Старий Львів.

І.

Львів лежить у логовині, яку з двох сторін оточують горби: з північного заходу Розточчя (Клепарів, Янівська вулиця), від сходу і півдня Поділля (Знесіння, Високий Замок, Личаків, Стрийський парк). Львівською долиною пливе річка Полтва, притока Західного Буга, тепер захована у підземеллях. На цій долині сходилися шляхи, що ішли з різних сторін світу: зі сходу — від Києва, з заходу — від Перемишля, з півночі — з Волині, з полудня — від Галича. На цьому перехресті важливих доріг побудував місто Львів героічний князь Данило Романович, що так завзято обороняв своє князівство від грабіжницьких сусідів — німців, мад'ярів, поляків. Справжнього року заснування Львова ми не знаємо. Місто було засноване після першого наїзду монголів на Галицьку землю в 1241 році, коли Данило почав укріплювати свою країну новими городами. Львів згадується уперше в галицько-волинському літописі в 1255 р. з нагоди пожежі міста Холма: «Таке було полум'я що з усієї землі бачено заграву, що і зі Львова дивлячися, бачили по полях белзьких, задля горіння сильного полум'я». Своє ім'я місто одержало від Данилового сина Лева; тому пізніша традиція навіть уважала Лева основником міста.

Львів від початку мав подвійне значення — стратегічне і економічне. Сам город, тобто оборонний замок, побудовано на стрімкій горі, що тепер включена у парк Високого замку (на тому місці, де квітник і штучна печера); тоді це був недоступний горб, укріплений за тогочасним військовим мистецтвом — не знаємо певно, чи дерев'яними «городницями», чи мурованими баштами. Нижче, де тепер вул. Хмельницького (колишня Жовківська) і залізнична станція Підзамче, розкинулось «підгороддя», де був княжий двір, доми бояр і міщан, церкви, торговиця. Підчас воєнної небезпеки жителі шукали захисту в оборонному замку на горі. Львів був побудований, передусім, для безпеки від татарських нападів. Татари розуміли військове значення молодого міста, і хан Бурондай в 1261 р. наказав город зруйнувати: князь Лев мусів «розметати Львів», тобто знищити його укріплення. Але незабаром місто віджило і в 1283 р. вже щасливо витримало татарську облогу. Хан Телебуга, оповідає літописець, «пішов на Львову землю, на город Львів. І стояли у Львовій землі два тижні, годувалися, не воювали. І не давали ані вийти з города за харчами, хто ж виїхав з города, одних убивали, других брали в полон, інших обдирали і пускали голих, і ті від морозу вимерли, — і зробили всю землю пустою». Лев наказав списати, скільки не стало жителів у львівській землі. Нараховано було 12500 убитих і тих, що попали в полон. В 1287 р. Телебуга знову ходив під Львів. Так Львів виявив своє стратегічне значення.

Економічне значення тогочасного Львова було в торгівлі. В першу чергу місто скупчувало в собі продукти місцевого хліборобства, ловецтва, бджільництва: хліб, шкіри і хутра, мед і віск, а також сіль із Підкарпаття, що тоді була найбільшим багацтвом Галицької землі. До Львова приходив також іноземний крам: з Візантії і Азії, через Київ і Молдаву — грецькі і східні матерії, зброя, мистецькі вироби, вино, південні фрукти; з заходу — з Чехії, Німеччини і балтійських країн промислові вироби, передусім сукно. На львівській торговиці відбувався обмін цих різнородних цінностей, і місто незабаром стало торговельним посередником між північною і західною Європою з одного боку, та південними і східними країнами з другого.

