Володимир Єшкілєв: «Я зараз роблю те, що мені цікаво»

Володимир Єшкілєв – український письменник з Івано-Франківська, автор численних романів та публіцистичних текстів. Належить до покоління митців «станіславського феномену», а також є автором цього терміну.

З Володимиром ми зустрілися одного гарного ранку, тому й логічно, що саме з цього почалася наша розмова.

– Я зазвичай так рано ранок не починаю. Це якийсь екстремальний час. Зазвичай о десятій я ще сплю. А прокидаюсь десь в 11:30 і перше, що роблю, – іду на кухню і дивлюся, що є їсти в холодильнику. А далі – вже в залежності від того, що знайшов. Себто, якщо там є щось смачне – то починаю снідати, а якщо нічого смачного немає – починаю робити щось творче, бо нема задоволення – є творчість.

–  Можливо, у Вас є ще якісь ритуали ранком? Наприклад, кава?

– Я тут в опозиції. Я – любитель чаю, а не кави.

– Може, тому, що сніданок починається вже о дванадцятій?

– Можливо. А взагалі, я не людина кави. Є люди кави, а є люди чаю. А є люди горілки. От я відношуся до чайної партії – не до кавової і не до горілчаної. Так з дитинства і досі я люблю всякі вишукані чаї, купую китайське таке смачненьке.

– Це з дитинства родинна культура чаювання?

– Так, в родині це було заведено, були всякі чайні сервізи і якийсь такий ритуал. При чому, чай тоді був таки поганенький, якщо не вдавалося якогось цейлонського здобути. Зазвичай, це був грузинський чай з такими гілочками. Але сам ритуал, вкушання цього чаю було традицією.

– А що з дитинства Вас супроводжує досі? Може, якісь звички, спогади важливі, які завжди з Вами?

– По-перше, мене супроводжує місце мого мешкання, бо я й далі живу в цій самій квартирі, де жив у дитинстві. Мене оточують ті самі меблі, ті самі сервізи чайні. Дух і енергетика того, що я відчував і переживав у дитинстві. В тому плані у мене життя виявилося консервативним. Хоча ще не вечір, Бог його знає, що буде далі, але поки що місце мого постійного проживання не змінилося і я дуже цьому радий, тому що я, чесно кажучи, не дуже люблю міняти місце проживання. Я люблю мандрувати, мені час від часу доводилося жити декілька місяців в інших містах – це не найкращі спогади. Я насправді сибарит, я люблю комфорт, я люблю якісь усталені і узвичаєні речі і якось міняти цей ритм для мене було болісно. Так само, щоб написати якійсь твір, якийсь роман – мені потрібна була обов’язково оця атмосфера кабінету, оця тиша, оці звичні звуки, запахи. От це мене вводить в стан творчої роботи, а якщо цього нема, то наступає якесь роздратування. Себто, я можу щось задумати, але от виконувати, власне, виписувати не вдається.

– Але все таки доводилось, напевне, час до часу змінювати своє помешкання у зв’язку з необхідністю ремонту чи осучаснення деяких моментів побуту. Наскільки  це легко давалося? Були якісь моменти, коли не хотілося щось переробляти, бо є пам'ять про той чи інший нюанс? 

– Поміняти щось в помешканні – це виходило завжди ініціативою від тих жінок, які приходили жити до мене. Вони приносили свіжі віяння, свої смаки, уподобання, свої захцянки. Я завжди чинив негучний пасивний опір цим намаганням. Зараз, проходячи по хаті, я бачу якісь (я навіть називаю по іменах) умовно «крісло Марійки» або «шафка Христинки», але щоб це змінило якось кардинально стратиграфію моєї квартири – то ні. Основні параметри збережені. Можливо, змінилося трошки якесь наповнення, в шафах з’явилися нові книжки, в серванті з’явилися якісь нові чашки, супниці…  Але принципово нічого так і не змінилося, і все мене влаштовує. Це той світ, в якому мені комфортно.

– Володимире Львовичу, цього року на відзначенні Вашого ювілею Ви казали про щастя п’ятдесятирічного...

