Збігнев Бжезинський не так давно припустив, що в перспективі геополітичним рятунком для України стала б така позиція відносно Росії, яку колись займала Фінляндія щодо СРСР. Варто згадати, що Бжезинський ніколи не дозволяє собі ретроспективних порівнянь або метафор, зміст яких не був би ретельно зваженим, обміркованим й не містив би певних прихованих меседжів. Певного послання для тих, хто мислить не гаслами і штампами, а доктринальними парадигмами реал-політики. Можна спробувати розкодувати послання про «Південну Фінляндію».
Відомо, що реальна Фінляндія до 1918 року була частиною Російської імперії, а через двадцять один рік після оголошення незалежності зазнала нападу СРСР, який після кровопролитної зимової компанії «відчужив» від її території стратегічно важливий шматок. Щось знайоме, правда ж?
За десять років після війни 1939-1940 років, яка відзначилась в переліку «історичних картинок» ХХ століття постатями лижників у білих маскхалатах та ледь помітними у сніжній імлі силуетами Т-28 та КВ-1, Йосиф Сталін зустрівся в Кремлі з п’ятидесятирічним колишнім адвокатом і діючим на той час фінським прем’єром, якого звали Урхо Калева Кекконен. Історики дипломатії стверджують, що те кремлівське рандеву, у певному сенсі, стала доленосним для європейської Півночі. Хто знає, можливо вишнева люлька та харизматичні вуса дядечки Джо при тій зустрічі справили на Кекконена незабутнє враження. А то б з якого дива він, ставши президентом, аж тричі розганяв парламент благословенної республіки Суомі?
Як би там не було, а факт залишається фактом: Урхо Калева став хресним батьком знаменитої доктрини Паасіківі-Кекконена, згідно з якою Фінляндія стала найкращим другом Москви, не втрачаючи ні суверенітету, ні вигод буржуазного ладу. Таким чином, країна довгі роки користувалась двома практично несумісними за доби холодної війни благами: 1) усіма економічними преференціями маленького союзника великого СРСР та 2) безсумнівною цивілізаційною приналежністю до Західного світу.
Хресний батько цього унікального позиціонування правив Фінляндією чверть століття. Змінювались внутрішні і зовнішні обставини, хитались суспільні настрої, помирали і народжувались політики, скандали струшували еліту північної республіки, а Кекконен знов і знов перемагав на виборах і залишався президентом. Він не перестав бути ним навіть тоді, коли після смерті дружини Сюльві Уйно, почала прогресувати психічна хвороба. Вісім років (1974-1982) народом Суомі керував не зовсім адекватний чоловік з практично необмеженою владою. При тому хвороба прогресувала. Й нічого. Багато фінів й досі добрим словом згадують цього дядька з гіпнотичними очима під скельцями окулярів та обличчям нордичного мисливця.
Що саме мав на увазі Бжезинський, порадивши сучасному Києву придивитись до політичного спадку Кекконена? Змавпувати його політику «активного нейтралітету»? Повчитись у покійного фінського лідера вмінню єднати несумісне шляхом складної, багатоходової, а іноді й парадоксальної дипломатії?
Виникає питання: чому американський аналітик не радить Україні йти шляхом балтійських країн? Адже в Естонії, Латвії та Литві, на відміну від Фінляндії, живе багато росіян, що, на перший погляд зближує їхню ситуацію з українською. Відповідь на це лежить в площині порівняння державної парадигми сучасної України з парадигмами країн пострадянської Балтії.
Естонія, Латвія і Литва останні чверть століття намагались ізолювати російську діаспору як чужорідне утворення. Можна в різний спосіб оцінювати ефективність такої стратегії балтійських етнократій. Вона обумовлена відчайдушним намаганням зберегти самобутність крихітних етносів, які опинились на березі російського етнічного моря. В Україні така стратегія була би можливою лише у трьох областях Галичини, там, де відсутність індустріальних мегаполісів та етнічна однорідність переважно сільського соціуму відкривала можливість концентрації на охоронній культуроцентричній парадигмі. Можливо, якби Бжезинський давав поради не Україні, а Галичині, він замість Фінляндії вказав би на Литву. Зрештою, й Гантінґтон відносив захід України до Західноєвропейського гештальту.