Завдяки розвиткові господарського життя, Львів зріс на протязі одного сторіччя у значне місто і навіть прийняв становище столиці Галицької землі, коли старий Галич, через зміну торгових шляхів, втратив давнє значення. Останні галицько-володимирські князі вже часто проживали у Львові, мали тут свій двір і свою скарбницю; в місті жили також видатні бояри і міщани-купці. Про кількість населення не маємо ніяких даних, але не було його більше, як кілька тисяч. Окрім місцевого, українського населення, у Львові осідали також іноземні купці і ремісники, як та татари, вірмени, караїми, євреї, німці. Про культурний рівень тогочасного міста свідчить велика кількість церков і манастирів, які у середньовіччі були осередниками вищої культури. Так, стояли тут церкви Миколая, П'ятниці, Теодора, Воскресення, Спаса, манастир Онуфрія та інші, були також вірменські манастирі, римо-католицькі костели, навіть мечеть. Далеко за старим містом стояв святоюрський манастир. Нажаль, з Данилового Львова майже нічого не збереглося до наших часів. Город (замок) був знищений вже в XIV ст., а якщо залишилось по ньому городище, то останки його були зруйновані в 1840-их роках, коли засновувався парк Високого замку, і давні горби порозкопували і спланували. З давніх будов збереглася церква Миколая, якої мури походять з XIV ст. — це найстаріша будова у Львові, варта, щоб її консервувати; інші церкви були перебудовані пізнішими часами. У святоюрському соборі, на дзвіниці, зберігся дзвін з написом з 1941 р. — найстаріший датований дзвін на всю Україну; на ньому є і прізвище ливарника, що писав цей напис — Яків Скора — найстаріший, відомий нам майстер-ремісник міста Львова.

ІІ.

В 1340 р. бояри отруїли останнього князя з Данилового роду — Юрія Тройденовича, це був виступ феодалів проти князя, що намагався утворити сильну монархічну владу і протегував міщанство. Цю громадянську боротьбу використав польський король Казимир. В 1340 р. він напав на Львів, зруйнував львівський замок, пограбував князівську скарбницю, забравши з неї дорогоцінні княжі одяги, корони та інше. В 1349 р. Казимир вже остаточно заволодів містом і всією країною.

Прийшов поворотний момент в історії Львова: місто перейшло під владу Польщі, що утрималася тут понад чотири сторіччя. Казимир відразу розпочав політику колоніальної експлуатації здобутої країни. В одній грамоті він писав відкрито: «Я добув Русь моїми людьми, і торгові шляхи повинні служити моїм людям». Особливу увагу він звернув на міста, як осередки промисловості і торгівлі, і обсаджував їх західними колоністами, німцями та Поляками. У Львові проведено основні зміни. Давнє місто, коло зруйнованого Данилового замку, польський король залишив без ніякої опіки, на його власну долю; місцеві жителі пробували ще деякий час вести давню торгівлю, але, не маючи жодної допомоги, в недовгому часі збідніли і перейшли на становище безправних передміщан. Так занепав старий Львів.

Зате Казимир розбудував нове місто в іншому місці, — де і сьогодні є середмістя з ринком і ратушею. Це був невеликий чотирикутник, простором коло 30 гектарів, замкнений ровами, валами, мурами і баштами. Останки мурів залишилися дотепер у стінах давнього арсеналу при Підвальній вулиці, а сліди валів і одна башта на сусідньому бульварі. (Пізніше окремі укріплення дістали манастирі бернардинів та францисканів). До міста вели оборонні брами, галицька і краківська, при кінці вулиць того ж імені, що виходять із ринку, були також менші «фірти». Місто, на середнєвічні воєнні засоби, вважалося нездобутнім і щойно у XVIII ст. втратило стратегічне значення. Оборонність Львова скріплювала ще два замки, «низький» у місті, де тепер театр ім. Заньковецької, та «високий», на горбі тієї ж назви, з якого залишився останок стіни, коло могили люблинської унії. По середині міста була торгова площа, так званий ринок, з ратушею (теперішня ратуша нова, побудована в 1830-их роках); у ринку доми були вузькі, з трьома вікнами на поверх, щоб заощадити місце. З рогів ринку виходили тісні вулички. За стилем цей новий Львів спершу був готичний. Після пожежі в 1525 р. він був відбудований у стилі ренесансу, а пізніше прибрав ще елементи барокко, рококо, ампір і ін. Середмістя Львова зберегло дотепер старовинний характер, більше, як котренебудь інше місто України (за винятком хіба Кам'янця на Поділлі); його мистецькі пам'ятники, що збереглися в мурах старих будинків і церквів, звернули вже на себе увагу знавців і любителів мистецтва, і наш Львів повинен ними пишатися, їх шанувати і зберігати.

