Часам Хмельниччини пощастило в останнїм часї: наша історіоґрафія може похвалити ся новими працями, що посувають значно наперед студиї над тою великою епохою і приносять основну оцінку і переоцінку дїяльности Богдана Хмельницького.
Одну з тих праць знають читачі Дїла з давнїйших рефератів — се збірник Вячеслава Липинського "Z dziejów Ukrainy", ряд студий над внутрішною структурою Хмельниччини і специяльно участию шляхти в козацьких рухах; на другу студию, що появила ся на днях — д-ра Стефана Томашівського про "Перший похід Хмельницького в Галичину", — хочемо звернути увагу на сїм місци.
Автор розпочинає свій розслїд від пилявецької кампанїї, що скінчила ся погромом Поляків. По битві відбула ся 26. вересня 1648 року в козацькім таборі воєнна рада. На нїй виявили ся дві противні думки що-до дальшої тактики побідників. Українська старшина обставала за тим, щоби вдоволити ся дотеперішними здобутками, не іти дальше, але укріпити здобуту позицию. Татари противно дораджували тактику офензивну,— бажали воювати дальше польську державу, щоби знищити остаточно ворожу силу. Козацька старшина не давала переважати ся і всї полковники від найбільше поміркованого Виговського до найрадикальнїйшого Кривоноса радили тримати ся дефензиви. Але Хмельницький перехилив ся до думки Татар і видав приказ до дальшого походу на Галичину. Мотивів, чому зробив так гетьман, сучасники нам не подають. Д-р Томашівський розуміє се так, що гетьман йшов на захід з причин тактичних: хотів нагнати Польщі страху і зробити її більше податною для своїх домагань, бажав вплинути на вибір короля, а передусїм хотїв забезпечити своїм союзникам Татарам здобичу на польській людности, бо в умові застеріг собі, що Татари не сьміють брати в полон українського населеня.
Хмельницький не мав ще тодї думки здобувати і прилучати до своєї держави західних українських земель; козацька програма вдоволяла ся тодї самою Надднїпрянщиною: "знай Ляше, по Случ наше", — гетьман не мав відповідної сили, щоби такий великий простір обняти в панованє. Похід до Галичини мав характер демонстрацийний, не був кампанією, обчисленою на нові здобутки.
Коли справу так поставимо, знаходимо ключ до зрозуміня дивного поведеня Хмельницького під Львовом, під Замостєм і взагалї в цілїй війнї. Польські історики і польська суспільність уважали і вважають Хмельницького завзятим ворогом, що ішов туди, щоби руйнувати і нищити все, що стояло на дорозї; триюмфально оповіщували, що не вважаючи на всї заходи, Xмельницький не зміг здобути Львова і Замостя і тут знайшла перший відпір варварська східна сила. Наша історіоґрафія рівнож приписувала Хмельницькому широкі заборні пляни і висказувала деяке невдоволенє ізза хиткости і нерішучости гетьмана. Д-р Томашівський ставить нову тезу, що Хмельницький не хотїв здобувати Львова, анї нищити Галичини, анї добивати Польщі, — він ішов на захід лише тому, щоби забезпечити собі панованє над Днїпром. "Він належав до тих воєвод і полїтиків, які гаразд розуміють, що труднїйша річ удержати здобуте як лише здобувати." І для свойого погляду приводить автор переконуючі докази.
Під Львовом Хмельницький через три днї порядкував своє війско, немов робив попис козацької армії, а не починав нїяких ворожих кроків. Четвертого дня вислав до міста лист з пропозициєю переговорів. Переговори трівали тиждень і облога скінчила ся окупом міста. Через цілий сей час тільки один раз вистрілила козацька пушка на міські мури. Гетьман показав таку велику зглядність для міста, що навіть дав козацьку охорону міським водопроводам; не користав з сього, що місто не мало засобів поживи і міг його виголодити, не використав навіть доброї нагоди, що Високий замок дістав ся в українські руки і звідтам можна було Львів знищити гарматнім огнем... Всї приступи і напад на Львів ішли тільки зі сторони черни, українського селянства, що хотїло кріваво розплатити ся з Поляками, але се було війско неправильне і не мало стільки сили, щоби вести облогу, — козацькі віддїли не давали черни помочи, славна артилєрия козацька мовчала і тому успіхів не було. Таксамо було під Замостєм, таксамо і по инших менших містах, навіть по селах ставив гетьман сторожі, щоби своєвільні віддїли не нищили людського майна.
