«Народ, який має забаганки до великих речей, але не вміє їх досягнути, стає об’єктом насмішок або зневаги сусідів. Всі його зусилля закінчуються фарсом або катастрофою. Наша найновіша історія є сумним доказом цієї істини. Не бракує також інших прикладів. Мексиканець ганяється за свободою; але не вміючи скористатися нею, впадає в анархію або абсолютизм… Могіканин був закоханий у батьківську землю, з запалом слухав рідні легенди і оповідав дітям про велич свого племені; тим часом європейські колоністи влаштувалися прямо під його боком так, що йому забракло місця на життя за життя і на гріб після смерті… Він обурювався на зайд, із зневагою дивився на їхню працю, а вражений у найдорожчих своїх інтересах і почуттях, хапався за лук або кий в обороні своїх прав, найдорожчої спадщини батьків, проте завжди програвав ворогам, які володіли більшими наступальними й оборонними засобами. Завзяття піддавалося цивілізації. Могікани вміли гинути за Вітчизну, проте не вміли жити в ній і для неї. Емоційне відчуття свого права і зазнаної кривди не лише не врятувало їх від знищення, а навпаки, прискорило згубу. Терплячи постійні поразки, безглуздо тратили свою найшляхетнішу кров, аж вичерпані зовсім, зійшли майже непомітно з світу. Vana sine viribus ira… Політичний стан народу залежить від його суспільної досконалости».
У грудні 1864 року «Ґазета народова» та «Дзєннік літерацкій» (цей останній із цензурними скороченнями) водночас опублікували статтю Людвіка Повідая «Поляки й індіанці». Матеріал спричинив тривалу дискусію в польській пресі (за участю Варшави та Познаня), що тривала ще й 1866 року. У сенсі резонансу ця стаття стала в Галичині рекордсменом.
Людвік Повідай народився 1830 року в с. Вериня на Лемківщині. Його походження точно не відоме: за одними даними, батько був управителем маєтку, за іншими – міщанином Ряшева. Навчався на філософському факультеті Ягайлонського університету в Кракові (1847-1851). Водночас підробляв як гувернер. Наприкінці 1850-х замешкав у Львові, де познайомився з Яном Добжанським – революціонером, здібним менеджером польської преси, засновником і власником кількох популярних часописів. Починаючи з 1858 року, друкувався в «Дзєнніку літерацькому», а 1862 року ввійшов до складу редакції відновленої Я.Добжанським «Ґазети народової». Якийсь час був її головним редактором, поки під час польського повстання «Ґазету народову» не закрила цензура. Згодом повернувся до Кракова, де редагував часопис «Кроніка» (1863-1864). За причетність до повстання Л.Повідай був заарештований і відсидів 11 місяців тюрми. Ув’язнення та поразка 1864 року змінили його погляди кардинально: завзятий революціонер став ще завзятішим консерватором. Власне в ув’язненні й була написана стаття «Поляки й індіанці». Тепер вона вважається маніфестом польського позитивізму, духовним першим поштовхом до концепції «органічної праці» (коли поляки відмовилися від тактики повстань, а основним своїм завданням стали вважати модернізацію свого суспільства).
Вийшовши на волю, Людвік Повідай повернувся до Львова, де редагував консервативне «Гасло». Друге перебування у Львові закінчилося поєдинком з Я.Добжанським, який Л.Повідай програв. Невдовзі збанкрутувало й «Гасло». Був у важкому становищі – моральному, психічному, матеріальному. Почувався розчавленим. Повернувся до рідної Верині, де, ймовірно, вирішив поставити на собі хрест як на журналістові. Все ж із села його витягнув Юзеф Шуйський – початкуючий літератор і історик, невдовзі – ідеолог краківського консерватизму та перший професор кафедри історії Польщі в Ягайлонському університеті. Він запросив Л.Повідая до співпраці в «Пшеґльонді польському» – невдовзі найвпливовішому галицькому місячнику. Тож у 1867-1874 роках Л.Повідай був редактором часопису, водночас очолював відділ економіки, писав також літературні та бібліографічні огляди. З 1874 року – учитель історії в Кракові, проте з «Пшеґльондом польським» не порвав.
