Моя Софія Яблонська

ЦИДУЛКИ МАНДРІВНИЦІ

Гребенів

Не так вже й багато випадає на сьогодні можливостей порадіти чи відчути себе щасливим. Та інколи все ж таки це вдається, особливо коли поєднуєш приємне з корисним.

Цьогоріч у запашний медовий липень нам випала чудова нагода для мандрівки по нашій Галичині – життєвими стежками Софії Яблонської та її родини, зокрема її батька і матері – отця Івана та Модести Яблонських.

Здається, ніколи не надихаєшся тим п’янким, цілющим карпатським повітрям, переповненим ароматами духмяних трав і свіжістю хвої.

Карпати для більшості є місцем сили, для нашої маленької компанії – Наталі та Джонаса, нащадків Софії, та нас з Денисом – це не виняток, тим паче, що шукали місця пам’яті родини Яблонських.

Почнемо з маленької історичної довідки.

Софія Яблонська у родинному колі – Зоїка, відома мандрівниця, письменниця, журналістка та фотографка, народилась в родині о. Івана та Модести Яблонських 15 травня 1907 році в селі Германів (тепер с. Тарасівка), що розташоване менш ніж за 30 км від Львова. Провівши там солодкі дитячі роки, маленька Софія була вирвана руйнівною круговертю Першої світової війни та разом зі сім’єю провела декілька важких років на території Російський імперії, і не в останню чергу – через москвофільську позицію батька. Переживши скрутні часи, революцію, громадянську війну, родині все ж вдається повернутися в Галичину 1921 року.

Нелегко було о. Яблонському відбілити репутацію від плям московського болота. До того ж тут ніхто вже їх не чекав, а родині потрібні були гроші для навчання дітей та влаштування сякого-такого побуту. Практично кожному з Яблонських доводиться влаштовуватись самотужки. Батьки, звісно, допомагають у міру сил – отця Івана Церква реабілітувала, і він отримує парафію спочатку в Козьовій, потім в Оряві, зрештою в Ялинкуватому, а Модеста влаштовує пансіони в гірських лікувально-курортних містечках – в Криниці (тепер Польща) та у Гребенові.

У середині 80-х рр. відпочинок у Карпатах став активно розвиватися, адже залізнична колія простяглась аж до Стрия, а згодом колію продовжили до Сколього. Відповідно, досліджувати навколишні гори, активно проводити час чи просто вмостившись на сонечку насолоджуватись карпатськими краєвидами та повітрям, стало більш доступним для ширшої аудиторії. А відкриття цілющих джерел зробило Гребенів відомим на всю Західну Європу. Прекрасні котеджі та вілли приймали на лікування сотні відпочивальників, які їхали звідусіль. Тут у долині Опору серед мальовничих гір утворилась відпочинкова ферія з ресторанами, санаторіями, пансіонатами, тенісними кортами, оркестрами, цирульнями, кондитерськими… Хотілося б туди, правда ж?

Ось туди ми і попрямували – в село Гребенів, де за родинними спогадами та старими оголошеннями газет знаходилася сімейна вілла-пансіон Яблонських під назвою «Марокко».

У розділах газети «Діло» (20–30 рр.) «Новинки», «Літнища» можна натрапити на оголошення про пансіонат «Яблонських» (колись «Модеста»), в яких гостинно запрошують на відпочинок в сонячні покої з балконами зі здоровим, смачним і вибагливим харчем, де час можна провести безжурно, вигідно і весело!

Згодом у 1934–35 рр. на газетних шпальтах з’являються оголошення від Яблонських: «Навіщо їхати в Марокко? Де в літі задушливі спеки, де нема зелені, ні свіжого повітря? Багато краще, дешевше і ближче виїхати до пансіону "Марокко" у Гребенові, де можна мати казкову пригоду і прегарний відпочинок з усіма вигодами…»

Чи це мова йде про одну й ту ж саму віллу, що і вище, наразі невідомо – поки ми в пошуках інформації. Займались пансіоном переважно мама Софії та сестра Оля.

Наприкінці 30-х рр. під час відвідин України Софія Яблонська, тоді вже Уден, разом із чоловіком Жан-Марі гостює у рідних на віллі «Марокко», проводячи гарно час з родиною та друзями, відтоді збереглись декілька фото.

Оскільки самої вілли вже не існує, ми сподівалися знайти місце, де вона розташовувалась.

В одних оголошеннях зазначалось, що вілла знаходиться в долині річки Опір, в інших – біля двірця, чи пошти, або в центрі. Свої пошуки зосередили біля вокзалу, маючи лише приблизну мапу. Зізнаюсь, сподівання на місцеву владу та жителів не виправдали себе. У домівках поруч живуть переважно ВПО чи відпочивальники, а старше покоління, що нам зустрілось, було «дуже молодим» або ще й не народилось у часи розквіту вілли «Марокко», адміністративна будівля зустріла нас зачиненими дверима.

