Поляки й індіанці

I

Вже після першого поділу Польщі Фрідріх II писав Д’Аламберові [2]: «Біднх тих ірокезів, – так називав мешканців Східної Пруссії, – старатимусь ознайомити з європейською цивілізацією». Відтоді порівняння поляків з індіанцями стало улюбленою справою прусських політиків. Через декілька років певний прусський демократ публічно сказав з трибуни: поляки приречені Провидінням на повне знищення так само, як індіанці. Як у Новому Світі сильна англо-американська раса випихає щораз більше здеґрадовані й змізернілі племена індіанців в глибину вікових пустель, де вони помалу гинуть з голоду та злиднів, так само зубожілі поляки, виперті з міст і більших маєтків, мають поступитись місцем прусській цивілізації.

Очевидно, матеріальна й розумова потуги сусідів завжди є грізними небезпеками для народу, які, так би мовити, вбивають тіло, а та друга – навіть душу, поступово затираючи його національну індивідуальність. Венеди, ободрити, лужичани й інші слов’янські народи впали під натиском німецької стихії, а з іншого боку, та сама німецька стихія, зіткнувшись з міцнішою римською цивілізацією, занепала під її натиском. В Ельзасі й Лотарингії панує цивілізація французька на давньому ґрунті німецькому. Під оглядом цивілізації та мови Рейнські князівства – наполовину французькі. Фризи й валони в Бельгії французіють з кожним днем все більше.

Зі свого боку французи так само могли би вважати німців за червоношкірих, приречених Провидінням на загибель, проте становище німців не таке вже й жалюгідне. Німці – політично незалежні, мають повну свободу, енергійно опираються експансії Франції на Схід поза Рейн на Дунай, в той час, як ми, навпаки, значно легше можемо піддатися. Спостерігаючи, що діялося й діється в Сілезії (де польська людність – темна, убога, з дня на день десяткована голодом і хворобами – занепадає щораз більше, так що скоро з неї не залишиться й сліду), прусаки уявляють себе ніби уповноваженими порівнювати нас з індіанцями. В Познанському князівстві речі стоять не набагато краще, ніж у Сілезії. У містах промисловість і торгівля перебувають у німецьких руках, значна частина землі вже перейшла до них. Можна передбачити, що не мине й ста літ, коли заледве кілька маєтків залишиться в польських руках, як то сталося в Східній Прусії, де ще на початку століття майже вся земля належала полякам. З переходом великих маєтків до чужинців народ, залишений сам собі, без морального проводу, обов’язково мусить занепасти. Чим більше розвиватиметься напливовий елемент, тим більше розумово й морально занепадатиме польський елемент. Якщо не хочемо перетворитися в парію на власній землі серед нового суспільства, ледве чи матимемо інший вибір, як злитися з напливовою цивілізацією, перейняти її мову, звичаї й релігію. Таке то майбутнє загрожує польському народові: небезпека така велика, що важко припустити, аби того не передбачали навіть найбільші оптимісти.

Вдавати, що так зле не є, покластися на нашу вікову засаду «якось то воно буде» було би тяжким гріхом. Ми легковажно втратили політичну незалежність, легковажно можемо втратити й національну індивідуальність. Сьогодні втратили вже чимало, але все ще можна врятувати. Треба лише не сумніватися й не переоцінювати власні сили. Передовсім навчимося наполегливо йти до мети, не братися недостатніми засобами за великі справи, завжди пам’ятаймо французьке прислів’я «le mieux l’ennemu du bien» («краще горобець у руці, ніж журавель у небі»). Це не значить, що ми кращого би не хотіли, але що не залишимо доброго становища заради сумнівних надій. Народи, так само й індивідуальності, лише наполегливою працею доходять до сталого успіху, покладання на долю означає малодушність й незрілість. Так само один або й два можуть виграти велику фортуну в лотерею, але скільки зате гравців та пристрасть фортуни без праці допровадила до остаточного розорення й палиці жебрака. Оглянімося ж назад без упереджень, а мусимо визнати, що всі наші давніші заходи схожі на гру в лотерею, результат якої був завжди нам неприхильний.

Промисловість і торгівля становлять правдиву потугу народу. Не можемо мати амбіції, аби так одразу стали на одному рівні з Англією та Францією, або колись їх перегнали, зате маємо старатися, щоби принаймні та промисловість і торгівля, що є на польських землях, були в наших руках. Ми повинні відмовитися від майже ідеального напрямку виховання дітей і надати йому практичнішого змісту.

