«Спинися, мить!..»

Весна начебто не для думання. Для нього – осінь («велике, глибоке зітхання»). Весна – для горіння: «Гори!» – закликає Олександр Олесь у «Чарах ночі». Горіння ж, палка любовна пристрасть, – ненадовго. Воно, як маєва ніч з її солов’ями, як і сама весна, – «єдина мить»... Хочемо її, перелітну, спинити, та ба!..

І тут, дарма що весна, – таки кортить подумати. Весна ж – це рух, і не лише для серця, а й для думки, в парі ж бо мають іти. Подумати не по-філософськи, сушачи собі голову «думами тру́дними», а просто, для приємності, як, скажімо, для приємності, – бігаємо. Ще й ще раз поміркувати над тим найкоротшим відтинком часу, який називаємо «миттю» (це слово нечасто чуємо у кличному, рідко й час окликаємо).

Та чи варто оклика́ти – незупинне?.. Тому воно, власне, й прекрасне, що незупинне. Дафна, яка тікала від захопленого її красою Аполлона, саме в русі була принадною, прекрасною; якщо дослівно, то її «краса (лат. «forma») примножувалася втечею (римляни, на відміну від нас, полюбляли пасивні форми): «Áuctaque fórma fugá (e)st». Зупинімо краплю – й вона втратить свою форму, тобто красу (її краса – задля руху, чи завдяки йому). Хвиля – перестане бути хвилею, музикою (хвиля «грає»), хвилина – хвилиною, знамено, у безвітря, – знаменом... Ну а мить – миттю, що від слова «метати».

«Werde ich zum Augenblick sagen: / Verweile doch! Du bist so schön!» – знаменитий оклик Фауста. Прозою: [Тоді] скажу я миті: / «Потривай же! Така ж прекрасна ти!» В Миколи Лукаша: «Спинися, мить! Прекрасна ти!»...

Бажання вмістити цей знаменитий оклик в одному рядку потягло за собою, відчуємо одразу, неминучі втрати. В оригіналі – «потривай же якийсь час», а не «спинися». Не прозвучали в перекладі й важливі підсилення: «потривай же», «така ж ти...» Втрачено те, чого й не перекласти: звуковий перегук між «ver-weile» («потривай», «не поспішай так») і «Welle» (хвиля). Врешті, й «мить» усе-таки хочемо почути в окличному («мите»), аж так незвичний для нас у тій ролі називний.

Але ті втрати, зауважмо, задля того, щоб у світ, саме одним окриленим рядком, полетіло це нездійсненне, а таке для людини бажане: «Спинися, мить! Яка прекрасна ти!»... Щось подібне, до речі, – у не менше цитованому вірші з Дантового «Пекла»: «Lasciate ogne speranza voi ch’intrate». Прозою: «Залиште будь-яку надію, ви, хто входить».

Тут теж, в одному рядку, годі зберегти два важливих акценти: «будь-яку надію» і «ви...». У назагал доброму, приємному для читання перекладі Євгена Дроб’язка, у знаменитому «Лишайте сподівання всі, хто входить» не відчуваємо тієї суворої, що в оригіналі, категоричності. Крім того, можемо засумніватися, куди віднести займенник «всі»: до «сподівань» – чи до тих, «хто входить». А ще – мало б тут бути гніздове слово «надія», а не доволі розмитий синонім «сподівання» («Без надії сподіваюсь», а не навпаки).

Повертаючись до «Фауста», знову дозволимо собі на втручання в цей чи не найвідоміший рядок... «Augenblick» – це «погляд ока»; римляни казали «постріл»: «ictus oculorum», так і в нас: «стріляти очима»; в Петра Ніщинського ще – «в крок ока». У римлян, одним словом, – «momentum» (скорочено від «movimentum temporis» – порух часу, тобто якоїсь речі у ньому). Від них запозичили й ми: «момент» («Нехай життя момент і зложене з моментів...»), скорочено – «мент» («На мент єдиний» – в Олександра Олеся).

В цитованому рядку з «Фауста, це слово, «момент», було б, мабуть, найдоречніше: «Моменте, потривай...» – увиразнило б нереальність такого «тривання», бо те, що в невпинному русі, ні зупинитись, ані потривати якийсь час не може. Траєкторія списа, який ми метнули, – це точки (пунктири), кожна з них – невловна мить, у ній – ще дрібніші миті, й так до нескінченності.

Мить може тривати хіба що в нашій уяві: «Вічна стояла весна...» – початок знаменитого опису золотого віку в Овідієвих «Метаморфозах»... «Як же то весна, – подивуємося, – весна, що наступає після заціпенілої зими, пора, коли усе росте, цвіте, буяє, коли все в русі, – як вона може стояти?..» Хіба що, повторимо, – в уяві. Триває вона, та вічна весна, мрія людства, вже не одне тисячоліття. Та чи триває?.. Озирнімо нинішній світ – і зітхнемо: «Яка ж вона далека, та мрія!.. Навіть в уяві не наближається – даленіє, ледве що мріє...

Людина ж народжена для радості, повнокровної, життєвої радості. «Радій!», «Радійте!» – вітали один одного давні елліни. Тепер, і вони, й ми, – «Добрий день!» («Добри́день!»). Перше вітання, побажання радості, стосується всього життя, триваючого стану душі. Друге – одного лише дня. «В години розпачу умій себе стрима́ти, / І в хвилі радості заховуй супокій» (М. Зеров – у перекладі з Горація). Дедалі менше часу залишаємо для радості, саме для радості, а не для втіх, розваг; дедалі більше – для «темних турбот»: в оригіналі немає того розрізнення («години» для розпачу, «хвилини» – для радості), саме́ життя, яким ми його зробили, підказало цей розподіл часу.

Гомерова «Іліада», кажуть, – про війну, про силу... Але пригляньмось і прислухаймося до розлогих порівнянь геніального співця. Відчуймо світ душею пастуха, що «серцем радіє» під зоряним небом отчого краю... Поспівчуваймо матері, що оплакує свого полеглого сина, якого плекала, «як рослинку в саду на осонні», погляньмо на Арея, на «втілене зло», «кров’ю умиваного людиноубивцю» – й переконаємося, що ця поема не про війну. Вона – про такий, вже тоді жаданий, богами дарований, а людьми, лихими людьми, порушений мир, ясний і тихий спокій, що мав би запанувати у світі, яким бачив його наш Кобзар: «Світе ясний! Світе тихий!..» Та замість ясності – спалахи. Замість тихості – вибухи...

От і створила собі людина – добра, душевна людина – вже в ті часи, казку про золотий вік, щоб хоча думкою зазирнути в омріяний світ – у той дивний світ «днів вічної весни». Не для дітей – для себе створила. Щоб хоча деколи зазирнути в нього, відпочити душею. А потім, повертаючись у свій, давно вже не золотий, а залізний вік, зітхнути дивними, але такими зворушливими, сповненими глибокого сенсу, ностальгійними словами: «А туга, то правдива краса»...

Залітна гостя, дня якогось мить,

Ледь завітавши, випурхнула знову –

Не упіймав... Та хай собі летить,

Чи місце, перелітній, в клітці слова,

Хоч би й оздобній?.. А душа болить:

Така ж була на диво кольорова

Та крихта часу, втрачена блакить,

Іще весняна, ще не вечорова!..

Не надивуюсь: таж була в мені

(Чи я – у ній?..) – і знов ми самітні:

Я тут, вона – вже хтозна-де літає.

Та вольній – воля. Хай собі летить,