Ів. Крипякевич

 

З давної боротьби за власть.

 

Львів 24. липня 1917.

 

Коли розважаємо теперішне положенє України, на перший плян виступають два питаня: з якій формі уложать ся відносини України до Росії і на який спосіб зорґанїзуєть ся автономна Україна. І одна й друга справа ще не рішена, ведуть ся переговори і дискусії, про які ми тут знаємо мало і в яких не можемо взяти участи. Цїле наше співдїланє в сій справі — се тільки теоретичні міркованя, розгляди, підготовленя плянів на будучність.

 

Серед тих роздумувань добре часами від теперішности сягнути зором в зад поза себе, в минувшину, й пригадати собі, як сї справи виглядали давнїйше. Се що тепер видаєть ся нам таке нове, несподїване, — рішучий виступ України против Росії, видвигненє української державности, боротьба за основи автономії, — все те лиш одно звено в довгім ланцюху наших змагань до державного житя, змагань, що ідуть від віків. Сї проблєми, що тепер стоять перед нами, питаня трудні до розвязки і рішеня, — вони стояли перед нашими предками вже перед двома столїтями, нераз дискутували ся і нераз були порішені. Давні наші полїтики пережили багато важких проб і сумнївів, богато невдач і похибок, — і ми з жалем дивимо ся нинї на масу заходів й енерґії, яка пішла на марне, пропала майже безслїдно. Але нерідко мусимо чудувати ся, як справно і вміло ставлено квестії, до яких подробиць їх оброблено, з якою консеквенцією їх переводжено в житє, як завзято боронено свого становища.

 

Питанє відносин України до Москви починаєть ся від памятної злуки в Переяславі в сїчни 1654 р. Але досвід в сїй справі Українцї здобули вже перед тим, бож і сам Хмельницький укладав такі самі договори з Польщею і Туреччиною. Як уявляли собі тодїшні українські полїтики міждержавне положенє України? Треба з гори сказати, що ідея самостійности й окремішности держави лежали тільки в сфері мрій, а не уважала ся за реальну розвязку справи. Богдан Хмельницький у хвилї найбільшого підєму говорив про українське князївство, також його найблизшім наслїдникам ся ідея не була чужа, але в житю було инакше. В реальних переговорах всї сучасники уявляли собі Україну як самоуправну державу, але все в злуцї з одною із сусїдних держав. В зборівськім трактатї з Польщею 1649 р. пару українських воєводств дістало самоуправу під запорожським гетьманом в тїсній звязи з Польщею; гадяцький договір 1658 р. для сеї автономної країни знайшов назву Великого Князївства Руського на взір В. К. Литовського. Коли Хмельницький лучив ся з Туреччиною 1652—3 р., то за взірець відносин до Порти служили знов васальні держави, Молдава, Волощина, Семигород. Так само і в злуцї з Москвою Україна мала задержати протекторат нового союзника.

 

Як мають бути унормовані відносини України до московської держави в подробицях, про се ішли переговори через цїлу історію Гетьманщини. Стояв тут цїлий ряд питань, які треба було докладно уложити.

 

Перше — які є гарантії обох сторін, що договір буде додержаний. Українцї найпевнїйшим забезпеченєм зі сторони царя уважали царську присягу. Се відома річ, як в Переяславі Хмельницький від московських послів зажадав присяги в імени царя, — передтим, заки козаки зложать присягу від себе. Се було maximum домагань, і на се нїколи Москва не згодила ся. Тодї Українцї жадали забезпеченя прав України на письмі, в царській грамотї з державною печатю; на се Москва пристала і таку царську грамоту з затвердженєм української самоуправи діставав кождий новий гетьман. Вперше по повстаню Мазепи цар Петро відмовив сеї грамоти.

 

Від України жадав цар присяги. В Переяславі мусїв присягати не тільки гетьман і вся старшина, але навіть козаки рядовики, міщани, духовенство і т. д. Така загальна присяга викликала невдоволенє і тому опісля прийшли полекші — присягав тільки гетьман і старшина, що була при нїм; провінціональна адмінїстрація лишала ся звичайно вільна від присяги. Московське правительство жадало також, щоби гетьман особисто приїздив до Москви зложити поклїн цареви ("побачити ясні очи"); але гетьмани консеквентно відмовляли ся від сього і тільки Брюховецький дав ся приманити.

 

Гетьман старав ся, щоби його зносини з царем були по можности безпосередні, не ішли через московську бюрократію. Так Юрій Хмельницький жадав, щоби його посли відчитували свої грамоти перед царем; Многогрішний домагав ся, щоби його гонцї не потрібували вступати до пограничних воєвод, а їхали прямо до Москви. Все те йшло до тої самої цїли, — престіж України поставити висше.

 

І противно знов Українцї змагали до сього, щоби підірвати значінє царської власти на українські землї. Репрезентантами царя були воєводи, начальники московських залог по городах. За Б. Хмельницького був тільки один воєвода, в Київі, потім зросло їх число до 6. Воєводи повнили не тільки війскові функції, також мішали ся до управи міст, суду і т. п. Гетьмани постійно ставили жаданя до царя, щоби число воєвод зменшити, а коли приходило до заостреня, то прямо домагали ся, щоби воєвод разом з війском вивести з України. Раз тільки було се близьке до здїйсненя, коли 1659 р. Виговський підняв повстанє, московське правительство було готове відкликати воєвод; потім воєводи лишили ся, як видимий знак царської власти на Українї.