Наше розумове життя розпадається на дві частини: з одного боку – археологія й історія, з іншого – поезія та роман. Таке одностороннє виховання цілого народу не може бути корисним для нашого суспільства. Зайняті минулим і майбутнім, не бачимо потреб і недоліків сучасності. У всіх наших діях є забагато фантазії й замало тверезого розрахунку. Промисловість і торгівля – майже цілина, навіть в інтелектуальній сфері не маємо фахових авторів. У всіх галузях наші сусіди стоять вище за нас, тому не можемо обійтися без їхньої допомоги. Науки, які вивчаємо, більше мають на меті прикрасити наше життя, ніж принести правдиву користь країні. Тож у той час поки розважаємося, господарюють інші, польські маєтки поволі переходять в руки іноплемінних приходьків. Цивілізація створила чимало штучних потреб, ті потреби ми освоїли, а значить відкрили нові канали для витрат і не помножили національний дохід. Не зуміли опанувати жодної індустрії, без якої не можемо обійтися ані на мить. На промислового-торговельному полі залишилися слугами сусідніх народів. Цій промисловій залежності треба покласти край.

У сфері цивілізації ми є правдивими трутнями. Споживаємо її плоди, але плодів тих не помножуємо; що ж дивного, що нам загрожує доля трутнів, тобто вигнання ощадними й працьовитими бджолами. Навіть без злого наміру сусідів логіка фактів обов’язково до такого стану нас мусить допровадити.

Від таких наслідків нас може врятувати лише зміна в вихованні. На майбутнє стараємось не про приємні таланти, а про науку, яку можна би застосувати в виробництві. Не біймося завеликої матеріалізації польського суспільства, бо на тій на дорозі не зроблено нічого, а принаймні зроблено дуже мало. Хоч би ми всі без винятку перекинулися в промисловість, але не без труднощів доведеться нам пробиватися через вікову протилежну традицію – а до того ж голоси супротивників такого національного напрямку будуть нас застерігати перед крайнощами й у такий спосіб втримають серед народу рівновагу.

Більша частина польської молоді, а саме із заможніших станів, отримує таке виховання, ніби призначення людини – байдикування. До виробництва маємо якщо не зневагу, то легковажність. Якщо князь Віндішґрец [3] вважав за людей тільки шляхту не нижче барона, то ми вважаємо за людей лише тих, хто не потребує працювати. Фразу «праця облагороджує людину» кожний із нас знає напам’ять, проте в щоденному житті між практикою і теорією є великий розрив, який не вдається заповнити нічим. Старошляхетські уявлення опанували навіть міщанських синів, вихованих у дусі чисто польської цивілізації. Словом, над працею тяжіє прокляття, як і раніше. Зараз людина праці не є предметом зневаги, як було колись, але завжди вважаємо її за щось нижче, ніж того, хто спроможний нормально жити без праці.

Досі не бачили ми шляхетських синів з яким-небудь запасом капіталу, що присвячують життя промислам і торгівлі, а лише вони спроможні успішно запобігти злу як матеріально, так і морально. Приступ до праці таких людей, які мають засоби до вибору іншої кар’єри, передовсім звільнило би працю від вікового прокляття; по-друге, винісши з дому сильніше розвинуту інтелігенцію й такий-сякий капітал, вони одразу би могли надати галузі підприємництва більше життя; і навпаки, не одна світла думка сьогодні мусить розбитися через брак потрібного капіталу; або врешті коли такий капітал дістане, заплативши велику лихву, не витримає конкуренції з підприємством без лихви.

В одному сільці обсипаний роєм дітей громадянин дає виховання, ніби всім їм має залишити таку фортуну, посіданням якої сам втішається. Наслідком є лінь і пихатість. Молоді паничі стараються лише про таке товариське виховання, альфою й омегою якого є більша або менша спритність у французькій вимові, танець і музика, а про замилування до праці й ощадності навіть мови немає. Усе майбутнє так вихованих полягає на можливій щасливій женячці. Панич, взявши кілька або кільканадцять тисяч частки з сімейного спадку, витрачає їх на сватання, а коли воно не вдається, на все життя стає нахлібником маєтнішого родича або картами й рулеткою пробує запевнити собі майбутнє. Така людина стає тягарем для суспільства, часто-гуcто покриває чесне ім’я своїх батьків ганьбою; а якби був інакше вихований, то, віддавшись продуктивній праці з капіталом, який мав, міг би собі запевнити долю й причинитися до примноження національного багатства.

