Політичні та мовні акценти до портрета Василя Ільницького

Євген Нахлік

Греко-католицький священник, педагог, письменник, історик Василь Ільницький (*1823–†1895)¹ був виразником двох громадсько-культурних і літературних поколінь галицьких будителів. Спершу він формувався в революційній атмосфері Весни Народів в Австрійській імперії і сам-таки долучився тоді до національного пробудження галицьких русинів (1848–1849 роки). Таким чином, він став вихованцем і репрезентантом покоління 1848–1849 років.

Відтак В. Ільницький активізував свою діяльність в умовах нового витка національного піднесення у Галичині, що припало на 1860-ті роки. Власне тоді він і дебютував у пресі як історик та письменник. На відміну від низки очільників українського національного руху в Галичині 1830–1840-х років (братів Якова та Івана Головацьких, Николая Устіяновича, Івана Гушалевича, Юстина Желехівського, Антонія Петрушевича, Михаїла Куземського, Антона Добрянського, Михаїла Малиновського), Ільницький не примкнув до москвофілів. Хоча спершу друкувався не лише в народовських виданнях, а й у москвофільських («Зоря Галицкая яко альбум на год 1860», «Слово», «Русалка»), використовуючи різні можливості для публікацій у малочисельній українській пресі, усе-таки за переконаннями був послідовним народовцем (націонал-демократом). У 1860-х роках його діяльність стала значно активніша, ніж у 1848–1849 роках, коли він був іще досить молодий і малознаний. Таким чином, Ільницький став одним із репрезентантів і провідників літературного покоління 1860-х років, галицьким шістдесятником ХІХ ст.

Революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, яка розпочалася у Відні 13 березня 1848 р. і продовжилася маніфестаціями у Львові 19–21 березня², застала Ільницького, випускника віденського конвікту (духовної колегії) 1846 року, у Львові, де він, за його спогадом «Рік 1848», написаним у 1880-х роках, проходив при суворій клавзурі (у закритій частині релігійного будинку) реколекції (духовну віднову) перед прийняттям священницької посвяти. Унаслідок революції та оголошеної конституції реколекції були перервані й кандидати, серед них Ільницький, висвячені у квітні 1848 р.

Як «питомець віденського конвікту, где чоловік дечого більше лизнув, а історію… такой від дошки до дошки перебив», як зазначив Ільницький про себе в тому-таки спогаді, він пояснював своїм щойно висвяченим «товаришам» – греко-католицьким «пресбітерам» (пресвітерам, священникам), національно малосвідомим і слабо обізнаним з історією рідного народу (певно, випускникам Львівської духовної семінарії),

<…> що русини мали перед віками свою самостоятельну отчину, що мали своїх князів, свою свободу, свій рай! Що ми тут в Львові стоїмо на нашій питомій руской земли <…>»³.

Етнонім «рускій» Ільницький уживав, як тоді було прийнято, у значенні український. Щодо «раю», то це була, звичайно, романтична ідеалізація колишньої національної волі (за князівської доби). Таке уявлення молодого Ільницького засвідчує, що його світогляд формувався в атмосфері романтичної доби.

У спогадових нотатках «Завязанє Ради рускої в Станиславові», що вийшли з-під його пера також у 1880-х, Ільницький зворушливо описав, як відбувалося урочисте відкриття у травні 1848 р. тамтешньої «Ради чисто рускої, народної, до котрої складу війшли рускі священники, міщане і хлопи», які на голову запросили його батька, о. Стефана Ільницького, пароха в Підпечарах (тепер Підпечери Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл.):

«На пляцу перед тогдашним судовим будинком (костелом потринитарским) і шпиталем войсковим остроєно олтар, при котрім покойний Отец в товаристві двох других священников співали службу Божу. <…> Безчисленна толпа руского народа залягала обширний пляц і прибочні улиці; хоругви церковні і народні (золотий лев на синім поли) сторчали горі з поміж зібраного люду; гомін розлягався вокруги. Чувство висше, народне, не знане русинови, від віків порабощенному, засіяло, мов той гість з небес, в рускій унилой груди – і принесло хвилю радости і щастя <…>.