 

В звязи з тим стояла справа української армії. Коли Москва збільшала число воєводів, то з сею метою, щоби збільшити свої залоги на Українї. Яка втім була небезпека для державного становища Гетьманщини, не треба говорити. Гетьмани старали ся запобіти тому сею дорогою, що намагали ся удержати повне число козацького війска, 60.000, як забезпечив договір 1654 р. Юрій Хмельницький пробував ще смілівійшого кроку: жадав, щоби московські залоги піддано під гетьманський приказ. Але цар постепенно зменшував число війска і робив його все більше залежним від своїх приказів.

 

Основою автономії України був свобідний вибір гетьмана і старшини. Сього права пильновано дуже. Юрій Хмельницький виразно застеріг ся, що на радї не сміють бути чужі люди, — се було звернене проти царських послів, які деколи були присутні на радї. Про вибір гетьмана цар мав бути повідомлений. На Українї розуміли се тільки як повідомленє про довершене дїло і нїчого більше, — в Москві хотїли, щоби гетьман заходив ся о царське затвердженє. Так само козацька рада уважала себе компетентною до сього, щоби скинути нелюбого гетьмана з уряду; цар не дозволяв сього без участи свого делєґата.

 

Власть гетьмана була таким предметом спорів між Україною і московським правительством. Світлїйші люди з поміж старшини бажали скріпити гетьманську власть, бо розуміли, що через се скріпить ся гетьманщина. Так статї Юрія Хмельницького 1659 р. мають на цїли збільшенє поваги гетьмана: власть гетьмана має розтягати ся на цїлу Україну, його судови й управі має підлягати також шляхта; також московські залоги є від нього залежні; до московського правительства вільно відносити ся тільки через гетьмана: листів з України без підпису гетьмана і війскової печати в Москві не мають приймати. Але московське правительство ішло противним шляхом, — старало ся ослабити гетьмана, скріпляючи чинники, що ішли проти нього. Отже обмежено право гетьмана іменувати старшину, — сю функцію мала повнити рада; так само без ради гетьман не може складати урядників з уряду; при гетьманї має бути постійна рада із старшини. За часів Мазепи для "охорони" гетьмана поставлено навіть — московський полк. З правительством московським може зносити ся кождий.

 

Рівночасно з тим Москва старала ся взяти в свої руки ріжні сторони управи України. Незвичайно важна була справа скарбовости.

 

Від договору 1654 р. податки з міст мали впливати до української каси. Для сеї цїли цар жадав, щоби списано всї українські майна і доходи, — грозила небезпека, що Москва увійде у внутрішні справи України. Всї гетьмани до сього жаданя відносили ся з пасивним опором, — спису доходів не передано цареви до половини XVIII. в. Дуже рішучо боронено права, що сї податки будуть збирати місцеві уряди, — сею дорогою приходи московські мусїли стати скупійшї. Колиж в Москві поставлено справу острійше, гетьмани мали инший спосіб оборони населеня, старали ся для деяких міст о часові звільненя від податків, — і таким способом знов осягали свою цїль.

 

Так само було зрозумінє для справи автономії церкви; всякими правними доказами і викрутами боронили ся Українцї перед прилученєм української церкви до московського патріярхату.

 

Право до заграничних зносин признав Українї договір 1654 р., було тільки застереженє, що колиб зносини з гетьманом розпочали держави ворожі Москві, українське правительство може дати відповідь лише в порозумінню з царем. Від сеї невигідної умови Українцї старали ся увільнити запевненєм, що цареви висилати-муть копії листів, одержаних з заграницї, — а посольства відправлять самі. Одначе се право цар зменшував все, аж вкінци знїс зовсїм.

 

Рівночасно з тим Україна застерігла собі участь в доходах Москви, особливо в мирових конференціях з Польщею. Коли при Москві лишило ся лише лївобереже, така участь була одинокою дорогою, якою можна було вплинути на долю тих українських земель, що лишили ся при Польщі. Основним домаганєм українських полїтиків було, щоби всї землї України злучити під одною булавою. Коли се не було можливе, домагали ся, щоби хоч Київ, відвічна столиця України і її релїґійний осередок, лишив ся при гетьманщинї. Москва не мала зрозуміня для сего житєвого питаня України і нераз готова була передати Київ Польщі. Як тільки рознесла ся чутка про такі наміри, на Українї підносив ся гнїв на Москву і закиди зради, — се було н. пр. одною з причин повстаня Брюховецького.

 

Хоч як далеко стоять сї часи від нас, хоч нераз рвали ся нитки традиції, — все таки і нинї в подіях на закордонній Українї можемо пізнати богато давних змагань і настроїв. Боротьба о власть на Українї між Українцями і московським централїзмом почала ся на ново. Російське правительство таксамо як колись, тільки иншими новітними способами, хоче прикувати Україну до себе. Справа армії, скарбовости, вибору начальної власти будуть таксамо предметом спору як двіста лїт тому. Відновлену українську автономію чекає важка боротьба. Але відразу бачимо, що український нарід піде тою самою дорогою, якою ішов перед віками, до тих самих цїлий, які колись собі ставив. Немов кермує ким якийсь інстинкт, одїдичений по давних борцях. З дивом бачимо аж до подробиць подібні гасла: зібрати на Українї українські полки під українськими приказами; орґанїзацію власти полишити місцевим людям, не дати мішати ся чужим; українські гроші зібрати до української каси; церкву очистити з московщини і т. д. Нинї кождий український салдат голосить кличі, які колись укладали козацькі дипльомати. Навіть домаганє участи в мировій конференції, з правом голосу про долю західних українських земель — знов знайшло своє місце...

 

Повторюють ся давні роздїли історії; треба мати надїю, що нові сторінки завершать ся лїпше як старі.

 

[Дїло]

25.07.1917