Зберігаючи сучасні уявлення й виховання, з року на рік залишаємося в некорисному стосунку щодо сусідів. У такий спосіб щороку збільшується численний загін інтелігентного пролетаріату, не лише без користі, а й зі шкодою для національного життя. Польські статки дрібніють, а відтак переходять в руки чужоземців.

Напрямок сучасної освіти має ще й інші недоліки: занадто посилює уяву, якій всяка праця видається принизливою, негідною заняття; побут серед твердого обов’язку видається мукою, просякнута нею людина мріє про якусь туманну велич і славу, майже мимоволі мусить вподобати її зовнішні ознаки, пихатість і захланність, шукає відповідного своїм фантазіям товариства, що не лише робить її смішною, а й прискорює матеріальний занепад.

Ці вади звичаєвого нашого розвою ставлять нас на той самий рівень, на якому чотириста років перебувала Сілезія, і та дорога нам загрожує зараз. Сучасна Сілезія – денаціоналізована й завойована промисловістю, а не сусідньою літературою; бо та, закрита в мертвій латині, була ніби спільна для всіх народів і принаймні не загрожувала національності.

Через працю, ощадність і промисловість загрожують нам загибеллю безпосередні сусіди; тільки працею й ощадністю ми можемо чинити їм опір. Ця думка не нова, не треба бути глибоким філософом, щоби визнати її практичність. Не раз закликали польське суспільство в цей спосіб, але знана наша легковажність і злощасна традиція минулого не дозволили її реалізувати. Потрібно, аби раз і назавжди наше національне сумління прийшло до переконання, що лише бідні та темні народи занепадають і гинуть, а майбутнє належить багатим народам. Жоден народ, потужний багатством і промисловістю, не втратив своєї національності, проте доведений факт, що лише бідні народи потрапляли в темряву і втрачали свідомість своєї національної індивідуальності.

Бачимо, отже, що за статками йде освіта, а за освітою – національна свідомість і значення політичне. Я би навіть відважився сказати тут так: стараймося передовсім про помноження національного багатства, а решта нам додасться. Хорони мене, Боже, від того, аби проповідував грубий матеріалізм, який би забив у людині всілякі шляхетніші почуття й спонуки; я далекий від признання золотому тільцеві Божої чести, але прагну помноження національного багатства, бо воно нас швидше запровадить до мети, ніж найгарніші фрази. Нехай керують нашою працею такі переконання й такі знання, що працюючи, служимо країні, що ремісник, який зробив пару доброго взуття, є кориснішим громадянином, ніж найзавзятіший каварняний декламатор; а в той спосіб, замість зматеріалізуватися, піднесемо працю духовно.

Зараз стоїмо на ніякому становищі – ані так сильні цивілізацією, щоби могли імпонувати нашим неприятелям, ані такі варвари, щоби з жодними матеріальними інтересами не потребували рахуватися, як чорногорці, наприклад, які не мають що втрачати, крім власного життя.

Ця напівцивілізація не дає нам жодної зброї – навпаки, здрібнілі погляди на неї гамують національний імунітет. Відступати на дорозі цивілізації нам не пасує, а, отже, треба з усіх сил намагатися рухатися вперед. Сучасні наші цивілізаційні засоби лише затягують боротьбу без надії отримати сталі вигоди; щоправда, ще відступаємо перед противником в порядку, але відступаємо завжди. Ще сто років такого існування в майбутньому – й не будемо мати куди відступати.

Серед таких обставин занепад нашої національної індивідуальності може видаватися нашим сусідам, а саме прусакам, питанням часу. Їх ставлення до нашого народу пробуджує в нас жовч і гіркоту, проте воно натуральне. Найкращі з них, хто не відчуває до нашої національності неприязні, дивляться на нас з принизливим жалем, що болить гірше від ненависті, з якою нас могли би переслідувати. Вважають нас за недозрілих дітей, які вже ніколи не подорослішають. Нашу денаціоналізацію вважають за нехристиянський чин, з невдаваним обуренням ганьблять своїх співбратів, які не бажають чекати на повільну нашу смерть і прагнуть її прискорити, але завжди вважають викреслення нас з ряду народів за річ неминучу.

