Проблема нового підходу до історії Галичини частково спонукана нещодавньою монографією американського вченого Ларрі Вулфа «Ідея Галичини. Історія й фантазія в габсбурзькій політичній культурі».
Як зауважив професор Л.Вулф: «Галицька ідентичність була фундаментально провінційною, а її еволюція демонструє важливість провінційного як ідеологічного потенціалу, який співдіяв з національною й імперською силами. Маючи на увазі Південну Америку, Бенедикт Андерсон писав: «Щоби зрозуміти, як адміністративні одиниці можуть поступово стати батьківщинами, треба побачити способи та шляхи, за допомогою яких адміністративний поділ створює нові вартості». Галичину спочатку винайшли як адміністративну одиницю в XVIII ст. і тільки відтоді вона почала набувати культурної вартості впродовж провінційної історії в контексті Імперії Габсбурґів» [1].
Як це часто буває з доброю книжкою, монографія Ларрі Вулфа не лише вирішує старі проблеми, а й формулює нові. Зокрема, якщо Галичина – продукт ідеології австрійського просвітництва, й її не було ще 1771 року, то сама собою постає проблема історії, якщо так можна сказати, «Галичини до Галичини»; себто які реґіони існували на цих теренах раніше? [2] Зрештою, регіон – явище нестале; залежно особливо від часового простору, економічних, політичних обставин регіони виникають, розвиваються, занепадають і зникають.
Інший каталізатор інтересу до проблеми регіональної історії – Фредерик Джексон Тернер (1861-1932), американський класик, здебільшого відомий як фундатор концепції фронтиру, але водночас – піонер регіонального підходу до історії США [3].
Врешті, в Інституті історії НАН України ось уже декілька років діє відділ історичної регіоналістики, починаючи з 2007 року, видається річник «Регіональна історія України». Керівник відділу доктор історичних наук Ярослава Верменич вже чимало зробила в галузі формування концепції регіональної історії України, обґрунтувавши необхідність виділення з дисципліни краєзнавства реґіональної та нової локальної історії. Як стверджує Я.Верменич, історико-географічний реґіон – це «певний територіальний соціум в історико-культурному контексті» [4]. «У найзагальнішому вигляді регіон виступає як створена силами внутрішнього тяжіння територія, яка є однорідною з погляду певних визначальних критеріїв і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій… Хартія регіоналізму, що її прийняв Європарламент у 1998 році, визначає регіон як гомогенний простір, що характеризується фізико-географічною, етнічною, культурною однорідністю, а також спільністю господарських структур та історичної долі» [5]. Предметом локальної історії може бути вулиця або й окремий будинок, реґіональної – принаймні, хоча б декілька сіл [6].
Нарешті, про проблеми самого краєзнавства. Це єдина дисципліна української історіографії, позбавлена своєї теорії й здебільшого віддана на відкуп аматорам і дилетантам. Натомість кваліфіковані («захищені») історики передовсім займаються «центрами», що мимоволі сприяє ототожненню Києва з історією всієї України, Львова – всієї Галичини. Гіпертрофованна києво/львовоцентричність української історіографії має також політичні наслідки. Як нещодавно зауважив відомий історик, завідувач сектором досліджень цивілізацій Причорномор’я відділу історичної регіоналістики Інституту історії НАН України Олександр Галенко, «неукраїнські форми національної ідентичності найбільш популярні в регіонах саме на тих територіях, які дуже мало представлені в існуючих наративах історії України – це Південь зі Сходом та Закарпаття. На цій підставі важко уникнути припущення, що слабкість української національної тотожності в названих регіонах і симпатії до Партії регіонів, яка проголосила себе захисником регіональних (отже, не загальнодержавних) пріоритетів, базується саме на слабкому уявленні місця цих регіонів в існуючих загальних наративах та схемах історії України. (…) Більше того, південь та схід, які входили до складу агресивних степових держав, представлялися в цій візії ворогами українців і України, тоді як включення цих регіонів до складу Російської імперії у XVIII ст. служило підставою для ідеалізації російського та радянського режимів» [7].
Передбачається, що основним завданням Центру регіональної історії Галичини, який діє з 1 лютого 2014 року як новий структурний підрозділ відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, буде здійснення довготривалого дослідницького проекту «Історія самоврядування Львівської області». Сподіваємося, що дослідження на цьому полі фінансуватиме Львівська обласна рада. Властиво, нова структура задумана як координаційний центр для його виконання.
Примітки:
1. Larry Wolff. The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Stanford University Press, 2010. С.6.
2. І.Чорновол. Як винайшли Галичину. Ларрі Вулф і його ідея Галичини // Регіональний підхід до історії Галичини //Львівська газета, 17.09.2012;
3.І.Чорновол. Фредерик Джексон Тернер і концепція фронтиру // Регіональна історія України. Вип. 5. Київ, 2011. С. 77-100; він же. Теорія фронтиру,
4. Енциклопедія історії України;
5. Я.Верменич. Історична регіоналістика в Україні: теоретично-методологічні проблеми. Автореферат … дисертації докт. іст. наук. Київ, 2005; вона ж. Регіоналістика в системі «просторової історії» // Регіональна історія України. Вип. 7. Київ, 2013. С.23.
6. Іван Кревецький. Регіоналізм // Нова Зоря, 22 січня 1928. Ч. 6 (106); 5 лютого 1928. Ч. 8 (110); він же. Льокальна історія // Нова Зоря, 19 лютого 1928. Ч. 12 (114).
7. О.Галенко. Про концептуальні та практичні підходи до створення наративу історії України в рамках часо-просторової або територіальної парадигми // Регіональна історія України. Вип.6. Київ, 2012. С.25.
09.04.2014