– Це цікаве і приємне відчуття, яке я переживаю на даний момент свого життя. Полягає воно в тому, що п’ятдесятирічний чоловік, з одного боку, вже соціально і як особистість відбувся, але з іншого – ще не почалася деградація його як біологічного об’єкта. Ще тіло здатне виконувати всі ті функції і отримувати всі ті насолоди, що й були раніше. В тому плані це унікальний момент – такий екватор, на якому можна собі вже підвести підсумки, в доброму розумінні. Тому що в 40 років ти підводиш собі підсумки, як «прощання з молодістю». Це якісь сумні підсумки. В 50 років цього немає. Це скоріше як залишити в минулому зайве. Вже можна залишити в минулому певні страхи того, що не відбудешся, не реалізуєшся, щось втратиш, тебе не зрозуміють. Можна залишити в минулому всілякі понти. Можна залишити в минулому тих людей, які тобі неприємні, а в 40 років ще здавалося, що можна з ними спілкуватися тільки заради того, що вони десь колись пригодяться. Ну, не пригодяться – можна теж залишити. І, власне, можна абсолютно віддатися якимось таким задоволенням, на які весь час не було часу, так як в 40 років думав: от якщо зараз собі десь відірвуся, то значить, я не напишу колонку в газету, чи якесь оповідання. А зараз в 50 років розумієш, що треба собі «давати жизні». Тому що життя насправді коротке, йде швидко, а оповідання напишеться в останню мить, а колонка нормально напишеться зранку і потім ще буде десь півтори години, щоби виспатися. Так що все нормально.

– Тобто, особливих зусиль, щоби щось написати, зараз вже не треба?

– Справа в тому, що є різні тексти…

– Коли ця легкість письма прийшла: сів і знаєш, що можеш написати? 

 – Пізно прийшла. Може, п’ять-шість років, відколи я знаю: якщо у мене є якийсь текст, який треба видати, наприклад, в середу до 13.30, мушу відправити в якусь редакцію чи на якийсь сайт, я знаю, що якщо сяду о 10-й годині, то встигну це зробити. Інша справа – художні тексти, які потребують специфічного настрою, ситуації, вони приходять в кілька етапів. Це складніше набагато. Але тут оця набитість руки, оця професійність навіть шкодить. Тому що ця професійність вилазить з художнього тексту у вигляді банальності. А художній текст банальності не терпить, там не може її бути. Тому я намагаюся постійно, коли пишу художні тексти, вбивати в собі професіонала. Писати якось свіжо, можливо, неправильно, так, як не пишуть. Тому що художній текст – це завжди освоєння чогось нового, на відміну від публіцистики, на відміну від есеїстичних текстів, які є та сама публіцистика, тільки інакше називається. Тут є різниця.

– Це ознака професійного письменника – можливість писати по-різному? Ви починали писати вірші – це вже ніби відійшло. Принаймні, публічного представлення нових віршів немає. Але потім була постмодерна проза, зараз вже принципово інша – фантастична, детективна. Це орієнтування на різні категорії читачів, на якесь ширше коло? Раніше могло бути ігнорування читача, бо не так багато знаходилось тих, хто б міг сприймати постмодерний текст ‘90-х, наприклад…

– Я входив в літературу з певним поколінням. Початок моєї літературної творчості несе відбиток вподобань не лише моїх особистих, а уподобань мого покоління. Це було покоління, яке входило в літературу, відмітаючи якісь радянські принципи творення тексту і звертаючись до кращих взірців світової прози. А це була нобелівська література арт-гаузу, яка в ті часи знаходилася в ситуації постмодерну, тому там було багато цитованості, багато гри в цій літературі. Це було уподобання епохи, мого покоління, це була моя школа. Пізніше я почав виходити на ті речі, які подобаються особисто мені. Власне, я завжди вважав, це було моє переконання, що головним в літературі є розповісти якусь історію, яка є цікава іншим. А гратися словами безкінечно, виштуковувати різні штуки – це більш притаманно поезії. У верлібристиці це нормально. Але для прози це завжди експеримент. Навіть Джойс, Беккет – це все-таки експеримент. І тому я писав сюжетні речі.