В який спосіб відбувалася денаціоналізація слабших племен сильнішими, бачимо на прикладі індіанців. В дійсності ми не такі дикі, як вони, але вся різниця між нами в своїх наслідках може бути лише та, що процес нашої денаціоналізації буде триваліший. Чудовий французький публіцист, недавно померлий Алексіс де Токвіль, у своїй праці «Демократія в Америці» змалював жалюгідний стан індіанців у Сполучених Штатах.

II

Як уже згадувалося, народ, який не в стані скористатися з усіх матеріальних і моральних ресурсів своєї вітчизни, лише доти може мирно існувати, доки не зітнеться з сильнішою цивілізацією та енергійнішим племенем; в іншому випадку – занепадає, а його сусідам світ пробачить навіть підступ, виправдовуючи зраду та насильство над ворогами необхідністю та потребами щораз більшого цивілізаційного розвою. Під прикриттям цивілізації можна чинити злочини над народами.

А тепер дозволю собі описати становище індіанців у Сполучених Штатах за працею [«Демократія в Америці»] Алексіса де Токвіля. Може бути, що страждання чужого народу дозволять нам краще оцінити власні відносини. Наше народне прислів’я «Мудрий поляк по шкоді», якщо є наганою й закидом для національного характеру, ще нас виставляє в надто позитивному світлі; бо ми ніколи не виправляємося, ніколи не стаємо мудрішими, навіть по шкоді. Це прислів’я мав створити підлабузник, а не національний дух. Дав би Бог, аби нещастя інших принаймні стали нам за науку!

«Всі покоління індіанців, які колись жили на території Нової Англії, – наранґасети, могікани, пікоти, нині залишилися лише в спогадах людей. Лепани, в яких 150 років тому перебував Вільям Пенн, нині зникли повністю. Я натрапляв на останніх ірокезів, вони просили милостиню. Вказані народи раніше населяли тутешні землі аж до моря. Тепер же, щоби зустріти індіанця, треба проїхати понад сто миль углиб континенту. У тринадцятьох штатах, що існують від самого початку, налічується лише 6 373 індіанці, 34 наступні роки напевно не збільшили їхню кількість. У той час, як автохтони відступають і вимирають, замість них з'являється народ дужий і потужний. Ще ніколи народи не переживали такого бурхливого зростання й не піддавалися такому швидкому знищенню.

Спосіб винищення індіанців описати нескладно. Поки вони мешкали самі в місцях, з яких їх нині виганяють, їхні потреби не відзначалися різноманітністю: самі виготовляли собі зброю, ріки їх напували, звірі їх годували й одягали. Європейці навчили їх вживати вогнепальної зброї, пити горілку й вбиратися у вироби з вовни та бавовни. Індіанці, запозичивши нові вподобання, не навчилися задовільняти їх власною працею та промислами, але з цією метою вдавалися до своїх білих сусідів. Взамін за отримані вироби, яких вони не вміли виготовити, дикі люди не мали що запропонувати, крім розкішного хутра. Відтоді метою полювання стало вдоволення не лише їхніх власних потреб, а й легковажних пристрастей європейців. Полювали не лише для забезпечення себе їжею, а й для того, аби мати єдиний предмет обміну, який вони могли запропонувати.

У той час, коли потреби автохтонів зростали, їхні ресурси не переставали зменшуватися. Тільки-но в сусідстві з територією, яку займали індіанці, виникає європейське поселення, тварини починають тривожитися. Безліч блукаючих по лісах індіанців не лякали їх, та коли в якомусь місці починає лунати безперервний гуркіт, що його зчиняють своєю працею європейці, тварини йдуть далі на захід, де ще є незаймані ліси. Якщо на такій землі була звірина, за короткий час вона стає здобиччю європейської промисловості. Індіанець, який досі жив у певного роду достатку, раптом відчував брак не лише живності, а й засобів обміну. Для нього втеча звірини є тим, чим для нашого рільника є неврожай. Тепер індіанці, наче голодні вовки, блукають, нещасливі, спорожнілими лісами. Інстинктивна любов до батьківщини прив’язує їх до землі, на якій вони народилися, але тут на них чигають лише злидні та смерть. Зрештою, вони зважуються полишити ці місця, і їм нічого не залишається, як шукати нової вітчизни там, де пішли бобри, лосі та бізони. Тож власне не європейці проганяють американських індіанців з їхніх земель, їх проганяє голод; цивілізація, яка забезпечує європейцеві нові засоби життя, для індіанців несе зубожіння та знищення.

