Дерева цвітуть!..

Тільки-но ще голе, з краплинами дощу чорне гілля, а вже, біблійною метафорою, – зодягнене в ясно-білу чи біло-рожеву радість. Щойно «сльози в природі речей», а вже – кольорова усмішка... Дерева – як діти: від сліз – до чистої, омитої слізьми веселкової радості.

Лише вони, діти, відчувають, як «тихо й радісно та біла барва світить». Барва зацвілої вишеньки, вибілених до свята хаток, що з-за садочків «виглядають, мов діти в білих сорочках»... Діти ще тодішнього, довіртуального, живого світу – Божої краси...

Лише вони, діти, може, все ще відчувають, та лише згодом, пильніше, глибше глянувши на світ, ще й подивуються: як це із чорної, ще незігрітої земленьки – така тепла осяйна білість вишневого цвіту. А з тієї білості, «в уставну пору», – густо зарум’янена під вишнім сонечком соковита, що й назвою своєю вабить: в и ш н я... Їхня проста, дитяча радість така ще подібна до радості світу – чуття, яке Господь заповідав земному людові: «Будьте як діти»...

Дерева цвітуть!.. Поспішають (ще й листя не розпустилось) явити світові свою вишневу, черешневу радість. Порадіти весні, поділитися тією радістю з людьми, з усім, що росте, пнеться до сонця. Лише терен десь у полях, як молоком облитий, радіє на самоті. Та чи радіє?.. Не знаємо, поки не торкнемось його, не вкусимо його темних ягідок, поки, задумані, не заспіваємо так часто колись співаної сумовитої, тягучої «Цвіте терен...» Поки не поспівчуваємо й червоній, з білого цвіту визрілій калині, яка «в лузі гнеться»...

Дерева цвітуть!.. І недарма так уже квапляться цвісти: ще й не насвітилися своїм білим цвітом, ще й не пораділи йому з усім білим світом, а вже він, той цвіт, летить із вітром... Тож іноді раптово похолоділої квітневої днини, глянувши у вікно, здивуємось: «О, невже засніжило?..» А це ж тим білим цвітом повіяло, таким білим і теплим!.. У місті ж вона, та білість, – під ноги, під колеса... Й що коротша радість цвітіння, то вона солодша, то довше прагнемо бути з нею, донести її в душі й до похилого віку: «Юних днів, днів весни / Не забудь, не забудь!»... І тут – мимовільна думка: «А як же ж то було з тим цвітінням за вічної весни?.. Ніщо не відцвітало, не процвітало?..

Дерева цвітуть!.. Замикає її, ту перелітну радість, вже на порозі літа, «сеньйорита» акація. До білості свого цвіту додає ще й п’яний (як у пісні: «Напою́ дурманом та й сама ним уп’юсь...»), п’янкий і густий  – сеньйорита ж! – такий зворушливий, ностальгійний (та хіба доберемо тут вичерпних означень?), лише їй, акації, властивий запах.

Але духмяна білість саме тому, що духмяна, п’янка, вже не та, рання, – чиста, пречиста. Вже не та, яку «лише діти можуть відчути». Це вже не те сповнене дивної тиші й радості – світло білої барви. Барви, яка промовляє тільки одним – своєю цнотливою, без жодної домішки, молочною білістю. В Шевченка, згадаймо при нагоді, майже нічого про запахи й смаки, зате серед кольорів чимало саме про таку радісну, по-дитячому чисту – саму лише білість: «А весною процвіла я / Цвітом при долині, / Цвітом білим, як сніг, білим! / Аж гай звеселила» («Лілея»)... «Білим, як сніг, білим» – але, додаймо, теплим, як весна, як сама душа тієї квітки...

Саме до такого світла повертає Великдень, Великий День – до радості Воскресіння. Саме таку радість, такий стан душі («status animi»), таке, мовою Сковороди, «веселіє серця» – оспівуємо: «Земленька зі сну збудилась, / В трави, квіти замаїлась, / Звір і птичка веселиться, / Миром Божим світ краситься. / Люди! Мир дав Бог з небес: / Христос воскрес!»...

«Звір і птичка»... Начебто щось геть далеке одне від одного, насправді ж – поєднане найважливішим: звір і птичка не переступають накреслених їм меж, бережуть середовище, в якому живуть. Вони – в природі, не виходять поза її рамки, не виламуються з них. В природі, за якою (в один голос античні) належить і людині ступати – «як за провідницею». А вже як у неї втручатись – то з серцем, по-Божому, а не без думки про завтрашнє, заради самих лише тілесних вигод і непомірного, що й меж не має, збагачення.

«Мир дав Бог з небес...» – і мали б люди радіти тому високому, найціннішому з усіх дарів. Мали б його берегти більше, аніж зіницю ока. Мали б!.. Та ще у тодішні часи, наслідуючи у двадцять четвертій пісні оду Горація (ІІ, 16), ще тоді наш мандрівний філософ прохоплюється риторичним окликом, а водночас і питанням (тут дозволю собі на «переклад», де оригінал фактично й не торкнутий): «О покою наш небесний! / Де ти скрився з наших віч?»

Саме так: «з наших віч». Не він, той покій, скрився – натякає, щоб ми задумались, автор, – це ми перестали його бачити, той «небесний покій», «святий спокій», «Божий мир», що в довколишній красі й гармонії природи. Ми скаламутили його прозорість, а водночас – і світло своїх очей, чистоту душі... Точніше – ті, хто приймав і приймає в себе одвічну «зо́лота кляту жагу», стає носієм зла й сіє в ясний світ – темне зерно ворожнечі й людовбивства.

Але, ступаючи від Великодня, Великого Дня, до буднів, що будять до праці, до боротьби з ворогом, із темрявою, – негоже завершувати бесіду на тій похмурій барві. Дозвольмо собі, сягаючи біблійної давнини, на ось таку, суголосну з темою, невигадливу усмішку: 

               *

               Спочатку цвіт, тоді – плоди.

               Те для душі, а це – для тіла.

               Адам – замріяний ходив,

               А Єва... їстоньки схотіла.