Чистим, високим звінким голосом, мимо зрілих літ своїх, заголосив покойний батько: “Благословенно царство”, – а потім “Христос воскресе!”... Здавалося, що в тих словах віщовалося воскресенє руского народа до житя із моральної смерти. Добірний хор співаків підносив торжественно богослуженє… По Євангелію вийшов о. Шашкевич (тогдашний приходник з Угринова <…>) [греко-католицький священник Григорій Шашкевич (*1809–†1888), стрий Маркіяна Шашкевича⁴. – Є. Н.] на високо устроєну амбону (мовницю) [амвон. – Є. Н.] і виголосив ясним звучним словом хорошу патріотичну проповідь, котра кождого русина, присутного сему торжеству, до живого зрушила… Не забуду ніколи сеї пригоди, случайно приключившоїся, а котра захват, вже і так великій, ще дужче піднесла… Коли Шашкевич між иншими сказав тоті слова: “і Лев рускій на тоті кривди потрясає з негодованєм золоту гриву свою!” – саме тогди повіяв легкій вітрець і розстелив перед очима зрітелів руску хоругов, охляплу і звисілу, – і заблис в цілій своїй красоті золотий лев на ній від лучей сонця… Нарід, якби на якій знак, загомонів одним голосом удивленія, а жовняри [австрійські. – Є. Н.], поставлені в лавах за народом, будьто би для увеличеня торжества, а то радше для охорони <…>, дали сальву [залп, салют. – Є. Н.]…

Під час торжества поперебиралися були деякі рускі академикі [гімназіясти, студенти. – Є. Н.] в рускій стрій народний: красно вишивані сіраки, сині широкі штани в викочених холявах, красні пояси ремінні або з червоної заполочи, чорні капелюхи з косицями павяними, – і увихалися [весь час рухалися в різних напрямках. – Є. Н.] охочо помежи нарід, толкуючи їм значенє конституції [австрійської, точніше, її проєкту. – Є. Н.], значенє торжества народного и т. и. Сталося тогди, що реакціонисти – шварцґельбери [особи, лояльні до австрійської цісарської держави; власне шварц-ґельбер, чорно-жовтий, від кольорів австрійського прапора. – Є. Н.] <…> поприпинали сельским ґаздам чорно-жовті кокарди. Академикі, побачивши те, позамінювали тоті кокарди на сино-жовті, мовячи: “фе, кинь тото, бо то кокарда німецка; як хто єї у тебе побачить, буде думати, що ти німець, та заговорить до тебе по-німецкі; а ти що тогди – роззявиш губу та станеш сміхом [посміховиськом. – Є. Н.]… Ось припни собі кокарду сино-жовту, руску, таку саму, як он видиш наші хоругви сино-жовті”… Хлопи радо сих слів слухали, чорно-жовті кокарди відчіпляли і під ноги кидали, а сино-жовті до боку собі причіпляли і мовби ними пишалися. До півгодини на цілім широкім пляцу не побачив єсь ані одної чорно-жовтої кокарди»⁵.

У мемуарних записках «З’їзд учених в Львові» (також із 1880-х років) Ільницький згадав, як під час «Собору учених руських» (зібрання західноукраїнських діячів церкви, освіти, науки й культури), що відбувся 19–26 жовтня 1848 р. і в якому він брав участь, бувши тоді завíдателем (адміністратором) парохії в селі Бокові (тепер Тернопільського р-ну Тернопільської обл.), на одному з обідів, коли кружляли «тоасти», він запропонував старшому від нього Юліянові Вислобоцькому (*1819–†1871), активному учасникові з’їзду: «Ануте, виголосіть тоаст: най жіє демокрація руска!». Той відповів: «Пождіть троха – най ся більше загріють чуприни». А десь за пів години він,

«наповнивши вином спору шклянку, вилізає на стів – і ревнув з цілої груди своїм найнизшим басом: “Най жіє демокрація руска!” На се повставали всі вокруги стола, взялися цюлювати, обіймати; близько стоячі, піднявши Вислобоцкого на руки, взяли єго по сали носити, потім Устіяновича, Моха, Борисікевича і др., коли тим часом всі присутні одушевлено співали: “Многая, многая літа!”».

Лише святоюрські «крилошане наші, засідаючи чолó стола, поблідли…»⁶. Для тодішньої консервативної церковної верхівки монархічна влада була непорушною, а ідея української демократії – неприйнятною.