Отже, Гребенів і надалі залишається одним із осередків гарного відпочинку – в чарівній долині річки, в оточенні зелених вершин, серед погідливого буття старих віл. Проте нові та сучасні будиночки повільно відтісняють минуле, а ми однаково не залишаємо сподівання все ж дізнатися більше про віллу «Марокко» та її мешканців від місцевих краєзнавців.

Ще декілька фото околиць і двірця – та й вирушаємо далі, в село Ялинкувате. Про що – в наступному дописі.

Ялинкувате

Після Гребенова наші сподівання, звісно, вже не були такі веселкові. Хоча…

Ялинкувате осіло поміж мальовничих полонин і зеленкуватих вершин у золотистих віночках скирт, адже була саме пора сінокосів. Село вузькою стрічкою вигиналося під пустотливо дзвінкі звуки, наче крапель в дощовицю, вздовж річки Ялинкувата.

На диво, нам пощастило одразу. Михайло та Галина, місцеві господарі, тепло прийняли до оселі на своєму чепурному та затишному подвір’ї, за яким одразу здіймався крутий схил, посипаний вуликами, а поки ми перебували – вже стіжками скошеної трави. Родина як із книжки: дружні, веселі, а як працюють, то всі разом. Навіть 90-річна бабуся допомагала – так впевнено вправлялася з сіном, аж я позаздрила!

Не відкладаючи важливе, вздовж журливої річки ми одразу попрямували до місцевої церкви, де колись у 1930-х роках служив отець Іван. Мов непоказний вартовий, Ялинкувате серед лісистих гір знаходиться на рубежі із Закарпатською областю, яка в часи служіння отця належала до Чехословаччини. Здавалось, що гірське село й надалі живе тими перегрітими літньою спекою часами, які не встигаючи за мегашвидким сьогоденням, досі тихо плетуться, наче зморені післяобідньою дрімотою.

Перетнувши дерев'яний місток, ми опинилися на широкому церковному подвір’ї, посеред якого здіймалася бойківська красуня – тридільна і триверха церква Пресвятої Богородиці (1869 р.), перекрита шатровими завершеннями з багатьма заломами, а поряд неї – потемніла від часу дерев’яна дзвіниця.

Знову щастило – нас гостинно зустрів отець Антон, парох місцевої громади, запросив на недільну службу, а опісля – на розмову, та провів нас до одного з найстаріших (загалом їх у селі 4) цвинтарів, де і похований батько Софії Яблонської.

У цвинтарній траві безперервними рядочками гасали тамтешні величезні мурахи, які виявились зовсім не доброзичливими, також втома брала своє – ми, обіцявши повернутись, після меганасиченого дня тихенько почимчикували до нового дому.

Чого ж приховувати – спати без задніх ніг).

Вже зранку ми були на службі у церкві. Невелика, дерев’яна, старенька, але достоту під Божою опікою. Ще здáлеку було чутно піднесений спів, чіткі слова молитви, що багатоголоссям вторували за священником. Серед осяяної сонцем, розкішно прикрашеної вишитими візерунками нави молилися святково одягнені дорослі та малі, а молитва підіймалася туди, де її справді почують. Один із таких яскравих спогадів…

А далі час чистим пісочком пересипався з шаленою швидкістю. Після служби паламар Федір (нанашко, як мило зве о. Антон) та сам отець запросили в маленьку кімнату, що примикає до вівтарної частини і таїть церковні скарби з власною, ще не розказаною історією.

З яким захопленням ми розглядали і фотографували все навколо, починаючи від старих церковних книг (декотрі – більш ніж сторічні), давніх церковних документів на стінах та закінчуючи досить скромним облаченням, що його ймовірно вдягав о. Іван Яблонський.

А ще завдяки отцю Антону мені відкрився незнайомий досі світ такої багатої церковної атрибутики: дароносиця (мелхіседек), дарохранильниця, єпитрахиль, звіздиця, дискос, літійниця …

Мабуть, таки все не запам’ятала...

Розписи в церкві датуються 1992 роком, про що свідчить відповідний напис на стінах храму. Проте в захристії на стіні є зображення, вірогідно, зцілення Ісусом Христом слуги сотника, яке візуально дуже схоже на те, що й на старій світлині з отцем Яблонським (люб’язно надісланого після цієї подорожі з приватного архіву Наталі Уден).

Паламар Федір розказував нам про стару церкву, їхнє село на кордоні, звісно, згадував отця Івана. Головне – про нього в селі не забули. Ще з молодих років лікування стало для о. Яблонського справою життя. Будучи священником, йому присвячував свій вільний час. І в дощ, і в спеку тягнулися вервечкою на приходське подвір’я недужі – хто сам приходив, кого везли на підводі. І зблизька, і здалека йшли хворі – слава про доброго священника, який лікує часто безплатно, ширилась краєм.

Як нам стало відомо, приходський будинок і школу для громади села Ялинкувате придбав колись митрополит Андрей Шептицький.

