільки ж повчальне, як і уроки мудреців» («Запити філософських смислів», с. 183–184). Крихкість буття перемогла всі нібито надійні й вивірені ідеалістичні побудови.
Проте я зараз про інше. Перечитуючи С. Кримського, натрапила на цікаві його спогади й філософські коментарі, які викликали шквал алюзій та асоціацій. Дозволю собі процитувати дослівно абзац із його вже згаданої праці «Запити філософських смислів»: «У 1976 році мені випала нагода брати участь у вузькому симпозіумі з питань культури в місті Ростові, де інтелектуальна атмосфера була задана М. Мамардашвілі. Після своєї доповіді мені здавалось, що поїздка на симпозіум вдалась. Але ранком наступного дня декілька молодих людей запросили мене піти з ними снідати в найближче кафе. І дорогою почали розмову про Сократа. Спочатку я приймав цю розмову за інтелектуальну розминку й охоче жартував, що дорога, дійсно, іронічна, як вважав Сократ, бо вона всіх нас прирівнює. Але потім зрозумів, що мене випробують і що критерієм духовності тут виступає відношення до сократової мудрості. Відтак, на ростовських вулицях повіяло європейським менталітетом, який у наш час прийшов до символізації теми Сократа як критерію духовності» (с. 229–230).
Вловлюєте іронію, яку викликала до життя наша нинішня реальність, що перевершила, очевидно, іронію самого Сократа? Іронію, яку виставила сучасній реальності як рахунок сама історія щодо «європейського менталітету» на ростовських вулицях…
Історична іронія (проте дуже гірка іронія) полягає ще й у тому, що Сергій Борисович народився 2 червня 1930 року в місті Бахмуті, яке нині лежить в руїнах, поки ростовські мешканці, не запліднені сократівськими ідеями заїжджих інтелектуалів, ні сном ні духом нічого не відають про «європейський менталітет», а заклеюють вікна скотчем і волають «за что нам ето?!», проклинаючи українців, котрі нібито мали лише безмовно очікувати на свою неминучу смерть від рук озвірілих «братів».
На початку 2020 року філософ Тарас Лютий, розповідаючи в ефірі одного з радіоканалів про підготовлений ним чотиритомник праць С. Кримського, розкрив деякі віхи його життєвого шляху, пояснюючи, наскільки для Сергія Кримського його ідентичність і єврейське походження були важливими як для філософа і науковця: «Він ніколи не робив із цього великого секрету, але й не хизувався подібними речами. Це не було предметом обговорення чи зацікавлення, одначе коли я готував цей чотиритомник, який побачив світ минулого року (2019), то мав можливість прочитати інтерв’ю, які взяла у Сергія Кримського колишня співробітниця Інституту філософії Тетяна Чайка. Вона якраз торкнулась цього питання. Кримський сам родом із Бахмута. Цікаво, як Кримський розповідає, що в нього обидвоє батьків єврейського походження. До речі, мати Сергія Кримського – дальня родичка австрійського письменника Йосефа Рота, такий тісний світ. Коли почалась Друга світова війна на території України, Сергій з матір’ю мали поїхати в евакуацію (на початок війни йому було 9 років – Л.Т.). Пізніше Кримський розповідав історію про те, що з евакуації він уже не повернувся в Бахмут, він приїхав до Києва. Вже у досить зрілому віці він знов приїхав у Бахмут і відвідав соляні шахти. От у цих шахтах нацисти катували й вбивали євреїв. Це були настільки сильні емоції, що він більше ніколи не міг їздити у своє рідне місто».
Не знаю, чи міг би повторити Сергій Борисович слова іншого філософа, свого колеги Вілена Горського, мовлені ним в інтерв’ю тій же Тетяні Чайці: «Я прожив щасливе життя…» Його, очевидно, таки переслідували спогади про Бахмут, хоча у його роздумах про тоталітарні режими загалом і трагічний досвід Другої світової з її Аушвіцем та іншими нацистськими «винаходами» я не зустрічала «імені» його рідного міста, яке стало нині кривавою раною на мапі України.