У Львові розвинулися різні ділянки промисловості: обробітка шкіри, металеві вироби, між іншим слюсарство, пушкарство, годинникарство, шевство, кравецтво, галантерійна промисловість, виріб воску, свічок, мила і ін. Середнєвічний Львів не мав розвинутої промисловості в одному напрямі, а визначався великою різноманітністю своїх ремесел. Торгівля велася тими самими шляхами, що за Галицько-волинської держави — головно з Туреччиною, що зайняла місце Візантії, та з середньою і західною Європою. Сильно розвинулися ярмарки, які вибувалися двічі на рік і тривали по два тижні, спершу на ринку, згодом також на площі коло святоюрського собору. На ці великі торги з'їздилося багато чужоземних купців як зі сходу, так і з заходу. Місто мало самоврядування, а саме раду, що складалася з 12 членів, під проводом бургомістра, та лавничий суд під проводом війта.

З розвитком економічних відносин прийшла також гостріша соціальна диференціація. У Львові зустрічаємо три класи: патриціат, середнє міщанство та «поспольство» із плебеїв. Львівський патриціат складало 20–30 найбагатіших міщанських родів, здебільшого купці, — по вірі католики, по народності спершу німці, згодом поляки, з невеликою кількістю чужоземців, наприклад, італійців. Вони захопили становища бургомістрів і членів ради, суд і всі міські установи, розпоряджались міськими прибутками, хуторами, лісами, ставками, млинами, броварнями, цегельнями. Використовували середне міщанство, передміщан та селян по міських хуторах. Серед львівського патриціату бували типи безоглядних експлуататорів, як напр., бургомістр Мартин Кампіан на початку XVII ст., який все місто тримав під своїм гнітом та на кривді дрібних міщан збивав собі велике майно. Львівський патриціат намагався також підкорити під свою владу малі містечка і обмежував їх торгівлю на користь Львова.

Середнє міщанство, тобто ремісники і дрібні купці були зорганізовані в цехах. Вони творили опозицію проти патриціату і вели боротьбу за права всього міщанства, але перемогти своїх гнобителів не змогли. Вони добули для себе тільки так звану колегію 40 мужів — контрольну комісію, яка мала наглядати за господарством міста, але супроти могутності патриціату вона була безсильна.

Поспольство — це мешканці передмість. Воно складалося з різних елементів: були тут ремісники, недопущені до цехів, підміські хлібороби, робітники, селяни-кріпаки у міських хуторах і інші. Деякі передміщани дороблювалися майна, переселювалися до міста і входили у склад середнього міщанства, але більшість жила у важких обставинах, підлягаючи експлуатації міських панів. Передмістя виступали деколи проти патриціату, протестуючи проти використовування їхніх сил і коштів; так в 1634 році львівські передміщани, під проводом Павла Волинця, підняли грізний бунт, коли міська рада гнала їх силоміць до фортифікаційних робіт. Були також виступи селян-кріпаків по міських хуторах.

III.

Щодо національного складу, то на передмістях Львова більшість мало українське населення, між яким жила деяка кількість поляків і євреїв. У самому ж місті, між мурами, переважало польське міщанство, а українцям, вірменам та євреям дозволено було жити тільки по окремих, невеличких вулицях.