Неможливо уявити жахливих страждань, що супроводжують ці вимушені переселення з необхідності. Коли вони покидали рідні краї, були вже зовсім виснажені й майже знищені. Землю, в якій прагнуть осісти, заселяють інші племена, неприязні новим приходькам. Позаду них – голод, попереду – війна, й скрізь – злигодні. Аби уникнути тих численних небезпек, вони діляться на окремі гурти. Кожний зокрема старається знайти засоби до існування самотужки й потайки від інших. Так у безмежних глухих лісах вони живуть, неначе вигнанці серед цивілізованого суспільства. Давно ослаблені соціальні зв’язки тепер руйнуються. Вони вже втратили батьківщину, незабаром зникне й сам народ, збережуться, можливо, тільки окремі родини. Забувається спільне походження. Народ припинив своє існування!

У наші дні індіанців позбавляють земель відпрацьованим і, якщо можна так сказати, цілком законним методом. Коли європейці починають підкрадатися до селищ тих диких людей, уряд Сполучених Штатів зазвичай шле до них високе посольство. Білі збирають індіанців на великій галявині й, добре почастувавши, кажуть: «Що ви робите в країні своїх батьків? Незабаром вам доведеться викопувати їхні кістки, щоби прогодуватися. Й чим краї, де ви живете, ліпші за інші? Хіба ліси, болота, прерії є тільки там, де ви живете, і хіба ви не можете жити під іншим сонцем? За горами, які видніють на обрії, за озером, яке є західною межею вашої території, лежать просторі землі, де багато диких тварин. Продайте нам свої землі й ідіть щасливо жити в ті місця». Після такої промови перед індіанцями розкладають вогнепальну зброю, вовняний одяг, барильця зі спиртним, скляні намиста, мідяні браслети, сережки та дзеркала. Якщо, побачивши всі ці багатства, вони все ж таки вагаються, їм натякають, що вони не можуть не дати згоди й що незабаром навіть уряд буде неспроможний ґарантувати їхні права. Що робити? Наполовину з переконання, наполовину з примусу індіанці йдуть із цих земель. Вони переселяються в нові пустельні місця, але не мине й десяти років, як білі дістануть їх і там. Так американці за безцінь набувають цілі провінції, які не могли би купити багаті європейські монархи.

Таким жалюгідним є становище індіанців і, правдоподібно, не існує засобів порятунку для них. Всі погоджуються з тим, що індіанська раса мусить у Сполучених Штатах загинути, – щойно європейці дійдуть до Тихого океану, вона перестане існувати.

Північноамериканські індіанці мали лише два шляхи до порятунку: війна або цивілізація. Інакше кажучи, вони мали чи то знищити європейців, чи то стати рівними з ними.

Вони бралися за зброю, проте наслідок війни був для них неґативний. Тепер засоби надто нерівні, щоби вони ще могли про неї думати. Ще знаходяться між ними геніальні люди, які, передбачаючи занепад своєї раси, бажали б об’єднати всі племена, проте їхні зусилля спізнилися. Племена, які межують з білими, надто ослаблені, інші – як діти, не думають про завтрашній день, вважаючи, що досить матимуть часу, поки вже не можна буде уникнути небезпеки. Одні не можуть, інші не хочуть діяти. А всі разом відпихають другий засіб, себто цивілізацію, а коли захочуть з нього скористатися, буде вже пізно».

У цьому короткому нарисі сучасного становища індіанців, в якому я не дозволив собі додати від себе нічого [4], лише вірно відтворив думки Токвіля, який поляк не побачить становища власного краю? Оцінивши зло, напевно, й на лікувальні засоби погодиться кожен.

Краків

З польської переклав Ігор Чорновол

​

ПРИМІТКИ:

[1] L.P. Polacy i Indianie // Gazeta Narodowa, 1864. N285, 293. Публікується з незначними скороченнями.

[2] Жан д’Аламбер (1717-1783) – французький філософ, математик, співредактор Великої французької енциклопедії.

[3] Альфред Віндішґрец (1787-1862) – австрійський фельдмаршал, який 1848 року очолював придушення революції в Празі та Відні.

[4] Хоч автор і не додав, але його переклад не дослівний. З іншого боку, це дало йому додаткову можливість акцентувати на своїх власних думках, що через 150 років лише збільшує вартість статті. Текст звірено зі сучасним українським перекладом: А.Токвіль. Про демократію в Америці. Переклад з французької Григорія Філіпчука та Михайла Москаленка. – Київ: Всесвіт, 1999. С. 257-260.

(клікнути для збільшення)