Але повернімося до філософії. У тих спогадах про давній симпозіум у Ростові С. Кримський зазначає, що західноєвропейська інтелігенція, пройшовши багато різних типів та історичних різновидів духовності (з-поміж яких східна, антична, християнська, сцієнтична, поганська, авангардистська тощо), після Другої світової війни зупинилася «на фігурі Сократа». У тому розумінні, що «тема мудрості є актуальною й для сучасної духовності» – як поєднання «розуму та совісті», адже є «тією ідеєю морального інтелекту, яка повинна протистояти цинізму наукового знання, що нехтує людськими цінностями й навіть імперативом життя (у разі створення зброї масового знищення» (с. 230). Але до чого ж тут Сократ – як актуальна і нині особистість? Апелюючи до сократівських принципів діалогу й іронії, С. Кримський наголошує: «Сократ вважав доцільним повністю прийняти думку антагоніста і, виходячи з його ідей, самого його привести чи до протиріч, чи до узгодженої думки», оскільки таке «ідейне змагання грецький мудрець називав діалогом» (с. 230) (ось тут і стає зрозумілим сократівський сенс діалогів із рашистськими полоненими, які зчаста видаються на здоровий глузд просто безсенсовими, бо ж логіка й зусилля опонента (українського спікера) найчастіше наштовхуються на повну тупість і нездатність до найменшого критичного мислення тих, хто прийшов нас «визволяти»). Так, сократівський принцип діалогу не спрацює у «замиренні» з непримиренним і жорстоким ворогом, позбавленим навіть здорового глузду, не те що людяності й цивілізованості.
Тому шляхетні й, мабуть, далекоглядні пошуки ще одним сучасним філософом – Назіпом Хамітовим на сторінках книжки «Війна в Україні і новий гуманізм: Давид проти Голіафа» (побачила світ англійською й болгарською мовою; українською друкувалася в часописах у скороченому варіанті) нової толерантності в контексті викликів ХХІ століття – завдання не легких, можливо, мало здійсненне, а подекуди навіть контроверсійне, принаймні на нинішньому етапі залитого кров’ю «добросусідства» й не завжди достатньої «етики солідарності» у контексті «нового відчуття глобальності історії» (за висловом С. Кримського) – попри всю демонстрацію української цивілізованості й толерантності як внутрішньої сутності нашої національної ментальності: вона може працювати у світі, який живе за цивілізованими законами, а не за «правом сильнішого». Толеруючи академічно-гуманітарну позицію Н. Хамітова (до речі, я була слухачем його недавньої академічної онлайн-лекції на цю тему й знаю, що його позиція щодо російсько-української повномасштабної війни чітка й однозначна), залишаю право на сумнів: а чи не є близькою така позиція до позиції «непротивленства злу»? Чи не послаблює така, сказати б, soft-методологія толерантності нашу силу у важкій борні? Чи не видаємо ми часом бажане за дійсне, забігаючи вперед?
Звісно, гуманітарії чутливо реагують на виклики часу. І постають перед цими викликами часто беззбройними. Так, на одній з наукових літературознавчих конференцій ще 2022 року одне з адресованих мені після доповіді запитань було сформульоване таким чином: а як же ми, гуманітарії, потім, після перемоги, після тисяч смертей і девальвації багатьох усталених уявлень будемо «розбиратися» із сенсами поняття «гуманізм»? Всі ці рефлексії щодо толерантності, звісно, надзвичайно актуальні. З погляду філософської антропології, та й суспільної моралі також, питання виникло небезпідставно, апелювало до інтелектуалів, звичних до глибокої внутрішньої роботи. У відповідь на це мусила надіслати до «Української літературної газети» адаптовану до ширшого читача раніше опубліковану в академічному варіанті статтю «"Наша боротьба наснажена впевненістю перемоги…". Анатомія війни у фокусі чужого досвіду» (за «Листами до німецького друга» А. Камю), де спробувала спроєктувати французько-німецькі гуманістичні проблеми періоду Другої світової на повномасштабну російсько-українську війну.
