Під прапором поезії.

Кажуть, що найбільше на світі лікарів: кожний кожному дораджує на його недугу якесь лікарство. Але приглядаючись нашому життю я заризикував би інше твердження: у нас найбільше поетів. Не кажу тих, що дістають або мають дані дістати нагороду ТОПІЖ-у, не тих, що діждалися, чи діждуться доброї рецензії, а навіть не тих, що діждалися злої рецензії. Взявши гуртовно, таких поетів нема багато, хоч від часу дуже свобідних асонансів, занедбання сенсу і погорди до настрою число їx помітно збільшилося.

 

Зате є "неісчислнме миожество" поетів, що належать до катеґорії ніколи недрукованих, я тим самим і незнаних віршованців.

 

Думаю, що кожний українець (-нка) допустився бодай раз у житті якогось вірша. Одні "поповнили" його на шкільній, точніше під шкільною лавкою. Хочби таке: "В імя Боже, а Бог допоможе, але вчись, небоже", або: "Сонце гріє, вітер віє, серце моє за тобою мліє, моя мріє". Другі конкурували з Шевченком тоді, як їздили чи ходили "в конкури". Плоди їх закоханого духа заповняли листи, прикрашували листівки, розсідалися по альбомах.

 

"Лелія — цвітка гожа, Пахуча як рожа,
Коли на неї гляну —
То все Тебе спомяну..."

 

Або:

 

"Краплина ранньої роси
Не має в собі так много краси
Як Ти, Олюсечко солодка.
Тому прийми цю памятку від Влодка."

 

Це, так сказати, поезія сентиментальна. А була ще і жартівлива:

 

"Тої ночі опівночі
Місяць відмінився,
Дав бим ринський на акафист.
Кобим ти приснився."

 

Далебі, той незнаний поет мав більше гумору як неодин знаний, що намагається бути дотепним у друкованих своїх віршищах.

 

Але не про те йде. Справа в великій кількости поетів, а тимсамим у манії українців писати про все і вся віршом.

 

Напишіть заклик: "Просимо присилати дописи з місць!" — прийде одна, дві, а подайте: "Просимо надсилати вірші!" — дістанете стирту писем. Наш нарід, без ріжннці стану, пола і віку любить писати, але тільки римовано і готов кожну подію втискати в рямці вірша.

 

"Ой, у наших Обухівцях Сталася новина,
Що вибрала нову Раду Кооператива.
Є там Сень Крук, Василь Лотач,
Петро Косоглядий
I Федь Коник як голова
Надзірної Ради."

 

Далі йде опис загальних зборів, хід дискусії і особистий погляд автора на економічне положення села...

 

Виходжу вчора з редакції і бачу: стоїть коло брами малий хлопчина і мне якийсь папір у руці.

 

— Кого ти шукаєш? — питаю

 

— Я за роботою..

 

— Звідки-ж ти?

 

— Зпід Турки. А тут маю письмо.

 

І подає поручальний лист від одного громадянина.

 

— Що-ж ти вмієш робити?

 

— Що скажуть. Може пан щось мені поможуть...

 

І дивиться на мене своїми синіми очима, а в тих очах стільки трівожного ожидання...

 

— Не пораджу тобі, синку, бо я з редакції, а там для тебе нема роботи.

 

Говорю сумно, а тимчасом його лице аж сяє від радощів.

 

— Пан з редакції?! Прошу! — і подає мені цілий зшиток... віршів.

 

Або таке:

 

Старший громадянин, учасник війни, безробітний від року інтеліґент. Просить помогти йому в тяжкім положенні.

 

— Прийму кожну роботу, навіть фізичну.

 

— Не можу вас запевнювати, бо знаєте, як нині тяжко за якунебудь працю. Зрештою — я не даю ніяких посад...

 

— Розумію. Але може скажете за мене слово...

 

— Що-ж ви робили досі?

 

— Був орґанізатором, умію книговодство, дириґентуру, маю досвід у купні-продажі...

 

Зацукався спершу, a потім витягнув з кишені грубий зшиток.

 

— ...І пишу вірші.

 

А направду виглядав зовсім нормально...

 

[Діло]

05.03.1939