Львів, 7. березня 1939.
Здається, що це була остання заява Секретаріяту Порозуміння Польських Суспільних Орґанізацій програмового характеру, в якій та орґанізація висовувала своє становище до української справи у Польщі. Це була єдина спроба СППСО схопити бодай трохи поважно проблєму польсько-українських відносин — у теорії. Ця теорія казала вправді про примат польського елєменту, як господаря краю та вирішного політичного чинника, а проте допускала "свобідне суперництво" обох народів у ділянках культури й господарства. Маємо ще у живій памяті полєміку, яка тоді з приводу тої заяви велась у польській та українській пресі. Самі ми виступили рішуче проти тенденції зіштовхувати українців, які є тут споконвічним автохтонним народом і на великій суцільній території у польській державі творять етнічну більшість, — до ролі субльокаторів, які не мають співвирішного голосу у справах, які торкаються їх та їхнього краю. Тільки мимоходом згадаємо, що та дивна ексклюзивна теза про "єдиного господаря" стала у міжчасі панівною і навіть недавно найшла собі місце у заяві полк. Венди, що формулував національну програму ОЗОН-у.
Але під тезою про культурне й господарське суперництво ми підписувались обома руками. Звертали тільки увагу, що таке чесне суперництво можливе лише при двох передумовах: 1) коли уряд та всі офіціальні чинники стануть супроти обох народів, польського й українського, на надрядному становищі і не будуть безпосередньо й активно анґажуватись у громадську акцію, залишаючи її цілком ініціятиві, енерґії та хистові обох громадянств, і 2) коли ані поляки ані українці не схотять свого культурного й господарського стану збільшувати коштом істнуючих культурно-господарських здобутків другої сторони. Ми висловили глибокий сумнів, чи взагалі можливе таке суперництво тоді, коли ті обидві передумови не тільки не респектовані, але — навпаки — все можливе діється, щоб реалізувати їх антитезу: найкращим покажчиком є доля українського шкільництва від народнього аж по університетські катедри включно, та вимога "усполечнєня" бюрократичного апарату, яка у практиці дає такі наслідки, що самі керманичі краєвої воєвідської і повітової державної адміністрації дають ініціятиву, стають на чолі ділових комітетів безпосередньо реалізують ті культурні й господарські польські національні імпрези, які повинні бути предметом діяльности, активности і жертвенности виключно тільки польських громадянських кол. Очевидно, що при зазиґажуванні цілого державного апарату по стороні тільки одної національної ґрупи громадян — ніяка інша ґрупа не має можливостей дотримувати кроку у культурно-господарському суперництві.
Недовгий калєндарний час, що минув від появи тієї деклярації Секретаріяту Порозуміння, але його аж надто досить, щоб оті слова про "свобідне суперництво" подабіли на тлі нинішньої польсько-української дійсности на деклямацію з праісторичної доби. Секретаріят Порозуміння Польських Суспільних Орґанізацій це орґанізація всіх активних польських громадських сил у Галичині, які найшли спільну мову саме на ґрунті протиукраїнських настроїв і протиукраїнської акції, отже сил найбільш ексклюсивних. СППСО сам почував себе таким авторитетним представником всього зорґанізованого польського національного масиву у Галичині, то квестіонував навіть права уряду вирішувати польсько-українську проблєму без його відома й апробати, ба навіть виключно собі приписував це право. Здавалось би, що коли та орґанізація є виразником та орґанізатором польської вулиці в широкому розумінні цього слова, то вона на тій вулиці має голос. Здавалось би теж, що проголошуючи своє програмове кредо та орґанізація повинна дбати, щоб триматися його і самій не дискредитувати його. Тимчасом ми були і безупинно далі є свідками активної польської громадської акції напр. проти "Маслозоюзу", акції, веденої всіми можливими способами: від пашквільних та нацьковуючих статтей у пресі аж до виставлювання пікет перед крамницями "Маслосоюзу" у передріздвяні дні. Як відомо, "Маслосоюз" — як узагалі українська кооперація — ні на одну йоту не зменшив і не зменшує польського господарського стану посідання і взагалі на той стан посідання не посягає: орґанізує українських продуцентів молочних продуктів та хоронить їх перед визиском жидівського посередника, даючи одночасно споживачеві ґарантію високої якости товару й усіх санітарних вимог. Типовий приклад ініціятивности та активности українського громадянського елєменту у праці над господарським піднесенням українського національного колєктиву та з пожитком для всього населення краю, для економічного стану цілої краєвої території. Чи ті всі пп. Грабські, які підписували заяву про "свобідну культурно-господарську конкуренцію" подумали колинебудь, що активна боротьба з українською кооперацією, з українським приватним купецтвом та ремісництвом це глум над гаслом "конкуренції", що його вони самі проголосили?!