Але ж ще 2014 року цю екзистенційну тему як філософську, релігійну і суспільну проблему «випробування толерантністю» (назва публікації «Толеранція як випробування» виявилась не тільки концептуальною, а й передбачливою) порушував аналітик Орест Друль. І в контексті пережитого досвіду вже повномасштабної війни його позиція, очевидно, є ближчою (і передбачливішою!) до істини, що викристалізовується у нашій свідомості з висоти пережитого досвіду, оскільки автор не тільки формулює це питання як питання «толерантності до нетолерантних», а й апелює до Біблії: вбивця не є близьким Іншим, він є вбивцею; толерантність до вбивці дорівнює самогубству, що, як вчить Церква, є гріхом. «Виникає актуалізоване нині питання – а які межі толеранції? Чи можна толерувати тих, хто не толерує нас, чи нашу нормативну толеранцію? – запитує автор і розгортає цілу низку апеляцій та аргументацій: (Поперів "прямий парадокс толерантності: необмежена толеранція мусить призвести до зникнення толеранції" чи Баблоянів "зворотній парадокс толерантності: люди не погоджуються прийняти обмеження на толерантність, стверджуючи, що тоді це «не справжня толерантність, і ми нічим не відрізняємося від своїх супротивників»"; Завен Баблоян зауважує: ймовірність виявити адепта "зворотного парадоксу толерантності" є тим вищою, чим сильніше людина асоційована з "великою" (саме "великою", з цією саме так визначуваною її частиною) російською культурою, незалежно від освіченості та інтелекту; "зворотний парадокс толерантності" є лише зворотною стороною тоталітаризму, оскільки він точно так само знищує толерантність як таку, саму її реальну можливість, що заготовлено, зокрема, "великою" російською культурою, пасткою для тих, хто вважає себе ворогом тоталітаризму.). Отже, питання, порушене у публікації десятирічної давності, залишається гостро актуальним і нині: «Отже: чи можна не толерувати тих, хто не толерує нас, чи не буде це порушенням нашої принципової толерантності во ім'я розвитку?»
Автор порушує тему меж толерантності – і це є ключовою тезою: «Фіксованої межі нема, кожен може мати право на нетолеранцію, але до межі (так само як і у випадку зі свободою) права іншого на реалізацію власних планів. Якщо нетолеранція одного заходить на поле компетенції Іншого, як це майже завжди буває, то питання межі нетолерування чужої нетолерантності має вирішуватися на тих же засадах Ролзової справедливості: рівних можливостей, відсутність нездоланих обмежень і на суспільну користь найбільш обділених». Шкода, звісно, що ця коротка, але надзвичайно містка публікація свого часу не викликала дискусії: мабуть, суспільство тоді ще не було готовим до обговорення подібних тем, бо – напрошується теза – не могло передбачити ні Маріуполя, ні Бучі, ні того ж таки Бахмута…
Але майбутнє, звісно, покаже… (тільки чомусь постійно звучить у пам'яті фраза – може, не тільки як спостереження, а й застереження? – яку любить повторювати у розмовах відома поетеса Емма Андієвська: «Українці занадто добрі…»)
…Після цих невеселих спостережень залишається лише вибачитися перед Сергієм Борисовичем, що звертаюся до його текстів під таким кутом зору, оскільки й без того почуваюся боржником: колись усе збиралася прийти до нього з кошиком фруктів і доброго вина, аби віддячити за увагу до моєї поетичної творчості, але якось не склалося (втішаюся тим, що хоч встигла подарувати йому привезені з Польщі філософські книги). Вибачитися за те, що замість теплого дарунка як уваги й визнання за життя пишуться ці рядки після його відходу у Вічність. Заспокоює хіба думка: що може бути кращим для справжнього науковця, ніж повернення читачів до його праць, осмислення й переосмислення його думок, які завжди є поштовхом думок власних? А я повертатимуся до його розмислів ще не один раз…
січень 2024
Людмила Тарнашинська – літературознавець, письменниця; доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка
30.01.2024