Зелений спогад

«Хлоп як дуб» – чув я не раз за свого дитинства. Подобалося це порівняння. Та й інші вислови: «На хлопський розум», себто «на здоровий глузд», без «дум трýдних»; «Сонце вже на хлопа», тобто – до заходу (таким був сільський «годинник»; для міста – не годився: ні обрію тут, ні «хлопа»); «По копі – по хлопі» – й подібні, що пахнуть селом, далекі голоси... Чую – й татів, з ноткою гумору, але й прихованого суму, такий далекий, але й дедалі ближчий для душі голос: «Хлопе, старíєш...» – проводячи широкою долонею по вже жорсткому моєму підборідді...

Отож: «хлоп», «хлопчик», «хлопець», а далі – «козак»: «Еней був парубок моторний / І хлопець хоч куди козак». Згодом – у Шевченка: «І дуб зелений, мов козак, / Із гаю вийшов та й гуляє...» Тут же й пісня: «Віє вітер, віє буйний, / Дуба нагинає...»

Запам’ятався на сторінках одного зі стрілецьких пісенників образ (тонке перо графіка, чи не Івана Іванця): могутній дуб, якого нагинає (тому й зламати не може) ще могутніша, але невидима потуга – вітер. Дає себе бачити, буйний, – виявом своєї сили й тугого, невтримного лету: нагинає кремезного дуба, зриває з нього лист і стрімко несе з собою ген у далекі світи...

Не такої, як дуб, незламної могуті – явір: «Стоит явор над водою, / Все кивает головою. / Буйны вітры повівают, / Руки явору ламают...» Чомусь саме цей образ із знаменитої вісімнадцятої пісні Сковороди ввійшов у душу так глибоко, як і той – з пісні про дуба, якого нагинає вітер; саме так: «якого нагинає вітер», а не «який гнеться під вітром» – згадаймо у Руданського: «Нехай гнеться лоза...»

Увійшов в душу глибоко, а може й глибше. Бо саме у Сковороди у тих кількох, здавалось би, простих пісенних словах (може, й завдяки тій простоті) відчуваємо не лише душею, а наче й тілом біль дерева, якому вітри «ламають руки» (кажемо ж: «ламати» руки, «викручувати» руки тощо). Бачимо, як у тому болю, зрослий на горі, де вітри й блискавиці (земна й небесна кара для тих, хто «вгору дметься»), він «все кивает головою» – єдине, чим може виявити своє страждання...

Воно ж, яворове страждання, – без вини. Не він же, явір, обрав те високе місце, як і дуб свого зросту не обирав – така їхня доля («За що ж ти караєш її, молоду?» – спадає на думку). Інша річ «вербочки». Ті – «шумят низко»... Але і їм невесело. Та хто б веселився, споглядаючи ввесь свій вік одне й те ж саме: невпинний плин часу, що забирає з собою, рік за роком, їхнє листячко... Сумують, страждають – по-своєму...

Є страждання, а є, згадаймо ще раз, спів-страждання – «sym-pathia». З часом, в міру відходу людини від живої природи, це слово втрачало свою первісну глибину, стало просто «симпатією». Зберіг її, ту глибину, у своїй чутливій душі автор «Божественних пісень», для якого природа в усій її красі й гармонії – творіння Бога.

І все ж біль дерева відгукується болем у людському серці («Я бачив, як вітер берізку зломив»), хай не в кожному й не завжди. Й воно, дерево, зараджує людському болю. Шукаємо ж свого, помічного, горнемось до нього, дослухаємося до високого, молитовного шепоту листя, до глибокого, яким мовчить корінь, земного мовчання. А коли страждати вже не в змозі, то людина й стає деревом («Тополя»). Дерева ж, «верби і тополі», йдуть, співчутливі, за тим, хто залишився лежати на «чужому полі»...

Серед каменю, пластику й скла, серед «щоденних турбот і тривог ненастанних» – шукаємо дерева, не лише «свого», а взагалі дерева, хай і зрізаного. Шукаємо якоїсь речі, яка була деревом. Бо ж і від неї, тієї речі, напливає на нас таке бажане для тіла й душі й таке давно вже забуте, а таке ж солодке колись – колискове (та й колоскове, польове) пісенне тепло!..

Й насамкінець – про заголовок. Не забуваймо, що «с-по-гад» – це щось глибоке, приховане, але найважливіше з того, про що спогадуємо, гадаємо; це те, що бачить і відчуває лише серце (згадаймо Богдана Лепкого: «Гадко! Куди ти? Куди?..»). Тому так важливо, надто у дні, коли все пробуджується до життя, – «серцем жити», повертатися до нього, до його часто такої болючої, а тим самим і рятівної пам’яті – про що, власне, й латинське слово («re-cordari», спогадувати – це повертатися до серця). Повертатися – щоб відчути себе часточкою живого світу, бо ж і в дерева, й не тільки в нього, – серцевина...

Помолодів старезний пень:

Де зріз – зелена порость,

Та всім вона – на сміх лишень –

Яка ж бо з неї користь?..

Раніше хтось присісти міг,

Щось рисували діти,

Ну а тепер – і сміх і гріх –

Той пень... став зеленіти.

Либонь, згадав, як хмар сягав

Край битої дороги,

Як ген за поле тінню слав

Гілля своє розлоге,