Уродини руського народу

Коли галицькі русини почали почуватися окремою нацією? Очевидно, що її народження збіглося з європейською «Весною Націй», яка розпочалася 165 років тому, у березні 1848-го.

 

 

До середини ХІХ сторіччя галицькі русини, залишаючись лояльними підданими Австрійської монархії та вірними Католицької Церкви грецького обряду, не визначились ще щодо своєї національної ідентичності.

 

Національне самовизначення могло піти кількома шляхами:

* поступової германізації, яку все ще бажала нав’язати своїм підданим Габсбурзька династія;

* полонізації, до якої під впливом польської шляхти схилялись більшість священиків та мешканців міст Східної Галичини;

* очікування на підданство Російської імперії, яка ледь не привласнила Галичину під час наполеонівських воєн;

* прагнення до загальнослов’янського єднання і заснування спільної держави з усіма слов’янськими етносами;

* творення власної, окремої нації галицьких русинів (можливо, з залученням буковинців та закарпатців) і здобуття автономії в межах Австрійської імперії подібно до чехів чи хорватів:

* злучення своєї долі з наддніпрянськими українцями, найближчими до галицьких русинів за мовою та ментальністю.

 

Для провідних верств – духовенства, шляхти, міщанства – найпривабливішою виглядала візія стати “поляками русинського походження”, щоправда залишаючись при східному обряді. Бо перехід на латинство вимагав би целібату, а це не приваблювало галицькі священичі роди.

 

Германофільство побутувало серед частини інтелігенції й урядовців. На Росію тоді оглядалось ще порівняно небагато галичан, бо пам’ятали недавню ліквідацію уніатської церкви на Київщині, Волині та Поділлі та примусове навернення на православіє.

 

Простий люд інтуїтивно відчував різницю між “селянською” та “панською” націями у мові, конфесійній приналежності та, насамперед, в економічній сфері. Хоча все ж бачив різницю між селянами-русинами та “мазурами” з Західної Ґаліції. Гостріше стояло питання про ліквідацію панщини, а тут єдина надія була на цісаря.

 

Весною 1848 року Австрійська монархія опинилась у складній ситуації. 24 лютого в Парижі вибухнула чергова революція, яка позбавила трону короля Луї-Філіпа і проголосила республіку. Революційний фермент поширився на німецькі й італійські землі, дійшовши до Відня. 13 березня всесильний канцлер Клеменс Меттерніх змушений був піти у відставку. А вже два дні пізніше цісар Фердинанд І “подарував” своїм підданим конституцію.

 

Французи до того часу вирішили національне питання і хоча під Ватерлоо втратили надію стати панами всієї Європи, ніхто не зазіхав на їхню державність. Натомість народи, що перебували під владою Австрійської й інших імперій, ще мусили визначатися, що й відбувалося у березні-травні 1848 р. Першими заявили про свої претензії не лише на власну державність угорці. Вони вимагали відновлення Угорщини в кордонах «корони Св. Стефана» – тобто з підпорядкуванням собі Словаччини, Карпатської Русі, Трансільванії, Воєводини та Хорватії. 11 березня в Празі чеські інтелектуали висунули вимоги щодо рівності своє мови та автономії для «земель корони Св. Вацлава»: Богемії, Моравії та Сілезії.

 

А 19 березня, у неділю, Ян Добжанський, редактор львівської газети “Денник мод паризьких”, яку видавав кравець Тома Кульчицький, розпочав збір підписів під петицією до цісаря з побажаннями польських мешканців Галичини. Тисячі людей зібрались на площі Фердинанда (тепер Міцкевича) щоб поставити свої підписи. Автором тексту був адвокат Фрацішек Смолька, а першим підписався нащадок давнього руського роду граф Казимир Дідушицький, дідич Неслухова. Підписували петицію поляки, русини, німці, євреї.

 

О 6-й вечора депутати на чолі з графом Львом (Леоном) Сапігою занесли петицію з 12 тисячами підписів через Галицьку та Бернардинську площу до палацу генерал-губернатора графа Франца Серафа Штадіона фон Вартгаузена.

 

В наступні дні з в’язниці в колишньому Кармелітському монастирі були звільнені політичні в’язні, з міщан і студентів були створені загони Національної гвардії. А 15 травня 1848 року в Галичині була скасована панщина – на 5 місяців раніше, аніж в інших провінціях Австрійської імперії. Про це було оголошено ще у квітні.

 

Ще під час підписання першої петиції 19 березня член Ставропігійського інституту, податковий службовець Кирило Максим Віньковський звернув увагу, що в ній не має згадки про русинів. «Не забувайте, що ви руське плем’я, окреме від Поляків, що у вас інша національність, своя історія, своя мова, – словом, що ви Русини», - попереджав він.

 

Поляки агресивно сприйняли таку заяву. Як писав Михайло Возняк: «На це піднявся великий крик, а один з польських панків (Подлєвський) закричав від усіх голосніше: “Tu niema Rusinów! To zdrajca Moskal!.. Za okno z nim!” Слова польського панка одобрили Поляки гучними оплесками і віватами».

 

В наступні дні у Львові «рознеслася чутка, що несчислені маси українського селянства йдуть на Львів, а не було чим боронитися… Віньковському було далеко до того, щоб стати українським революціонером, але цікавим в тій справі було те, як знов українська небезпека стала поперек шляху прямування поляків до своєї мети – відбудувати історичну Польщу на більше ніж в двох третинах непольських землях» (Возняк М. Як пробудилося українське народнє життя в Галичині за Австрії. – Львів, 1924, С. 126-128).

 

29 березня 1848 р. Григорій Шашкевич (родич Маркіяна) написав під псевдонімом «Русин» відкритого листа до Поляків, які нагло стали закликати «братів Русинів» не відділятися, бо «Мазур є вашим братом» і обидві ці галузки «становлять один польський нарід». Г.Шашкевич зокрема писав: «Русин має право домагатися гарантій для своєї народности, як Поляк для своєї… Лишіть нас при нашім, ми вашого не хочемо. Братьми не будемо, це певне, але сусідами, й то згідливими сусідами, можемо бути…».

 

Вже 19 квітня була складена окрема петиція до цісаря – «Адрес Русинів», до якої було включено прохання запровадити в усіх навчальних закладах Східної Галичини навчання «въ рускимъ язиці народномъ».

 

В тексті, який уклав крилошанин Михайло Куземський говорилось теж про руську мову в державних установах і судах, зрівняння в правах руського та латинського духовенства, допуск Русинів до всіх урядів…

 

А 2 травня за сприяння губернатора Стадіона в консисторії собору Св. Юра відбулись установчі збори Головної Руської Ради. Основними принципами її діяльності стали: вірність щодо цісаря Фердинанда І, “конституційного царя Галичини й Володимирії”, та його нащадків; укріплення та розвиток “нашої руської народности”.

 

 

28.03.2013