Як визнав Ільницький на схилку літ у спогадах, до «Собору учених руських» він, «ледви що висвячений на духовника», ще «нічим <...> не заявив <...> своєї учености ані літерацкої діяльности»⁷ (мабуть, його запросила на з’їзд Головна Руська Рада на прохання авторитетного батька, голови, як вище зазначено, Станиславівської Руської Ради). А Ю. Вислобоцького ще 1845 року Ставропігійський інститут у Львові, який мав друкарню, призначив своїм особливим уповноваженим у Відні для переговорів з власниками машинобудівних заводів та торговельних фірм в Австрії та Німеччині щодо укладання контрактів на постачання друкарських машин і виготовлення матриць для шрифтів, а також для нагляду за вчасним виконанням цих угод виробниками⁸. Як діяч Ставропігійського інституту Вислобоцький став членом-засновником Головної Руської Ради⁹. Тож такий радикальний (як на той час) тост доречно було виголосити йому, а не майже нікому не відомому Ільницькому. До того ж Вислобоцький був світською особою, а о. Ільницький залежав од церковних ієрархів.

У листі від 17 липня 1876 р. до Рудольфа Моха (*1816–†1891), греко-католицького священника, українського поета й драматурга, Ільницький із вдячністю згадував його та ще одного священника й поета Антона Могильницького патріотичні декламації у Віденській кав’ярні, промову Моха на «Зборі учених руских», його співи й тости на прощальному обіді у Львівській духовній семінарії (Мох закінчив її, правдоподібно, 1841 року), а особливо відзначив вплив його ранньої збірки віршів народною мовою «Мотиль», видрукуваної у друкарні Ставропігійського інституту у Львові 1841 року:

«Ви були один з перших, що вістили руским словом (“Мотиль”) світу, що настає нова ера для руско-галицкого народу, – ера народної і політичної жизни! І справді, “Мотиль” Ваш був проявом весни духової, котра, наставши, щораз більше добуває цвітків і зелій, а між тими і бур’янів, – з рускої ниви… Я тогди, ледви що висвячений, а хоть на чужім хлібі (німецкім) виплеканий, широко розтворяв мою душу до принятія нових для мене лучей руского сонця»¹⁰.

Інтерес викликають сьогодні також погляди В. Ільницького на мову української літератури, симптоматичне й показове протиставлення української народної мови російській літературній. Коли виділ Галицько-руської Матиці звернувся 1853 року до визначних галицьких діячів із закликом висловити думки щодо того, якою має бути програма її друкованого органу (журналу), то Ільницький відписав 15 лютого 1853 р. зі Станиславова, що вияв «душі галичо-руского народа» «мусит випливати з народного жерела (чувства і мисли чисто народной), а <…> єго язик має бути також чисто народний». На його переконання, «Тим чином тілько будеся душа народа руского до чимраз яснійшого розцвіту розвивати <…>». Водночас вважав, що «богословіє і любомудріє» (філософія), «лікарска наука, фізика, вобще в с і у м с т в е н н о с т и я к о т а к і ї в руской часописи місця мати не могут; ібо не будут то твори народного духа <…>». Натомість пропонував зробити часопис доступним для народного сприйняття, популярно-просвітянським:

«Нам треба з малого зачинати, а з народного <…>. В том взгляді слог має бути поєдинчій [тобто прості речення. – Є. Н.] – спосіб розвиванія простий, натуральний, арґументація практическа – вещи управляєми народні – каждого народолюбця серцю дорогі і душі єго близькі. Ібо задачею того письма [часопису. – Є. Н.] повинно бути якнайчисленнійшим читателям оноє приступним учинити. <…> В взгляді язика повинен той же [часопис. – Є. Н.] бути чисто народним; не якась там мішанина з російського, старословеньского, польского і малоруского; ібо душа народа з єго питомим язиком єсть в нерозірваной связи, – і розвиваєся, сли ся той розвиває. А хто думає, же язик малорускій єсть язиком простим, хлопским, – дуже ся милит, не помнувши, же і французи, і німці і всі народи Европи найпросвіщеннійші розвинули свою народну душу аж тогди, коли зачали свій питомий язик, а з ним і свою душу образовати»¹¹.

Хоча українська мова самого Ільницького тоді ще не була чисто народною, а містила лексичні, морфологічні та фонетичні домішки з інших мов (це віддзеркалювало як рівень становлення української літературної мови в Галичині, так і його рівень володіння нею), важливо, що він рішуче виступав проти таких домішок і обстоював розбудову української літературної мови на основі народної. Як видно з пізніх спогадових записок Ільницького, з часом він уже добре володів українською літературною мовою у її галицькому різновиді.