На сьогодні школу оновили, а колись скромна та гожа плебанія тепер без даху пусткою і голубим небом дивиться крізь виломи, де колись були вікна – на жаль, ми застали її напіврозвалену. Відслужив своє для громади старий будинок, дах став стрімко протікати, і в 2022 році місцеві жителі вирішили його розібрати. Гарно, що ми хоч щось застали.

За спогадами Л. Бурачинської, редакторки «Нової Хати», яка з подругами відвідали о. Івана в Ялинкуватому приблизно такої самої літньої пори, як ми:

їх зустріли білі бойківські хати під високими солом’яними стріхами та майже пусте село – всі на сінокосах, лише на подвір’ї приходства стояло кілька сільських підвод з хворими, а дехто розмістився в мураві на ряднині пополуднувати. Недалеко біля хати зеленів городець, але не з огородиною, а з різноманітними лікарськими травами, на подвір’ї поралися місцеві жінки, перебираючи та розкладаючи зелень. А парохіяльна канцелярія була більш схожа на аптеку: пучки зілля були розвішені на вікнах, розложені на шафі, підвіконні, навіть на бюрку. Вона так цитує слова о. Івана: «… в кожного, що проходить до мене за порадою, – вважайте що я не називаю їх пацієнтами, бо в мене немає лікарського диплому, – є якась здоровна проблема. І це для мене є великою спонукою. Знайти, відшукати, а нераз відчути цю його хворобу. Це те, що займає мене найбільше в ту хвилину й не дає мені спокою...» А десь тут поряд «в прибудівці були великі полиці і там зілля сохло, не виставлене на сонце».

Проте як з рогу достатку практично все життя на отця сипалися не блага, а одні негаразди та скарги: меркантильні і корисливі – від селян, яким приглянулись священничі морги; церковних провізорів, яким отець заважав самочинствувати; священників чи лікарів, що вважали отця Яблонського не на своєму місці.

Майже десятиліття прожив отець Іван в Ялинкуватому, та до митрополії так ні однієї скарги чи клопотання звідти не надійшло.

Хоча і вештаються селами та полонинами слухи про смерть отця Івана, але фактів, які підтверджують їх, я поки не знайшла. Лише досі зі споминів рідних жителі села згадують слова о. Івана, сказані на одній із останніх його проповідей: «Не бійтеся нічого, тільки червоних…»

Опісля ми попрямували знову на кладовище.

Літня спека нависла над дорогою, а палюче сонце сповільнювало нас як могло. Проте вздовж дороги з одного боку, несучи прохолоду, куйовдилось різнотрав’я, дерева та верболози. Там у зелені, заховавшись від сонця та людського ока, дзюркотіла, перескакуючи з камінчика на камінчик, річка. Вітерець злегка шарудів травою та листям, на мить дозволяючи сонцю милуватись своїм мерехтливим зображенням у воді, наче в дзеркалі.

Іскрилося, сліпило посмішкою.

Спокійний сонячний день в Карпатах, що загубився в часі.

Старенька порепана кладка, нагрівшись на сонечку, стала сховком для хвостатої красуні. Ящірка злякалась, повернула картату голівку і завмерла. (Хоч я і злякалася більше).

А потім – дозволила декілька фото і гайнула в траву за річкою, де на невеликому схилі акуратно зложені, стрункі та загорнуті в сонячне проміння копиці сіна повсідалися, як красуні на лавці.

Згодом дорога роздвоювалася галузкою вбік, де захованим у травах острівцем під опікою кількох берізок проглядався старий цвинтар.

Незвичним є те, що в о. Яблонського дві могили.

На одній, старшій, піднімається металевий хрест із доволі цікавим надписом: «Тут спочивають два священики. Яблонський прожив 79 літ помер 1939 жовтня 25 дня. Іван Яблонський був лікаром лічив зільом помер нагле як учув що ту совіцька влада». Вона розташована посеред місцини, де ховали священників та їхніх дружин.

Так виглядає, що отця Яблонського допоховали до дещо давнішого поховання місцевого священника. Мабуть, причин, чому так трапилось, ми вже не дізнаємось. Трішки нижче серед трав оповитий барвінком сірий скромний надгробок (кенотаф) початку 90-х, встановлений громадою села на гроші, надіслані Мартою Калитовською – компаньйонкою та доброю подругою Софії (за Р. Гораком).

Поставивши свічки та помолившись, ми з рідними отця Івана та Софії продовжили мандрівку шляхами родини Яблонських. Цього разу ми мчали до Германова (тепер с. Тарасівка), де народилась Софія Яблонська.

Ми залишали село, яке стало прихистком-домом на майже десятиріччя для о. Івана Яблонського. Наталі з Джонасом везли щемливі спогади, світлини та польові квіти, дбайливо сховані між сторінками книжки, а на підлозі авто стояли лоточки з запашною чорницею, лисичками, біля них примостились слоїчки зі смачнючим місцевим медом, в якому наче живе запашна душа Карпат – таємнича, із правіків.