Некрополь

Кожне місто стоїть на некрополі. Іноді ця істина очевидна. Провівши майже тиждень у Керчі, де курганний некрополь скіфських царів розташований просто у межах міста, я почав інакше дивитись на міський асфальт. В певному вимірі буття ми щоденно ходимо надгробком. Кам’яною накривкою мегамогили.  Й не лише ходимо. Це не може відбуватись безкарно.

Скажімо, у Керчі принаймні тричі (в шістнадцятому столітті, у 1771 та в сорокових роках минулого століття) докорінно змінювалось населення. Можна все списати на війни. Проте, в мене таке відчуття, що це ображений царський некрополь раз за разом скидав з себе негідне залюднення. Всі довгі століття, що минули від скіфської доби, місцеві грабували некрополь, будували на ньому фортеці й будинки, обладнували городи, пасли худобу. Врешті-решт, давні закляття знаходили для них катів. А потім наступних катів для нащадків катів попередніх.

Невидимий некрополь під нашими ногами вимагає до себе поваги. Але навіть там, де він виходить на поверхню старими міськими цвинтарями і захороненнями, ми не здатні спорудити пристойних каплиць – найпростіших охоронних споруд, що утримують закляття мертвих на кордоні нашого світу. Наша некрофілія навдивовижу абстрактна. Ми шукаємо в минулому міфічних та напівміфічних героїв для поклоніння, ігноруючи тих негероїв, що лежать під асфальтом, плиткою, фундаментами домів.

Щоправда, не всі ігнорують енергетичний потенціал, який схований у царстві мертвих. Деяких він тягне до себе. Манить і спокушає. Дивні нічні люди копають на цвинтарях, довбають стіни підземних тунелів і підвалів. Вони не балакучі й уникають розмов про нижні рівні людських поселень. В їхніх очах застигло специфічне напруження. Вони називають себе діґерами та чорними археологами. Більшість містян впевнена, що вони шукають скарби.

Шукають.

Проте, окрім дорогоцінних металів, нічні люди прагнуть заборонених енергій. Вони і є справжніми некрофілами, закоханими у ті видіння і сни, що приходять до них з підземних лабіринтів міста. Іноді такі видіння супроводжують непримітні речі, викопані з могил і ям, іноді видіння приходять просто так. Наче підсумкові бонуси нічних блукань некрополем.

Нічні люди знають, що своїми пошуками ображають царство мертвих. Знають, що потойбічний гнів колись вийде на вулиці міста ненавистю, розбратом, епідеміями та нападами знавіснілих істот. Але їм, за великим рахунком, пофіг.

Один із нічних людей розповів мені свій сон.

Йому снилось минуле. Давнє життя міста, ще не встеленого асфальтом, не просякнутого заводськими мастилами та миючими засобами, не спотвореного бридкими монументами і спорудами, схожими на велетенські каструлі і кавоварки. Світ того сну був світом двоповерхових будиночків, базальтової бруківки, слюдяних дахів і пам’ятників австрійським цісарям.

В тому минулому сновидець бачив: вулицями міста ходили не лише люди, але й мерці. При тому мерці живих бачили, а от живі мерців – ні. Ті мерці були з древніших епох. Мисливці, які полювали у пралісі, що ріс на місці міста, рільники з давніх городищ, люди у шкіряному одязі кочовиків. Навіть кілька тамплієрів, божився сновидець, у білих плащах з хрестами вештались поміж карет і дам у кринолінах. Він бачив, як мерці посміхались, дивлячись на живих. Як щирили ротові отвори із зогнилими язиками.

Він не чув їхніх думок, проте наче розумів, що мерці знали про приреченість живих містян. Про те, що світ карет і кринолінів буде нагло й до основи знесений вульгарними війнами й ще вульгарнішими революціями. Вони ніби випромінювали якесь жахливе знання. Й тішились, зловтішались тим знанням.

«Ви всі прийдете до нас, - пророчо дихали мерці, заглядаючи в очі поліцаїв, кухарок, батярів, ксьондзів і хасидських маламудів. – Прийдете не персонами, а цілим отим вашим світом. Станете мерцями, такими як ми, і побачите, як майбутній хам і мародер паразитуватиме на ваших кістках!  Й станеться за словом Писання: мерці відспівуватимуть своїх мертвих».

А потім, – сказав мені діґер, – один з тих мерців подивився на мене. Й побачив мене. Й також втішився.

– Чим саме? – запитав я, хоча вже здогадався, якою буде відповідь.

– Мені здалось, - дігер відвернувся, не бажаючи дивитися мені в очі, – що він знав і про нас щось подібне. Що ми також підемо туди, – він ткнув пальцем в землю, – усім нашим світом, сукупно й одночасно… За гріхи наші.

Дігер хвилину помовчав, а потім додав:

– Й не купуй квітів у кіосках. Там все крадене з цвинтарів.