Виходячи з викладених у листі засад, Ільницький накреслив у ньому програму того, чим доцільно наповнювати часопис (на його думку, найкраще тижневик) Галицько-руської Матиці:

a) історичні перекази з літописів, грамот, казок, оповідань із супровідними примітками й «увагами»;

b) етнографічно-географічні описи подорожей українськими землями з особливостями околиць, людей, їхніх звичаїв, місцевих гір, рослин, мінералів, звірів тощо;

c) народні поезії, оповідання, загадки тощо («хоть в них не конче будут вираженія: русин, рускій і пр[очі], – досить, би було чувство і мисль руска, слово руске, барви рускі»);

d) короткі граматичні «розправи», етимологічні «уваги», стислі критичні «погляди» на появу «в словесности нашой руским язиком написаних книг»;

e) повідомлення про найважливіші явища в розумовому житті слов’ян¹².

У львівській газеті «Слово» 1861 року (Ч. 4–7) побачила світло денне стаття уславленого галицького українського письменника о. Николая Устіяновича «Нісколько слов в отвіт на статію г[осподина]. Костецкого, обголошенную в дневнику польском “Przegląd Powszechny” под заглавієм: “Recenzja ‘Zorji Galickiej’ na god 1860”». Ця полемічна відповідь українському і польському письменникові та журналістові, полонофілові Плятонові Костецькому (*1832–†1908)¹³ ознаменувала перехід Н. Устіяновича до москвофільства. Прикро вражений таким обертасом колишнього учасника угруповання «Руська Трійця» і найближчого послідовника й наступника Маркіяна Шашкевича, о. Ільницький написав полемічну відповідь йому «Мисли і уваги над образованєм малоруского язика з причини артикулу Николая Устиановича, заміщеного в VI. “Слова”», у якій висловив роздуми щодо перипетій українського національного руху в Галичині. На його думку, доба національного пробудження галицьких українців, розпочата Весною Народів в Австрійській імперії, тривала недовго, зокрема, тому, що самі ж тутешні українські письменники відійшли від почину вживання народної мови:

«<…> рік 1848 бив для русинів галицких епохою розбуджающогося весняного житя народа, в котрій русин оджив в почутю своєй народности, отодхнув повнею грудью мило і свободно, – а що му на серци лежало, виповів і виспівав своїм родимим способом. На ниві словесности галицкой зацвили прекрасни цвітки, скромни, но люби, радо витани цілим народом возбранним серцем <…>. Но дармо; небавком все змінилося: <…> русин, ледви що очи розтворивши для нового світла, замкнув їх назад. До причин того нещастного сна, котрим русин знов много років проспався, належит н е з а п е р е ч н о, крім звнутрних неприязних обстоятельств, і тоє: щ о н а ш и р у с к и п и с а т е л і з а ч а л и п и с а т и н е м а л о р у с к и м я з и к о м»¹⁴.

В. Ільницький окреслив таку картину вживання народної мови в започаткованій галицько-руській періодиці та відходу від нього:

«Перший появ “Зори Галицкой” [редактор від числа 8 за 1848 р. до ч. 63 за 1850 р. Антоній Павенцький. – Є. Н.] повитаний бив горячо руским серцем, як нині “Слово” [редактор Богдан Дідицький. – Є. Н.]; <…> всім полюбилися тії артикули найбільше, котри, крім їх вартости внутрной, били написани чистим малоруским словом. Небавком появилися “Новини” [1849, редактор Іван Гушалевич. – Є. Н.] – охотно і радостно їх читали-смо і ними любовали-сьмося. Наконець появився “Вістник Львовскій” [певно, «Галичо-рускій Вістник», 1849–1850, редактор Николай Устіянович. – Є. Н.], найкрасше явленє на ниві руской словесности в Галиччині під взглядом язика, так в прозі, як в поезії. Чув-єсь звученє музикальне, коли-сь читав проізведенія словесни нашого Карпатского соловія [Н. Устіяновича. – Є. Н.]. Здавалося, що вскорі язик малорускій станеся язиком образованим, книжним, бо ніхто язик “Вістника Львовского” язиком хлопским називати не буде, хоть не єсть россійским; що займе красне становиско межи побратимими словеньскими язиками; що русин не буде потребовав від инних, хоть би братей словен, язика пожичати, аби мисли свої, хоть би і висші, в него перебрати»¹⁵.

