Львів має давні наукові традиції. Вже в перших десятиріччях XIX ст. почалися досліди місцевої історії, а в 1850—1870 роках з'явився цілий ряд монографій Д. Зубрицького, А. Петрушевича, І. Шараневича і ін., присвячених історії Галицько-Волинської держави та минулому Галицької землі. Від 1890-х років центром наукових дослідів стало Наукове Товариство ім. Шевченка, яке розгорнуло широку діяльність в галузі історії. Видавництво матеріалів до економічно-соціальної історії XVI ст., матеріали до історії козаччини та до початків національно-культурного руху в Галичині в XIX ст., — це цінний вклад в історичну науку, яким ще довго будуть користуватися дослідники.
Велику роль відіграла також Українська історична бібліотека, в якій зібрано цінні монографії з історії України, в тому числі і Костомарова; у Львові виходили перші томи великої Історії України-Русі М.С. Грушевського, а Записки Наукового Товариства ім. Шевченка були дуже живим і поширеним науковим журналом.
Широко розвинута наукова діяльність львівського центру підупала за часів панування польської влади, коли українська наука не тільки не зустрічала ніякої допомоги, але навіть страждала від цензурного гніту (був випадок, що наукову працю конфіскували за термін «західно-українські землі»).
Розквіт української науки у Львові принесла радянська влада. У Львові було організовано 6 відділів інститутів Академії Наук УРСР, серед них Філіал Інституту історії України. Українські вчені здобули змогу віддатися цілком науковій праці. В 1940—1941 роках львівські історики займалися головним чином дослідами історії Західної України в різних її епохах: Галицько-Волинська держава, економічно-соціальна історія XV—XVII ст., селянські революційні рухи, історія селянства і робітництва в XIX ст., революція 1848 р. і ін. Вся робота проходила в тісному зв'язку з Академією Наук в Києві, а на наукових сесіях і конференціях учені Львова і Києва обмінювалися своїм науковим досвідом.
Німецько-фашистські загарбники, окупувавши Львів, звели на нівець науково-дослідницьку роботу: львівські інститути і всі інші наукові установи були закриті, а українські вчені залишилися без любимої творчої праці.
Червона Армія, визволивши Львів пам'ятного 27 липня 1944 року, принесла визволення також і українській науці. Вже в серпні відновили свою роботу відділи інститутів Академії Наук УРСР, знову почала розгортатися всебічна наукова діяльність.
Для історичної науки у Львові відкриваються широкі перспективи. В нашому місті знаходиться немало істориків, які працюють не тільки у філіалах Академії наук, але також і в державному університеті ім. Франка, в обласному історичному архіві, в історичному музеї та в навчальних закладах. Це значний колектив, який треба організувати і допомагати йому в роботі. Маємо надію, що Львів дістане також аспірантуру, яка підготовить нові наукові сили.
Львів має великі архівні цінності, що скупчуються в обласному історичному архіві (архів старих актів, державний архів, різні провінціальні архіви) та у філіалі бібліотеки Академії наук (фонди наукового товариства ім. Шевченка, Народного Дому, бібліотека Оссолінських і ін.). Частину їх німці вивезли до Кракова і Тинця під Краковом. Ці архівні скарби досі були дуже мало використані й історики зможуть працювати над ними довгі десятиріччя.
Наукова праця у Львові в першу чергу повинна зосередитися на вивченні минулого західних областей України. На першому плані стоїть історія кол. Галичини, що була центром визвольної боротьби українського народу і переживала надзвичайно яскраві культурні і соціально-політичні події. Саме місто Львів заслуговує на те, щоб цілий ряд істориків попрацювали над його минулим.
Слід відмітити, що історією західних областей УРСР займалися також гуртки місцевих дослідників при музеях в Коломиї, Самборі, Стриї, Тернополі і ін. Треба їх підтримати і подати допомогу.
Львівські історики працювали і будуть працювати в тісному контакті з академічним центром у Києві. Є цілий ряд наукових проблем, які можна розв’язати тільки при спільній праці всіх українських вчених. Ще в 1940—1941 роках львівські історики багато попрацювали над матеріалами до чотирьохтомного підручника історії України, що його видавав київський Інститут історії України. Тепер львівський відділ цього Інституту прийняв на себе повне видання листування Богдана Хмельницького. В дальнішому наших істориків чекає ряд колективних робіт, дуже потрібних для широкої організації історичної науки, зокрема бібліографії української історії, джерелознавства і історіографії, допоміжних історичних дисциплін.
Необхідно також підтримувати зв'язки з ученими інших народів Радянського Союзу, особливо з російськими і білоруськими ученими, з працею яких тісно пов'язуються наші наукові досліди. Львівський Філіал Інституту історії України вже в 1940—1941 р. в свою тематику включив праці про Івана Федорова, основоположника друкарства трьох братніх народів — російського, білоруського і українського, про торгові і культурні зв'язки Львова з Москвою і ін. Львівську наукову сесію в 1941 р. відвідали видатні російські історики Греков, Лебедєв, Юшков, Пічета, а до Москви їздили львівські дослідники. Так зав'язалися дружні наукові відносини, які повинні допомогти нам в спільній нашій службі радянській науці.
Не зважаючи на складні умови військового часу, партія і уряд гаряче піклуються про розвиток науки, приділяючи особливу увагу західним областям УРСР. Вдячні героїчній Червоній Армії і її полководцеві товаришу Сталіну за визволення від фашистського мракобісся, вчені Львова, не покладаючи рук, будуть працювати над розвитком культурного життя західних областей України.
Проф. І.П. Крип'якевич, доктор історичних наук
Вільна Україна
28.01.1945