Ось-ось, чергової весни, забрунькуються дерева... Й певного ранку, глянувши у вікно, здивуємося: «Ти бач! Весна надворі!..» Замість тонкої графіки голого гілля – серпанкова зелень. Ледве помітна, а за якийсь час – дедалі густіша в підніжжі дерев гостинна його тінь... Весна!.. Й пускаємося думками в мандрівку. Бо ж весна – то рух. А що рухливіше, аніж думка?.. Долучаємося до голосів. Йдемо на них. У простір, який, хоч і не реальний, а все ж пахне далиною, хвилює небуденними зустрічами...
Йдемо на голоси, в яких прозвучало те, про що самі думали, та якось не озвучували, а чи те, що й на думку не спадало... «Не помічаємо – як надворі весна розцвітає...» – голос нашого неокласика Миколи Зерова... Скільки-то всього не помічаємо, не чуємо!.. Як із бруньки – лист. Як дихає, звільнившись од морозного заціпеніння, земля. Як «під ялинами хрумтить тонкий льодок». Як проростає трава, як десь на пагорбах на осонні ледь чутні (сама лагідність!) весняні леготи обвівають перший дрібний цвіт. Як метелики плещуть у кольорові крильця своєму золотому вікові – «многоцвітній» весні...
А ступаючи в тінь уже вкритого листям дерева, не дослухаємося до «зелених голосів» тієї тіні – живої тіні. І знову й знову повторюємо поетичну мініатюру Лорки про сокір і вежу (chopo y torre) – про тінь живу (sombra viva), що її відкидає стрункий з серцевидним листям сокір, «тінь зелених голосів» (sombra de verdes voces), – і тінь вічну (sombra eterna), але порожнисту (sombra exenta), що від кам’яної вежі, німу, мертву тінь.
Подивляємо, наприкінці мініатюри, чіткі звукові й візуальні «геометричні» опозиції (видиме – невидиме; невидиме – видиме), озвучені таким близьким нашій душі зітхальним («Óй, Боже, Бóже!») «адонієвим» віршем: «Frente a frente / Piedra y viento, / Sombra y piedra»: «Нáвпроти сéбе / Кáмінь і вíтер /...» Тут і зупиняємося: не вдається, та й не вдасться закінчити цим же, адонієвим «Sómbra y piédra». Бо «тінь» у нас – хай від метелика, що літає полем, живої тіні, а хай від кам’яної вежі, мертвої, – все одно «тінь» (жодного синоніма!); слово односкладове, а потрібно – два склади. Хоч бери і пиши іспанською слово тінь: «Sombra і камінь».
На тім, засмучені, переважно й закінчуємо свою мандрівку. А варто продовжити. Пуститись – куди, певно, сягав думкою й іспанський поет: ген до єгипетських пірамід. До Горація, який теж, озвучуючи свій «Пам’ятник», думав про ті німотні «супутники вічності». Не хотів свого звеличення ні в бронзі, ані в запліснявілім від перебігу віків камені гордовитих, зверхніх до всього на світі «царських пірамід»: бачив її, «завжди свіжу», свою славу в образі живого дерева, в голосах прийдешніх поколінь, що чергуються, як «листя дерев». Хотів бути живою, що осіняє, промовляє, а не вічною, що від кам’яної споруди, безголосою тінню...
Можна піти й далі, сумнішими стежками. Вже й не стежками, а вулицями урбанізованого світу. Шукати в ньому живої тіні, живих голосів, живого слова. Врешті – й самої весни...
*
Дрібненьке пір’ячко –
на камені, на камені.
Над містом неба скло –
в камінному обрамленні.
Зі скла на камінь той –
сльозина за сльозиною:
Людина й нині тут
шукає за людиною...
для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького
16.03.2026