Однак із часописами «Пчола» (1849, редактор І. Гушалевич), «Семейна Библіотека» (1855–1856, редактор Северин Шехович) почався відхід од народної мови, що призвело до зменшення охочих їх читати. На думку Ільницького, «причина того смутного факта лежит в тім, що писателі покинули язик простонародний, а хопилися иншого, по їх мнінію висшого, образованого»¹⁶.

Так В. Ільницький підійшов до того, що стало поштовхом до написання його статті, й закинув з гіркотою і жалем Н. Устіяновичу:

«<…> наш солодкозвучний соловій опускає своє становиско, на котрім так много красного і пожиточного зділав, і стає по стороні тих, котрі мають пересвідченє, же малорускій язик, в дальшом направленію образованя, станеся нинішним книжним россійским!»¹⁷.

Через неусталеність етнонімічної термінології Ільницький уживає на позначення українців етноніми «русини», «малоруси», «малорускій» тощо. Та головне, що він цілком визначено й рішуче відмежовує «русинів галицких» чи загалом «малорусів» од «великорусів» (росіян). А при цьому наголошує також на разючій відмінності російської мови («россійского язика») від української:

«Много потреба вчитованя ся мозольного і праці <…>, аби з природов язика россійского докладно порозумітися і до него навикнути, – а єще труднійше приходит россійского язика красоти пізнати і їх полюбити».

Щоправда, він визнає, що

«познанє россійского язика для руского [галицько-руського. – Є. Н.] священника єсть легше, як для чоловіка свіцкого, бо в россійскім язиці суть слова і форми старословеньски, того ради священнику більше зрозумілі, бо з Св. Писанія і з літурґії єму знаєми»¹⁸.

На аргумент Устіяновича, що «М о с к в а с в і й я з и к з а с е л я є м а л о р у с к и м», Ільницький резонував:

«Того не перечим; най заселяє, єсли єї потреба; най, але відси не виводит собі право свій язик, хоть би з малоруским помішаний, нам, малорусинам, накидати і тим чином розвій нашого питоменного язика нашим питоменним (природним) способом тамувати»¹⁹.

На аргумент Устіяновича, начебто імператор Петро І, бажаючи з’єднати «народи сильним огнивом язика, ужив язик р у с к і й до своєй ціли», Ільницький запитував: «якого р у с к о г о язика ужив В[еликий] Петро до полученя народів? Чи білоруского, чи малоруского, чи великоруского, чи якого?» – і, відповідаючи, зауважив:

«Що малоруского не употребив, доводят тоє всі сочиненія, якії література россійска від Петра Великого аж до нинішного часу видала, бо в них знаходится язик цілком иншого духа и иншого строю. Язик россійскій не має на собі барви особенного народного руского нарічія, но єсть з л и в к о м і м і ш а н к о ю ріжнородних елементів; єсть то язик більше державний, ніжелі народний; і язик малорускій ніколи з ним не злієся, єсли ся буде розвивати своїм природним житєм, на підставі простонародного, висисаючи з него соки животни»²⁰.

Доводячи, що російська літературна мова є «штучним організмом», до якого домішані «слова німецкі і французкі» ради нових предметів і уявлень, царем Петром із Західної Европи в Росію «живцем перенесених», і що цей «россійско-державний язик» «єсть чистим образом просвіщенія ріжнонародного, якоє П[етро] В[еликий] своїм невольничим подданним одразу насильно натиснув», Ільницький запитував: невже українець мав прийняти той штучний «язик», «а свого природного, красного язика, котрий має величаву будущину, виречися!»²¹.

У романтичному дусі Ільницький натхненно зазначив:

«Язик народний єсть то дар небес, даний народови як душа, як чувство своєй народности от Бога, з тими самим свойствами, барвами, які составляют індивідуальность єго народности. Коли народу мила і дорога єго народність, то му тим милійший і дорожший язик народний, бо той єсть найвірнійшим об’явом єго питомого народного духа. Одоймити язик народови – єсть то убити єго душу народну»²².

Москвофілам, які закликали переходити на російську мову тому, що вона близька до книжної мови князівської Руси, Ільницький відповідав:

«<…> малорускій нарід і єго язик, – а Русь історическа і язик тогдашний, находящійся в древних памятниках, – суть то два от себе цілком розличающіся предмети. <…> язик літописей не єсть то язик малорускій, но паче амальґам церковного і руского язика»²³.

