Перші імена запорожських послів знаємо з 1576 р. Приїхало тодї до Риґи чотирох висланників від запорожського війска, щоби уложити з польським королем умову про козацьку службу. Запороже виступало нїби суверенна република, — не тільки з Польщею, але й з Москвою, Волощиною, Кримом вело переговори і заключало умови. Сї дипльоматичні зносини зростали потім з кождим роком і поволи укладали ся в постійні форми.
З початку посольство висилала запорожська рада. На радї обговорювано зміст переговорів і укладано текст інструкції для послїв. Ся інструкція містила в собі докладний спис всїх жадань війска; підписував її війсковий писар від імени "всього Запорожського Війска". Гетьман від себе видавав друге письмо, адресоване до монарха, до котрого висилано посольство; се був акредитив, в якім подавано повновласть послів і загальний зміст посольства. Деколи гетьман писав поручаючі письма також до висших урядників чи визначнїйших полїтиків. Також писар мав право вислати своє письмо з послами, але не до самого монарха, тільки до урядників тої самої ранґи (нпр. до польського підканцлєра).
Запорожські посли були звязані дуже тїсно інструкцією; не вільно було відступити нї на волос від доручень війска. "Посол як мix, — що всипали в нього, се висипле!", сказав ляпідарно оден з послів 1632 р. Посол, що відступив у чімнебудь від "пунктів" посольства, ставав під суд і міг відповісти навіть горлом за свою необачність.
Такі були перші почини запорожської дипльоматії, — ще досить звичайні і примітивні. Рішучий зворот принесла Хмельниччина. Україна стала великою державою, з ріжнородними заграничними інтересами. Треба було заняти становище не тільки проти Польщі, Москви і Криму, але й навязати постійні звязки з дальшими сусїдами, — Швецією, Анґлїєю, Австрією, Туреччиною. Мусїли змінити ся форми дипльоматичних зносин, треба було збільшити і перетворити склад дипльоматичного тїла.
Оден з найлїпших знавцїв Хмельниччини Поляк Людвик Кубакя так пише про дипльоматію Хмельницького: "Всюди мав зручних аґентів і замовлених приятелїв; знав, куди звернути ся, кого просити і кому заплатити, — зрештою чоловік, котрий каже, що має 200.000 війска і жертвує свої прислуги, є всюди бажаний і добре обслужений. Його рухливість на сїм полї будить подив. Здаєть ся не було дня, щоби не приймав чужоземних послів, дипльоматичних аґентів, курієрів і післанцїв і своїх не висилав. На оплату коштів заграничних справ наложив окремий податок на чужосторонних послів.
"Його кореспонденція, як на початкуючу канцелярію, була величезна і все віднаходять ся нові акти.
"Виговський по реляції шведського аґента, мав 12 секретарів, польську шляхту, що вміла мови і знав все, що дїєть ся у Варшаві. Гетьман мав власних секретарів і перестерігав, щоби листи до султана, царя, цїсаря, до хана, до шведського короля, до Льорда протектора, до Раковці і обох господарів і до всїх урядників і визначних осіб в Москві, в Туреччині, в Кримі і в Польщі були поправні в титулах, у зверхній формі і навіть писані відповідним стилем. Важнїйші, здаєть ся, сам редаґував".
Вячеслав Липинський у своїм збірнику "З минувшини України" прослїдив близше особистий склад Війскової Канцелярії, тодїшнього нашого уряду заграничних справ. Державні секретарі, посли й агенти в більшій части ішли із шляхотських кругів. Хмельницький від початку свого правлїня свідомо і доцїльно втягав до урядової служби українську шляхту, що своєю освітою, рутиною і конексіями могла добре послужити молодій державі. Шляхтичем був сам ґенеральний писар Іван Виговський, ученик київської академії, юрист, перед повстанєм урядник при городськім урядї в Луцьку і секретар коронного гетьмана. Рівночасно ж ним, в самих початках повстаня, війшли до Війскової Канцелярії Юрій Ярмолович, королївський дворянин, і Соболь "чоловік немолодий, відомий річий і стану річи посполитої", як пише про нього один Поляк. В дипльоматичній службі був Павло Тетеря, пізнїйший гетьман; з галицької шляхти походив Іван Демович Креховецький, посол до Семигороду, одна з найгарнїйших і найбільше чистих постатий з історії Гетьманщини. Низшими урядниками і аґентами були Андрій Іскрицький, Василь Кропивницький, Федір Погорецький, Василь Колачинський, Семен Голуховський, Оcтап Федкевич, Сильван Мужилівський, Богдан Сокольницький, Григорий Ольшанський, Казимир Чижевський і инші.
Побіч шляхти працювали очевидно й козаки і з часом навіть більшість дипльоматичних яґентів набирала ся з поміж визначнїйших запорожських родин. Гетьман підняв ще одну інтересну пробу, — втягнути до дипльоматичної служби також чужинцїв.
На перше місце серед тих чужих дипльоматів в українській службі вибив ся монах Данило. Він був родом з Aтeн, проживав в Греції і Туреччинї і уважав ся "практиком" в тамошнїх полїтичних cпpавах. Побіч грецької мови знав теж італїйську і латинську. Наперед пізнаємо його як шведського дипльоматичного аґента; в тім характері він відбув чотири подорожі зі Швеції на Україну. Тодї скинув чернечу рясу і приняв призвище на західну моду: Данило de Ґреканї Олївеберґ. При четвертім побутї на Українї розвязав cвoю умову зі Швецією і перейшов до українського дильоматичного тїла. Від імени Запорожського Війска їздив тепер як посол до Семигороду і Швеції. Інтересів України боронив чесно і рішучо, особливо коли прийшло під переговори питанє західних границь України; його заслугою є у значній мірі, що Швеція признала українській державі етноґрафічні межі на заходї. В українській державі лишив ся Данило Олївеберґ і по cмеpти Хмельницького був одним з дорадників Виговського і гетьман виробив йому навіть шляхотство.
[Дїло]
19.01.1918