До порівняння поляків з індіанцями Людвіка ініспірувала знаменита книга Алексіса де Токвіля, як і добрі знання історії – Німеччини зокрема. Особливо вразили його слова, написані Фрідріхом Великим після першого поділу Польщі (1772): «Бідних тих ірокезів старатимусь ознайомити з європейською цивілізацією».
А взагалі Л.Повідай мав нахил до порівняльної історії. Треба зауважити, що, як і Я.Добжанський, за походженням він був українцем. Хоч обоє чулися поляками, все ж мали якісь докори сумління на предмет власної ідентичності. На шпальтах «Дзєнніка літерацкого» чимало друкувалося на українську тематику, але, що стосується історії, це були майже фантастичні речі (щоправда, найбільше діставалося таки росіянам, які трактувалися як «турани», ба навіть «моски» – плем’я «жидівської раси»).
Найдалі у цьому напрямку зайшов саме Л.Повідай, який, так само, як і більшість його сучасників, шукав відповіді на всі запитання в минулому. Його історичні праці стосувалися переважно України. Л.Повідай – автор також першої польськомовної історії Запорізької Січі. Цікаво, що коли до відносин німців і поляків він застосовував паралель «європейці – індіанці», то до поляків і українців – «англійці та шотландці». Як припускають, Л.Повідаєві порівняння спонукали появу циклу індіанських оповідань і «Вогнем і мечем» Генрика Сєнкєвича. Все ж принаймні до 1865 року до сучасного собі українського національного руху Л.Повідай ставився негативно. Але довгі роздуми, гострі зіткнення «Польського кола» та «Руського клубу» в Галицькому сеймі і низка публікацій в «Пшеґльонді польскому» інших авторів змусили його змінити думку. Не останню роль відіграло також знайомство з заможним дідичем з Тернопілля Іваном Федоровичем (1811-1870) – героєм оборони Варшави 1831 року, який в 1860-х роках обрав українську ідентичність. Л.Повідай напише про нього статтю, де будуть такі слова: «Він десь один із десяти тисяч зрозумів, що потрібно висловити свою приналежність до землі, на якій живеться, не бажаючи стати на ній чужоземцем; що потрібно солідаризуватися з народом, серед якого живеться – що врешті на Руси можна бути лише русином або чужоземцем!»
Людвік Повідай помер 29 жовтня 1882 року у Кракові, де й похований. Сказані у львівській газеті 150 років тому слова актуально звучать у Галичині і тепер. Чи не так?
Література:
M.G. Skąd się wzięło słowo Moskal i Moskale // Dziennik Literacki, 1861. N59. C.475-476.
L.P. Odpowiedź p. M.G. na wezwanie do pracy konkursowej w celu zbadania pierwiastkowego pochodzenia Moskali i stanowiska Rusi w Rzecypospolitej Polskiej // Dziennik Literacki, 1861. N63. C.507-508.
M.G. Odpowiedź L.Powidajowi (w przedmiocie konkursowych rozpraw o Rusi i Moskwie) // Dziennik Literacki, 1861. N71. C.570-571.
L.P. Kozacy Zaporożscy na Ukrainie // Dziennik Literacki, 1861. N56-85.
L.P. Święty Jur, powieść w trzech częściach Juliana Zachariewicza // Dziennik Literacki, 1862. N56. C.452.
L.P. Polacy i Indianie // Gazeta Narodowa, 1864. N285, 293.
T.R. Prawdy i nieprawdy w artykułach I-II Polacy i Indianie // Gazeta Narodowa, 1865. N20, 21, 23-25.
X.A. Zdanie o «Prawdach i nieprawdach» // Gazeta Narodowa, 1865. N39, 54, 55.
L.Powidaj. [Передмова] // J.Fedorowicz. Pisma. Wydał Wł. Fedorowicz. Lwów, 1913. С.XV-XLVI.
Samuel Sandler. Indiańska przygoda Henryka Senkiewicza. Warszawa, 1969. С.115-116.
Jerzy Zdrada. Powidaj Ludwik // Polski Słownik Biograficzny. T.28. Zeszyt 117. Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź, 1985. C.274-276.
І.Франко. Життя Івана Федоровича і його часи // Франко І. Зібр. тв. у 50 томах. Т. 46. Кн.1. Київ, 1986. С.7-298.
18.03.2014