Усупереч тому, що Н. Устіянович підтримував думку москвофіла Антонія Петрушевича, наче «язик наш колись россійским статися мусит», Ільницький з жалем зауважив:

«Г[осподин] Устіянович бив би вістинні до сего часу, поступаючи так, як почав, велику прислугу для свого народа зділав; так як і тим, що вже зділав, – много зділав, бо бив би язик малорускій много збогатив»²⁴.

І далі Ільницький дорікав Устіяновичу за те, що той як письменник зрікається рідної народної мови:

«Г[осподин] Устіянович <…> старався в першім блаженнім періоді своєго писанія язик людовий піднести до висшого степени образованя і учинити го книжним, не відоймаючи єму, однако ж, єго питоменного духа і єго питоменного вида. О, чому ж не позостав при тім блаженнім наміренію?! Нині вирікаєся того становиска і виступає з твердженєм, же язик малорускій єсть хлопским і мусит ним позістати, а просвіщенни мают ся хапати россійского, бо надаремна би била їх праця язик хлопскій образовати; в конци статися он мусит россійским. Сомніваюсь – і дуже ся сомніваю, – би то так бити могло»²⁵, –

заявляв полеміст.

За Ільницьким, українська мова істотно відрізняється од російської «щодо натури (природи) своєй» у таких пунктах:

a) щодо будови слів;

b) щодо граматичних форм;

c) щодо синтаксису;

d) щодо вимови, –

«а вообще щодо своєго духа. Бо язик малорускій єсть народним, а россійскій ним не єсть»²⁶.

Далі Ільницький указував на якісну відмінність між природним освоєнням рідної мови і силуваною спробою опанування чужої:

«Чому ж <…> ніхто з наших галицких писателей по-россійски добре не пише, хоть до того силує. Природа перемагає волю»²⁷.

Згодом на суперечливу взаємозалежність між психологією письменника чи вченого та їхньою «нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу» звертав увагу Франко: на прикладах Гоголя і також (як Ільницький) галицьких москвофілів він намагався показати, що мовне ренегатство, «язикове роздвоєння» літераторів неминуче призводить до «внутрішнього роздвоєння» їх і що логічним наслідком літературної «двоязичности» стає письменницька «дволичність». Іван Франко називав це

«глибоким психольогічним проблємом, якого корінє сягає малодосліджених доси тайників – зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо р і д н о ю м о в о ю. <...> якась таємна сила в людській природі каже: “Pardon, ти н е м а є ш д о в и б о р у; в якій мові вродився і виховався, тої без окаліченя своєї душі не можеш покинути <...>”. І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшнійше карається йому така переміна»²⁸.

Суперечність між творчим процесом і чужою мовою відчував і Михайло Коцюбинський. Коли Володимир Винниченко, вже добре знаний як український прозаїк і драматург, заповзявся писати романи російською мовою, то Коцюбинський у листі до нього 1909 року застерігав, що цей перехід «в чужу літературу» неминуче обернеться для нього творчими втратами:

«<...> я певний, що коли Ви перейдете на російський ґрунт, то тільки собі на шкоду. Письменник (поет, белетрист) не може безкарно змінити мову: вона помститься»²⁹.

Полемізуючи зі своїм визначним попередником, Ільницький доводив переваги української народної мови над штучною російською:

«Дивно ми также, же Г[осподин] Устіянович не хоче поняти красоту природну, питоменну малоруского язика, чого в россійским нема, – і того природного орґанізму, цілком розличного від язика россійского!»

Тож Ільницький наставляв українських письменників:

«В малорускім язиці єсть житє своє, которе під благими впливами дало би ся розвинути до чудесної красоти. Образуйте язик малорускій по-своєму, до чого Г[осподин] Устіянович примір дав в першім періоді дійствованія свого на поли літературнім, – а он перестане бити хлопским і не станеся россійским»³⁰.

За приклад галичанам, а насамперед москвофілам та Устіяновичу, який перекинувся до їхнього табору, Ільницький ставив наддніпрянських українців, які розвивають літературу рідною мовою усупереч імперському пануванню там російської мови:

«Чи народ 15-томиліоновий, котрий над Дніпром і над Богом [річка Бог, або Буг. – Є. Н.] тим самим солодким співає язиком, що над Дністром, не єсть управлен свій родимий язик своїм питомим способом розвивати? Чи не дали братя наші рідни з-над Дніпра доказ непоколибимий потреби розвитія свого питоменного язика? Они мают оден язик з россіянами в церкві, в школі, в суді і в уряді. Чому ж під напливом россійского язика, коли он єсть єдним з малоруским, не згас у них язик малорускій? Чому, прудженни природним душі голосом, пеленуют свою хлопску бесіду яко свою, їм милу, од Бога з душею данну, – горячим серцем, і не хотят чужого. А ти, русине галицкій, хочеш бити мудрійшим і одкидаєш своє яко хлопске, – а захочує ти [тобі (діалектне). – Є. Н.] ся чужого <…>»³¹.

