Пів року української революції.

Минає пів року від часу, коли в Київі 16. марта відбули ся перші публичні збори українських орґанїзацій, на котрих вибрано Українську Центральну Раду. Тодї збирав ся невеликий гурт дїячів, що в перших хвилях по вибуху революції мусїли щойно укладати нову програму працї, серед непевного часу уставляти полїтичну лїнїю, з трудом стягати розбиті українські сили, — нинї ті самі люде стоять на чолї великої української території в характері окремого правительства, розпоряджають адмінїстрацією, мають зорґанїзоване війско. Такі переміни настали протягом шістьох місяцїв, переміни, котрі так перейшли міру всього, чого ми сподївали ся, що не можемо знайти слів на означенє того дивного процесу й говоримо про чудо національного відродженя. Повне зрозумінє тих великих часів будемо мати не скоро, але на основі відірваних звісток, які до нас приходять з тамтої сторони, можемо вже в головних лїнїях відтворити собі перебіг подїй.

Українську полїтику від початку знаменує велика обережність і поміркованість. Тільки не обізнані чужинцї або люди лихої волї можуть говорити про ненаситність і заборні тенденції українського руху, — в дійсности українство у своїх змаганях проявляло незвичайну здержливість і толєранцію. В перших днях революції українські полїтики, особливо в Петроградї виступили з домаганями такого обмеженого характеру, що тодїшний президент мінїстрів кн. Львов міг цїлком щиро заявити, що тимчасове правительство не розходить ся з українськими бажанями і може їх сповнити.

Але швидкий розвиток революційних подїй, незвичайний поступ освідомленя широких мас, наплив інтелїґентних сил до Київа отворили нові перспективи і українська полїтика перейшла до ширшого формулованя своїх завдань.

Перед нашими дїячами стояла передовсїм великанська праця орґанїзації українства. Підчас війни підпольна праця революційних гуртів, скільки знаємо, значно поширила ся, але все-таки її межі не могли бути занадто широкі. Тому перші місяцї по вибуху революції треба було обернути на перегляд і скріпленє українських сил. Кільканацять ріжнородних національних зїздїв, що відбули ся в Київі, звязали тїсно українських робітників і закинули нитки загальної орґанїзації по цїлій Українї. Все допливали нові сили, — Українська Центральна Рада, основана вже в мартї, доповняла ся кілька разів новими членами, аж стала справдїшним парляментом України.

Рівночасно з тим не зводжено уваги з другої важної справи, — обсадити довіреними силами всї публичні інституції й уряди. Здаєть ся, скривалася тут надїя, що сею дорогою, повільно, без різкої боротьби можна буде усунути з України російську бюрократію і знаціоналїзувати українське житє. Але удало ся здобути тільки провінціональну адмінїстрацію, бо українське село при помочи чотирочленної виборчої формули могло проявити свою волю і позбути ся чужих людий.

В містах чужі меншости вже в перших днях революції захопили власть у свої руки, а знов головні верховні уряди були залежні від тимчасового правительства.

По нецїлих трох місяцях горячої, інтензивної працї Українцї знали вже, яку мають силу і яку силу мають їх противники. Орґанїзація українства перейшла всякі сподїваня і серед загально-російської анархії Україна виглядала найлїпше зорґанїзованою провінцією. Але знати було вже, що дальший розвиток не піде спокійною дорогою, що й противники зорґанїзували ся і без боротьби не уступлять зі своїх позицій.

З початком червня Українська Центральна Рада предложила правительству свої жаданя, — не постуляти другорядного значіня, але основне домаганє автономії України. Правительство, не знаючи відносин, у дивній короткозорости, відкинуло всї українські домаганя. І до сього позволило собі ще закинути Центральний Радї, що вона не є лєґальним представництвом народа!

Тодї нараз українство двигнуло ся у всїй своїй силї. Всеукраїнський селянський з'їзд і другий з'їзд війскових делєґатів, що тодї як-раз відбували ся в Київі, однодушно стали по сторонї Центральної Ради і зобовязали ся всїми способами піддержати її становище. Тимчасове правительство не в час побачило свою похибку: російські мінїстри мусїли їхати до Київа і там приняти домаганя, котрі перед кількома днями відкинули в Петроградї. Кріза в мінїстерстві з одної сторони, відданє власти на Українї в руки Українського Ґенерального Комісаріяту з другої сторони були признаками побіди українства.

Акт 15 липня був граничним стовпом у розвитку подїй на Українї. Але коли з одної сторони лишила ся тяжка боротьба, то по другій також не буде мира, а боротьба і праця зросте ще більше. Українські полїтики взяли на себе тягар відповідальности перед цїлою будучністю свого краю і народа.

Відносини Ґенерального Секретаріяту до правительства не були точно означені і через те зараз прийшли непорозуміня. Тимчасове правительство не заперечує самого факту угоди з Україною, не стараєть ся її знищити, але пробує зменшити межі української автономії. Ґенеральний Секретаріят заняв рішуче становище супроти тих замахів, але як скінчить ся справа, ще не можемо передбачити. В кождім разї се найважнїйша і найбільше небезпечна точка у дальшій дїяльности українського правительства.