Треба тут хоч загально з'ясувати становище українського міщанства. «Русини», за тогочасною назвою, мали право мешкати тільки на Руській вулиці, де стояло не більше, як 20 домів, та церква Успення богородиці. Це було свого роду гетто, яке з одного боку сусідувало навіть з еврейським геттом. Українські міщани належали до середнього міщанства і рідко хто з них підіймався до більшого майна. Польсько-католицький патриціат, експлуатуючи все дрібне міщанство, з особливою ворожнечою ставився до міщан-українців тому, що вони були православної віри, а в тому часі релігійна різниця мала особливе значення. На українців накладено цілий ряд національно-релігійних обмежень. Невільно було їм купувати будинків поза Руською вулицею та тримати крамниці у ринку. Не допускали їх до деяких цехів, які були призначені тільки для самих католиків. Не дозволяли на ярмарках продавати деяких товарів, особливо вроздріб. Не допускали до міської ради, лавничого суду та інших міських установ. Забороняли вести похорони і процесії через ринок і головні вулиці, не дозволяли дзвонити у дзвони в деякі свята, перешкоджали у богослужбах, нападали на школярів української школи тощо. В 1584 р. католицький архієпіскоп запечатав на саме різдво всі православні церкви, бо вірні не хотіли погодитися на новий календар, який проголосив папа.

Як реакція проти цього гніту, виникла організація міських братств, між якими перше місце зайняло братство при церкві Успення при Руській вулиці. Це братство існувало вже в XV ст., але в 1586 р. було переорганізоване під назвою Ставропігії. Членів було небагато, — 20 до 30 заможних міщан, що утримували організацію своїми коштами. Братський устав наказував браттям сувору дисципліну: за неявлення на збори член платив кару грішми або воском, або мусів відбути арешт у церковній дзвіниці; браттям не вільно було зі своїми справами подаватися до міського або державного суду, всі спори мало вирішувати саме братство. Крім церковних завдань, як утримання церкви і духовенства, братство вело широку громадську і культурну роботу. Була при ньому позичкова каса, що подавала допомогу зубожілим членам; братство опікувалося вдовами і сиротами, і для старців утримувало приют. Братство почало боротьбу проти міського патриціату за права українського міщанства, вело з містом довголітній процес — цілих 140 років! — і врешті добуло для своїх міщан право участі у міській раді. Крім того, братство також увійшло у зв'язки з братствами на передмістях Львова та по інших містах для спільних виступів проти єзуїтів і церковної унії.

Одночасно Ставропігія вела широку культурну роботу. Заснувала середню школу, гімназію, в якій головними дисциплінами були слов'янська і грецька мови, але також учили початків математики, філософії, музики. Школа мала за мету виховати молоде освічене покоління, підготоване до боротьби з ворожим наступом. Шкільний устав був досить демократичний: всі учні, не зважаючи на походження, мали рівні права, багаті і незаможні займали ті самі місця, а першенство могли здобути собі тільки успіхами в науці. До школи доходили виливи гуманізму і ренесансу, а вчителі і студенти школи творили перші кадри інтелігенції, що проявляла себе в політичних виступах і в письменстві. Так із кіл братства вийшов полемічний трактат «Пересторога», якої автором (на думку акад. Возняка) був учитель львівської школи Борецький, пізніший київський митрополит; він висловив незвичайний на ті часи погляд, що давня держава занепала через недостачу шкіл і освіти. У зв'язках з братством перебував письменник Іван Вишенський, гарячий оборонець прав простого люду. Школа давала також драматичні вистави і немало причинилася до розвитку театру. Студенти і бурсаки поширювали освіту і культуру серед народу по містечках і селах.

Велике значення для розвитку освіти мала братська друкарня. Першу книгу у Львові (Апостол 1573 р.) надрукував емігрант з Москви, Іван Федоров, що у Львові й закінчив життя (похоронений при манастирській церкві Онуфрія). Братство купило його друкарню і розгорнуло велике видавництво, випускаючи і церковні книги, і шкільні підручники, і літературні твори, що розходилися не тільки по Україні і Білій Русі, але доходили також до Москви і до південних слов'ян. Братство увійшло навіть в безпосередні зв'язки з Москвою, виславши в 1592 р. своїх послів до царя з проханням допомогти в будові нової церкви. Пізніше ці зв'язки все відновлювалися, і між Львовом та Росією ішов обмін рукописами, книгами, іконами та іншим культурним добром.