Насправді наддніпрянські українці першої половини та в середині ХІХ ст., здобуваючи освіту виїмково у російськомовних закладах, середніх та вищих, в умовах панування російськомовної преси та браку українськомовної, та й загалом в умовах функціонування російської мови в усіх сферах суспільного життя, писали російською (Микола Маркевич, Дмитро Бантиш-Каменський) або принаймні українською та російською мовами (Павло Білецький-Носенко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Олександр Афанасьєв-Чужбинський та ін.).

Урешті Ільницький висловив тверде переконання:

«Язик малорускій повинен бити образованим і може бити образованим. Мягкість, звучність, виразистість ґраматичних видів, здобність єго нагнутися до найрозличнійших способів мисленія – все тоє дає надію, же той язик своїм питомим способом образоватися може»³².

Здається, Ільницький не зміг ні вчасно, ні загалом за життя оприлюднити свою цінну полемічну статтю. І це дуже шкода, бо на початку 1860-х років вона відіграла б значно більшу, впливовішу роль у мовно-літературному поступі Галичини, ніж 1905 року, коли її опублікував Іван Созанський, хоча й тоді вона не втратила злободенности, бо шкідливе засилля москвофільських ілюзій тривало. Та й нині, з огляду на безпрецедентну тотальну експансію російського імперіалізму, зокрема його відвертий лінгвоцид і загалом культурний етноцид стосовно української нації, полемічні роздуми й аргументи Василя Ільницького зберігають політико-публіцистичну актуальність.

___________________________

¹ Попередні публікації: Нахлік Євген. Отець Василь Ільницький – педагог, письменник, історик : До 200-річчя від дня народження // ZBRUČ. URL. Розміщено: 31.05.2023; Нахлік Євген. Франкова рецепція Василя Ільницького // ZBRUČ. URL. Розміщено: 23.06.2023.

² Львівський історик Денис Зубрицький повідомляв зі Львова 28 березня 1848 р. Якова Головацького: «Rewolucja w Wiedniu 13, a manifestacja Rewolucji u nas 19, 20 i 21-o Marca zmieniły postać rzeczy» (Кореспонденція Якова Головацького в лїтах 1835–49 / Видав Др. Кирило Студинський. Львів, 1909. С. 226).

³ Созанський І. З лїтературної спадщини Василя Ільницького / Подав Іван Созанський // Записки НТШ. Львів, 1905. Т. 66. Кн. 4. С. 14–15.

⁴ Див.: Шкраб’юк П. Три покоління роду Шашкевичів в українських визвольних змаганнях // Шашкевичіана, Львів ; Броди ; Вінніпеґ : Вид-во «Просвіта», 1996. Вип. 1/2. С. 195.

⁵ Созанський І. З лїтературної спадщини Василя Ільницького. С. 15–16.

⁶ Там само. С. 23.

⁷ Там само. С. 20.

⁸ Киричук Олександра, Орлевич Ірина. Львівський Ставропігійський інститут (1788–1914) : Роль у суспільно-політичному, культурному та релігійному житті українців. Львів : Логос, 2018. С. 173.

⁹ Там само. С. 82.

¹⁰ Созанський І. З лїтературної спадщини Василя Ільницького. С. 48.

¹¹ Там само. С. 31.

¹² Там само. С. 31–32.

¹³ Див.: Нахлік Є. Двомовний український і польський письменник Плятон Костецький в оцінці Івана Франка // Київські полоністичні студії. Київ, 2016. Т. XXVII. С. 73–89.

¹⁴ Там само. С. 33.

¹⁵ Там само. С. 33–34.

¹⁶ Там само. С. 34.

¹⁷ Там само.

¹⁸ Там само. С. 35.

¹⁹ Там само. С. 36.

²⁰ Там само.

²¹ Там само. С. 37.

²² Там само.

²³ Там само.

²⁴ Там само. С. 38.

²⁵ Там само. С. 38–39.