У звязи з тим досить напружені є відносини до національних меншостий. Українська Центральна Рада від початку відносила ся з великою увагою до бажань меншостий і щиро старала ся запевнити їм належні права. Через сю полїтику справдї усунено богато неминучих спорів. Але пануючі доси нації все таки не могли зречи ся свого верховодячого становища. Передусїм великоруська буржуазія при помочи ріжних Малоросів і Югоросів веде фронду проти Ґенерального Секретаріяту який так несподівано забрав ій власть із рук. При культурній силї, яку Росіяни мають в містах, се питане є дуже остре і не скоро буде розвязане.

Великого розголосу набрала справа українського війска. Але зазначити треба, що справа полків ім. Хмельницького і Полуботка не стоїть тут на першім місци. Орґанїзація нових національних полків на склонї війни, коди вже всї вартнїйші людські сили вичерпано, мало має виглядів на здїйсненє і відповідальні українські круги не прикладали до неї великих надїй. Два невеликі українські полки повстали під впливом більше імпульсивних одиниць з партій, які за кордоном називають націоналїстичними. Натомість У. Ц. Рада відносила ся до сеї орґанїзації з деякою резервою. Основи будучої мілїтарної сили України лежать де инде: у великій українській орґанїзації між сталим війском. На другім війсковім зїздї, що відбув ся проти заборони мінїстра війни, делєґати сеї орґанїзації мали повновласти від 1,600.000 жовнїрів! Се є сила, на якій можна будувати. Провідником сеї імпозантної орґанїзації є Семен Петлюра, голова Війскового Ґенерального Комітету, який енерґічною рукою веде річ дальше.

Не так світло стоїть инше важне дїло — шкільництво. Се є поле, на якому не можна перевести змін за короткий час; саме підготовленє учителїв і підручників потребує цїлих років працї. Але й беручи всї лагодячі обставини, не можна сказати, щоби зроблено все можливе. Відповідальні українські круги зробили мабуть сю похибку, що покладали занадто великі надїї на куратора київського округа М. Василенка, який заняв верховне становище в шкільництві; тимчасом він, хоч Українець, звязаний урядовим становищем з російськими педаґоґами звів націоналїзацію шкільництва на мінїмальні межі. Не знайшов ся також енерґічний чоловік до пропаґанди рідної школи в самій суспільности; навіть загальний учительський зїзд в Київі не спопуляризував справи. В У. Ц. Радї довгий час не було референта шкільництва, аж в останнїм часї сю теку віддано Ів. Стешенкови, директорови одної з київських ґімназій. Може його праця в новім шкільнім роцї принесе рішаючі зміни.

Так само досить нерішучо укладають ся верховні відносини. Між православним духовенством є напрям, що бажає автономії української церкви, але загал у сїй справі ще не виявив ся. Ріжні секти, про які перед війною говорено як про силу (штундисти), не показують більшої орґанїзації.

Головним питанєм суспільних відносин в недалекій будучности буде реформа земельної власности. Український селянський зїзд, подібно як такіж зїзди в цїлій Росії заявив ся за знесенєм приватної земельної власности. В практицї справа рішить ся мабуть так, що велика посїлість буде влучена на власність народного земельного фонду, маліж господарства лишать ся. Яке се буде мати значінє не тільки для суспільних, але й національних відносин, покаже будуччина.

Ся основна реформа каже нам згадати про уклад партійних сил на Українї. Річ характеристична для революційних часів: найбільшу силу мають тепер соціяльні демократи (УСДРП.) Під їх впливом крім робітничих товариств є армія і по части селянство.

В Ґенеральнім Секретаріятї соціял-демократи мають чотирох представників (Винниченко, Петлюра, Мартос, Садовський). Друге місце побіч них здобула собі партія соціялїстів-революціонерів (УСР.) які мають найбільший успіх між селянством, в Ґенеральнім Секретаріятї мали два голоси (Христюк, Голубович), Більше умірене становище займає українська радикальна демократична партія (УРДП.), яка майже покриваєть ся з Союзом автономістів-федералїстів, давнїйше Товариством українських поступовцїв (ТУП.); до сих партій належить переважно інтелїґенція, з членів Ґен. Комісаріяту є тут Єфремів, Д. Дорошенко, А. Шульгин. Українська народна партія, (що відповідає галицькій нац. демократії), не має більшого значіня; перші кроки ставить нова орґанїзація, що вийшла з сеї партії: Союз української державности, званий теж самостійниками.

Через се, що при кермі є лїві партії, соціяльні питаня ставлять ся острійше, натомість національні спори приймають лагідний характер.

В цїлости, як вже піднесено з початку, українська полїтика має характер обережний і поміркований, числить ся все з реальними відносинами і нїколи не ставить жадань, яких не може підперти силою. Можемо спокійно вижидати дальшого розвитку подїй.

[Дїло]