Проте, та (більша) частина України, де за часи СРСР сформувалась переважно космополітична індустріальна цивілізація, не надається до «балтійського варіанту». Радянська модифікація російського гештальту там глибоко вкорінена у всі сфери суспільного життя. Полишена у минулі роки сама на себе, вона шукає своєї самобутності (нової ідентичності), й ці пошуки загрожують довготерміновими виснажуючими кризами. Не лише на політичному рівні, але й на цивілізаційному. Те, що ми бачимо сьогодні на південному сході України – тільки зародки складних процесів.
Звідси й апеляція до максимально толерантної фінської парадигми.
Зараз українська влада має вирішити складну задачу. Спробувати співіснувати з критично важливим для нашої країни сусідом, який відкусив від її території чи не найсмачніший (у геополітичному вимірі) шматок. Себто, перед нами встає те саме завдання, яке у кінці сорокових й на початку п’ятдесятих років вирішував фінський істеблішмент. Щоправда, перед тим фіни не здали своєї землі без бою, а цілих чотири місяці стримували та виснажували на лінії Манергейма півмільйонну армію генерала Тимошенка. З іншого боку, останнє ускладнило проблему настільки, наскільки може ускладнити перспективну дружбу між народами широка ріка пролитої крові.
Що допомогло тоді правителям Фінляндії знайти вихід? Особиста симпатія грізного тирана до провінційного на вигляд юриста? Геополітична розкладка, яка вимагала від Сталіна створення такої собі «територіальної прокладки» поміж стратегічно вразливим Ленінградом й північним флангом НАТО? А може мудре поєднання далекосяжних амбіцій Кекконена з його небуденною політичною компетентністю та простувато-щирим іміджем?
Що тепер допоможе нам? Іміджеві таланти ЮВТ й здатність найсильнішого з українських політиків до неформальної багатовекторності? Майданно-революційне рушення, яке за прикладом ледь навчених, проте пасіонарних, французьких санкюлотів, одним поривом знесе з Перекопу «зелених чоловічків»?
Можу помилятись, але, радше за все, Бжезинський навів приклад перемоги політичної компетентності над історичним фатумом. Доля визначила Фінляндії бути сусідом могутньої, войовничої та непередбачуваної сили. Бути сусідом в епоху, коли означена сила знаходилась в апогеї своєї могутності. Президенти Паасіківі і Кекконен виявились достатньо компетентними та витриманими, щоби при такому незавидному розкладі міжнародного пасьянсу, перекласти на свій бік краще з колоди.
Я би також ставив на компетентність. На жаль, на сьогодні ми бачимо лише групи політиків, які перестрибують з однієї крайності до іншої. Войовнича риторика (явно не підкріплена внутрішнім відчуттям сили) різко змінюється буркотливим «пацифізмом», а той, в свою чергу, знову переростає у декларативну рішучість. Замість накреслення власного оригінального плану – копіювання політичних і юридичних кроків грузинського уряду у серпні 2008 року. Замість координації з Києва міжнародної компанії підтримки – пасивне очікування інструкцій, санкцій і «листів здалеку». Замість ситуативної опори на революційну пасіонарність – намагання зміцнити партійний «мєждусобойчік» за рахунок демонтажу символів і структур народного рушення.
Єдиний рятунок – різке нарощування потенціалу компетентності. За рахунок власних незадіяних ресурсів, запрошених іноземних менеджерів та консультантів плюс запозичення перевірених – й, що найголовніше, переможних – доктрин і сценаріїв.
І дай Боже нам при цьому усьому тверезої мудрості.
25.03.2014