До речі, багато письменників пишуть арт-гауз, себто такі складні штуки, тому що вони банально не можуть освоїти сюжет, просто написати історію або створити якийсь образ, який би був достатньо переконливим. Тому вони граються в слова, речення, пишуть все з маленької літери, або одне речення на п’ять сторінок. У мене завжди виникає підозра, що ці люди, як художники, малюють абстракції тому, що вони не можуть намалювати людське тіло. Так воно чи ні – не мені судити. Я зараз роблю те, що мені цікаво. І якось воно так цікаво збігається, що на те, що мені цікаво, є комерційний попит. Мої книжки добре продаються, видавництва, які є суто комерційними, яким не цікава якість творів, беруть мої речі і друкують на рівні з менш якісними. І навіть мої твори можуть конкурувати з менш якісними, що взагалі-то в літературі дивно, тому що чим гірша якість – тим популярніший письменник. Тим не менш, я намагаюся писати добре і на комерційному полі все-таки конкурую з тими, хто не намагається писати добре, кому пофіґ писати добре. Так стається, і мене це тішить. Єдине – сумно, що все-таки молоді покоління письменників зорієнтовані не на якість, а на успіх. Оце шкода. Але можливо, це теж такий тренд епохи. Можливо, в тому теж є щось своє. Зрештою, якщо «Gangnam Style» збирає мільярди шанувальників, на відміну від якісної музики, то це не означає, що якісна музика не існує, чи щось занепало чи деградувало. Це просто означає, що кожна епоха має свої психічні епідемії.

– Перебуваючи у літературному процесі більшу частину свого життя, які зміни Ви спостерігаєте? Як воно міняється, куди? Як мінімум, зацікавлення українців українською культурою збільшується чи ні?

– Зацікавлення українців українською культурою завжди було, мені здається, і не було якихось в тому плані проблем. Інша справа, культура – це дуже широке коло.

– Тоді література, давайте так…

– Зацікавлення літературою, як на мене, не міняється, тобто воно залишається на достатньо низькому рівні.

– Чи видавництва, письменники стараються міняти підходи?

– Стараються міняти. Такі видавництва, як «Фоліо», з яким я співпрацюю, намагається дати широкий спектр, широку лінійку продукції. Ваше видавництво «Дискурсус» нормальне, «Старий Лев» Савки. Хороші видавництва намагаються дати читачеві книжку, але читач її потребує в обмеженій кількості. Наклади три, п’ять, вісім тисяч примірників української книжки –  це ж не того, що хтось не хоче її видавати, а того, що немає читача. І це проблема.

– Як можна працювати, щоби збільшити кількість читачів?

– Я думаю, що зараз світовий глобальний тренд, який йде, глобальна мода – це мода не на літературу. Зараз вибуховий розвиток електронних засобів комунікації. Відповідно, культура пристосовується до цього технічного носія. Література перетворюється на поле, з якого беруть певні змісти, тексти, уривки і пристосовують їх до нелітературного поля, до якихось електронних посилів, для телебачення, для радіо, для носіїв, які не дуже, по природі своїй, шанують текст. Текст перетворюється на щось вторинне, порівняно з подачею. Більше того, зараз на перший план виходить картинка – дисплей, який постійно з нами у вигляді смартфону, планшету, надає можливість бачити відразу картинку, тобто, зображення без тексту як посередника. Себто, сучасна людина не вміє «знімати» з тексту зображення, читати букви і уявляти картинку. Нащо це, якщо монітор дає вже готове зображення. Відповідно, література відходить на другий план. Вона перестає бути якоюсь там вчителькою життя. На перший план виходить те, що візуальне. Виходить фільм, електронна картинка, що завгодно – демотиватор, скажімо, який сприймається швидше, впливає більше і, власне, простіше. Навіть найпримітивніша свідомість спроможна спрацювати з цим зображенням, на відміну від тексту – бо його треба вміти читати, мати смак до тексту. Тому це загальний такий тренд, не тільки Україна зменшує свій вплив – навіть письменники зі світовими іменами, лауреати букерівських премій вимушені підробляти тим, що пишуть сценарії для серіалів. Це вважається зараз абсолютно нормальним. До жодного письменника ніхто зараз не підійде і не скаже: як ти міг, ти світова зірка, у тебе купа премій, як ти міг опуститися, щоб писати сценарій до мильної опери, десь там з 125 по 175 серію? Ніхто таке не може сказати, бо зараз так є.