В останніх днях маємо ось такі квітки з ділянки того "суперництва" у царині культури: Міський Театр у Львові чи пак міська управа вперше цього року відмовили салю Великого Театру на концерт, що його уладжувала "Просвіта" й інші українські культурні та господарські установи з нагоди 125-их роковин народин Т. Шевченка. Мало того: прийшлося вживати теж ріжних заходів, щоб перебороти такі шикани, як спроба внеможливити орхестрі Львівської Фільгармонії взяти участь у концерті і т. п. Здається, що при всіх найпатріотичніших маніфестаціях польського характеру Львова — ніодин поляк не стане заперечувати, що мешканці Львова складаються з трьох національних груп та що кількадесять тисяч українців м. Львова таки має якесь право винаймати за гроші салю того театру, на який вони, своїми грішми, причинюються до величезних щорічних міських субвенцій, що поринають мов у діравий мішок. Українці ніколи цього права не надуживали, ніколи не користали з салі міського театру для ніякої імпрези, яка не мала б суто культурницького та мистецького аполітичного характеру. Цього року, видно, під поняття "нельояльної" або щонайменше небажаної імпрези підпав уже й Шевченківський концерт, який мусів відбутися у салі одного з кінотеатрів.
Товариство Прихильників Музею НТШ підготовило виставу лемківського фолькльору. Вистава мала відбутися у салях Музею НТШ і мала становити наче продовження циклю етноґрафічних вистав, започаткованих мин. року виставою Полісся. Городське Староство заборонило виставу з уваги на "небезпеку для прилюдного спокою". Фолькльор, Наукове Toвариство, Музей, публика, яка відвідує музеї, фахові катальоґи й фахові рецензенти — то острах за безпеку прилюдного спокою" Реєструємо сам факт і питаємо: яка обєктивна можливість вести культурне суперництво з польським народом, коли вистава українського фолькльору з одної частини краю викликує заборону адміністраційної влади?!
Врешті третій приклад. Ось у недільному числі "Слова Народового" вичитали ми пламенну статтю-поклик проти... українських фільм, чи — вірніше — проти перших спроб творити українську фільму. Вже сам наголовок статті: "Наступ української фільми" та товстий друк, яким зложена вся стаття — знаменний для того панікерського настрою, в якому живуть гурра-патріоти зі "Слова Народового". Жаль, що нема законних приписів узагалі внеможливити українцям щонебудь фільмувати, та рішучий заклик, щоб польське громадянство не допустило до висвітлювання якихнебудь українських фільм — це знаменний доказ зоольоґічного фанатизму, який проявляється у ненависті до всього yкраїнства, у першу чергу саме до української культури! Адже така українська фільма, яку недавно склали (пропаґанда кооперативної ідеї) чи яку думають внедовзі реалізувати (розкопки у Крилосі, повязані зі сценарієм і тематикою часів Ярослава Осьмомисла), — це наскрізь культурна імпреза, хемічно випрана з якнхнебудь політичних моментів призначена виключно для українців, без ніяких загроз ані для польського культурного стану посідання, ані для польської фільми
Але українські господарські установи і культурні імпрези, українська культура та українська економіка безумовно скріплюють українську національну свідомість, безумовно роблять український масив відпорнішим на денаціоналізацію. І тут "собака зарита". Річ не йде про супрематію ані про рівність культур та економічних спроможностей громадянства. Річ не йде про "перегони пpaцi й ініціятиви", про які час до часу чуємо палкі високопарні слова. Річ іде про те, щоб недопускати до нічого, що може скріпити сам український етнос.
Чи при такому підході взагалі можливо казати про "суперництво"? Де тут взагалі місце для суперництва? Ясна річ, що фраза про "свобідне суперництво" у ділянці культури й економіки була фразою тільки на показ, відразу нещирою, при практичному підході польської сторони невикональною. Польське громадянство признає тільки польську культуру, польську економіку, не бажаючи признавати істновання поруч себе будьякої іншої культури і її цінностей. Звідси і спроба параліжувати українську ініціятиву та українську діяльність на полі культури. Ті спроби можуть, очевидно, принести українцям багато прикрощів, навіть чимало втрат. Але вони цілком безвиглядні і вся енерґія, витрачувана на них, цілком зайва тому, бо головна ціль, для якої вони призначені — ослабити український національний потенціял, ослабити українську етнічну відпорність — абсолютно недосяжна. Хто вірить, що спутуванням свобідного вияву української культури добуде політичної користи, той робить траґічну помилку.
[Діло]
09.03.1939