Львівське братство відіграло важливу роль у боротьбі українського народу проти шляхетської Польщі. Невелика міщанська громада при Руській вулиці, при співучасті передміських братств, з організувала сильний культурний центр, що успішно ставив опір єзуїтсько-шляхетській денаціоналізаційній пропаганді. В 1530–1620 роках Львів стояв на першому місці в культурному і політичному русі всієї України, підтримуючи опозицію міщанства й інтелігенції проти польської шляхти, магнатів і духівництва. В 1620–1630 роках частина культурних сил з Галичини перейшла до Києва і там допомагала організувати новий культурний осередок при київському братстві і могилянській школі. Культурні цінності, створені у Львові, дали поштовх до великого революційного руху, що розгорнувся під прапорами козаччини.

Відгомони цієї боротьби доходили також до Львова. В 1578 р. на львівському ринку, перед ратушею, за наказом короля зрубано голову козацькому гетьманові Іванові Підкові, якого зрадою взяв у полон польський шляхтич. Такі екзекуції повторювалися і в наступних роках. В 1597 р. через Львів везли на смерть до Варшави славного Наливайка, полководця селянсько-козацького повстання на Україні. У Львові гостем бував гетьман Петро Конашевич Сагайдачний; перед смертю він частину свого майна записав на братську школу.

Хвилі народного повстання проти польської шляхти на Україні дійшли вкінці і під самий Львів. Осінню 1648 р. під мури міста прийшли полки Богдана Хмельницького. Гетьманський штаб стояв під Лисиничами. Козацька артилерія обстрілювала місто, а полковник Кривоніс 15 жовтня здобув Високий замок, символ шляхетської влади над Львовом. Але Хмельницький міста не здобував. Поспішаючи дальше, в напрямі на Варшаву, він задовольнився викупом. В 1655 р. Богдан Хмельницький був вдруге під Львовом, цей раз в союзі з російською армією; козацький табір розмістився під святоюрським собором, а російська артилерія стояла у саду єзуїтів — (тепер парк коло університету ім. Ів. Франка). Гетьман підняв тоді справу приєднання до України західних областей, «аж по Вислу», а російська дипломатія підтримувала його плани.

І пізніше нераз у Львові бували брати із східної України. У в'язниці львівської ратуші був деякий час син Богдана, Юрій Хмельницький, коли за наказом польського короля везли його до другої тюрми, у Марієнбурзі. В 1672 р. Львів облягав Петро Дорошенко разом з турками. Нераз через місто проїжджали наддніпр'янські чумаки, везучи сіль із підкарпатських солеварень. Під час гайдамацьких повстань нераз відбувались у Львові екзекуції над селянами-повстанцями — звичайно на «горі страчення» (тепер при Клепарівській вулиці). Засуджених гайдамаків тримали в міському арсеналі (при Підвальній вулиці), а перед смертю вони працювали ще на роботах при будові домів для львівських панів. У XVII–XVIII ст. у Львові бували також російські посли і дипломати, відвідував місто Петро Великий, а в 1760-их роках стояла у Львові російська військова залога.

У XVIII ст. прийшов економічний занепад Львова, і внаслідок довголітніх воєн і завдяки зростові магнатів, які все господарське життя країни захопили у свої руки. На львівських передмістях один за одним садовилися пани Собєські, Вишневецькі, Яблоновські, Сінявські, будуючи собі магнатські палаци і садиби; за ними до міста стягалася голодна шляхта і всякі спекулянти, що намагалися опанувати міську промисловість і торгівлю. Наближався новий період в історії Львова.

[Радянський Львів, №5–6, листопад-грудень 1945]