А поведенє гетьмана зрозуміємо ще гарнїйше, коли схочемо усьвідомити собі, який національно-полїтичний сьвітогляд мав Богдан Хмєльницький. Приняла ся у нас думка, що погляди українського гетьмана розвинули ся аж після 1648 p., що не він кермував воєнними подїями, лише успіхи боротьби вели його до ширших горизонтів. Д-р Томашівський констатує, що Хмельницький під Львовом тримав ся традиційної козацької полїтики; не зривати з Польщею, але здобути собі залежність безпосередно від короля. Не мав він на думці руйнувати польську державу, ще не уявляв собі України інакше, як у звязи з Польщею, — але не хотїв знати шляхетського панованя, а бажав сильної королївської власти. В листї до полковника Вейгера, начальника залоги в Замостю, Хмельницький підчеркує ідею, що могла би лучити козаччину з Польщею: ідея спільної акциї проти "ворогів християнства", — се була "прастара полїтична мрія українського народу, що інстинктом бачила у визволеню чорноморського берега зпід татарсько-турецького панованя запоруку полїтичної і господарської долї". Але коли гетьман не зривав з Польщею, то рівночасно бажав запевнити Українї широку самоправу — принайменше в тих землях, де козацьке панованє стояло твердо. В листах посольств до Варшави Хмельницький жадає, щоби війску привернено "давні вільности", між тим безпосередну залежність від короля, привілеї анальоґічні як у литовських Татар, вільний вихід на Чорне Море; польське війско не могло переступати за Случ; православна церква мала дістати давні права. В тих пунктах ховала ся вже ідея державно-правної окремішности більшої части українських земель і проблиски загально-національної єдности. Хмельницький змагав до сього, щоби запевнити здійсненє своїх плянів і тому бажав обсадити польський престіл кандидатом прихильним Українцям, — таким кандидатом був семигородський князь Юрій Раковці і з ним гетьман навязав зносини; але смерть Раковція і инші обставини не дали здїйснити ся тому плянови і Хмельницький мусїв своїм авторитетом підперти менше симпатичного кандидата Яна Казимира, щоби не допустити до вибору клєрикального Кароля Фердинанда.
В переведеню своїх полїтичних цілий показує Хмельницький незвичайну поміркованість. "Протягом усього десятилїтя його гетьманованя не бачимо нїде, щоби він коли небудь заступав радикальнїйший напрям полїтики, лише противно полїтична поміркованість є основною прикметою його змагань і такі найблизші його дорадники. Він належав до тих воєвод і полїтиків, які гаразд розуміють, що труднійша річ удержати здобуте як лише здобувати". Ся думка автора простує дотеперішний погляд, що Хмельницький все був приклонником "острих" виступів, і тільки Виговський умів здержати гетьмана перед нерозважними дїлами. І справдї сучасники представляють гетьмана чоловіком нагальної вдачі, непоміркованого в словах, — але д-р Томашівський замічає, що Хмельницький є зовсїм инший, коли ходить не о його слова, але дїла.
Поміркована полїтика гетьмана знаходила прихильників між частиною старшини; але була між старшиною партия, що не годила ся з тактикою Хмельницького, бажала рішити справу на спосіб більше радикальний. До лївого крила тодїшної нашої політики належали передусїм проводирі черни як Кривоніс і Головацький, а також козацький полковник Іван Богун. Страшна безсильність Польщі заохочувала до більше рішучих кроків. З соціяльних причин перла до війни з Польщею українська чернь. "Не можна заперечити, що козацькою чернию кермував інстинкт не без полїтичної вартости. Маса відчувала, що без повного зруйнованя дотеперішних форм полїтично-суспільного житя її доля нївчім не змінить cя і тому хотїла вибити Хмельницького з тої демонстрацийної ролї, яку він узяв на себе по пилявецькій битві, та присилувати його до радикального перевороту на цілїм просторі українських земель. Та сей інстинкт не рахував ся з можливістю й ся примітивна суспільна романтика мас мусїла бути з гори засуджена на невдачу"...
Чому неможливі були всякі ширші розмахи, про се ляпідарними словами говорить д-р Томашівський. В руках Хмельницького опинив ся великий простір краю слабо залюдненого, з границями відкритими на всї сторони. Гетьман не мав ніякої готової адмінїстрацийної машини на удержанє такого краю, все мусїв творити з самого кореня, з нїчого... Армія також була в початках твореня: було богато охочих до "козакованя", але мало здатних до правильної воєнної служби. До того панувала загальна недостача оружя особливо пушок, а над усе недостача гроший. В таких відносинах не легко було зорґанїзувати самостійну державу...
Се головні вислїди праці д-ра Томашівського. Не хочемо підносити инших важних моментів, хоч їx знайшло ся би не мало; від инших праць наших істориків виріжнюють ся студії саме тим, що дає не тільки перегляд подій, але входить глибоко в суть історичного процесу і отвирає зовсїм нові горизонти перед читачем. Не богато маємо праць, що давали би при обмеженій темі такі щедрі результати. Студія про перший похід Хмельницького на Галичину обіймає всього два місяці історії Хмельниччини, — як бажано булоб розглянути на той сам спосіб цілу дїяльність Хмельницького!..
[Дїло]
05.02.1914