– У Вас є такий досвід? Чи може, колонки – це теж таке підробляння?

– Декілька сценаріїв я писав, але це не для телебачення було. Що стосується підробляння, то є і колонки, є і тексти певного маркетингового спрямування. Я працюю, окрім текстового поля, ще в полі нейроліґварного програмування. Мене завжди цікавили тексти рекламні, як от словосполучення впливає на людей, яким чином коротенький слоган або мессидж змушує людину змінювати свої пріоритети, купувати той чи інший товар. Оця магія слова, яка проступає в рекламі, в політичних технологіях – так само є предметом мого зацікавлення багато років. Намагаюся ці всі речі перетворювати на продукт зацікавлення, працювати в цьому професійному полі.

– Може, кількома слоганами поділитесь, чи це комерційна таємниця?

– Ви розумієте, це не комерційна таємниця, але це не моя таємниця, а чужа. Себто, я можу говорити за себе, але я не можу говорити про ті речі, котрі я зробив для когось…

– Хтось говорить Вашими словами…

– Так, і вони вже є їхньою власністю. Це вже було би порушенням певних законів, домовленостей, а я намагаюсь бути людиною слова і ніколи таких речей не допускати в своєму житті. Я можу тільки сказати, що в принципі, багато людей з царства літератури працюють в сфері політичних технологій. На відміну від мене, більшість із них намагається про це ніколи не згадувати. І якщо їх про це питають, вони кажуть: ні-ні, ні в якому випадку. Насправді ж це не так. Я не дуже розумію, що там такого встидного. Напевне, існують в суспільстві певні забобони про те, що письменник не має права робити те і те. Насправді письменник має право робити все, що завгодно, якщо воно не суперечить карному кодексу. Але є забобони: хтось хоче бути письменником в такому старосвітському розумінні цього слова, якимось замріяним дядьком, який ходить по полю межи соняшників і створює геніальні вірші, слухаючи співи пташок... Можливо, цей образ комусь дорогий і він його культивує. Я на цих забобонах не поведений, можу говорити те, що мені заманеться.

– У Вас репутація інтелектуала.

– Ну, словом «інтелектуал» можна назвати безліч життєвих позицій. Що значить «інтелектуал»?

– Як мінімум, це говорить про те, що Ви прочитали багато книг і, напевне, у Вас вдома їх дуже багато. Чи це справі так, і як Ви даєте раду всім цим книгам: кудись даруєте, чи викидаєте, є такий момент, що й друзі-письменники багато дарують. Що з тим всім робити, коли простір квартири обмежений? У 50 вже можна якось сказати про досвід накопичених книг і поведінку з ними.

– Хороше питання. Дійсно, є проблема накопичення книг, їх у мене вже зараз вдома кілька тисяч, і бібліотека зростає. Дійсно, і дарують, і я купую книжки, але сказати, щоби я книжки аж так сильно роздаровував, не можна. Бо мені подобається, коли в мене купа книжок вдома. Це мені якось в радість. Можливо, це інстинкт власника, а може, ні. Те, що в мене в книжок інколи виростають ноги, то, як правило, не за моєї волі. Просто у мене в хаті буває дуже багато людей, і деякі кажуть: візьму в тебе почитаю, а я кажу: ну, бери читай. Потім забувається. Є люди, які мають зошити, де вони записують кому дав книжку. Я того не роблю. Якщо людині книжка дуже потрібна і дуже подобається, і вона взяла і не віддає мені останні п’ятнадцять років, значить, ще читає. Я до цих речей ставлюсь без великого осуду. З іншого боку, починаєш шукати книжку, а вона десь «ходить», пішла погуляти. Думаю, що це абсолютно нормальні речі для бібліотек. З іншого боку, я не клею на книжки екслібриси, не каталогізую, тож назвати себе бібліофілом не можу. Але мені приємно, що мій інтер’єр прикрашений книжками. Так само, як приємно, коли картини висять на стінах. Мені здається, що це добре, що це класно.