Гріх

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (46)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ГРІХ

Тут, звісно, на цю складну й делікатну тему – лише коротко. Лиш те, що одразу спало на думку, що підказало саме слово – «гріх». Його походження не цілком ясне. Припускають зв’язок із поняттям «викривлення»... Одразу й згадуємо: «Ми просто йшли: у нас нема / Зерна неправди за собою». «Йшли» веде нас до лат. «peccare», грішити (етимологічно – спотикатися). «Зерно» ж – до Еврипіда: «Що люд схвалив простий, чим живе він, / Тим радив би я керуватись». Чому?.. Бо той люд, з погляду античних, був зайнятий з-між усіх праць «найблагороднішою» – хліборобством. Був близький до природи, шанував її, отже – її Творця.

Інша річ – синонім гріха «переступ»; тут ми бачимо саму дію, акт гріха: пере-ступ. Наша стрімлива доба поквапна не лише ступати за те, що римляни називали словом «nefas» («негоже», «грішно», «несправедливо»), а загалом усі ті лінії – зітерти, змести. «Де для смертного люду стрим? / Вже й до неба пнемось, несповна розуму», – прохоплювався Горацій риторичним питанням ще тисячоліття тому...

«Dixi et animam meam levavi» – «Я сказав – й облегшив свою душу» (Єзекиїл). «Сказав» – хоча за сказане, правдиве, можна й постраждати... Носимо в душі чимало світлого, чимало (буває більше) – й гріховного. Відчуваємо потребу ви-c-повідатися: ви-повісти, с-повíсти – і те, й те.

Світлим, радісним, цікавим спішимо поділитися з іншими, щоби свою радість – ще і їхньою примножити. Ділимося – щоправда, не завжди, – й болем, щоб його применшити: люди його приймуть, той біль, бо схильні до рятівного співчуття, точніше «спів-страждання» («sym-pathia»), на ньому, поки воно є, й світ тримається, надто в часах війни.

Не так – із чимось а надто болючим, з важкою раною в душі, а також із чимось темним, гріховним: «замикаємось» у собі. Сповідник, духовник (у медицині – психотерапевт, той, хто лікує душу) намагаються знайти «ключ», щоб відімкнути обтяжену душу, вивільнити її від того гніту. Ключем тут – слово. Як важко його знайти, відповідне слово, – знають лише вони, ті, хто його шукає...

Душа в уявленні античних – наче тонкий прозорий «посуд» («розбилось серце» – відгомін цього уявлення). Він, той посуд, має бути чистий. Інакше, якщо не дбати про його чистоту, – «накипить» чимось поганим, і годі вже його очистити. Тоді й Божий світ в очах обтяженої тим посудом людини видаватиметься темним. Один із «найчорніших» гріхів, так античні вважали, – це заздрість, «несите око», чорна всепоглинаюча діра...

Дорога до Великодня, Великого Дня – дорога до світла, радості, чистоти. Чистоти в усьому, головно – в мові. Жодне ж слово, – про це Сенека на порозі християнської доби, – «не входить у вухо безкарно». Далекі від чистоти слова, а їх чимало нині, й долучаються до того «накипу», з яким уже не впоратися. Вони, врешті, й стають ділами. Ділами недобрими, чорними, руйнівними...

При поважній темі, для усмішки, – «образок із життя». Ще з дитинства чув я те, чув – і побачив той образок в уяві. Жіночка, що несла вранці на продаж молоко, зупинившись коло потічка, озирнувшись на всі боки й перехрестившись, до баньки з молоком ще трохи й водиці хлюпнула...

«І сміх і гріх...» Гріх, та не такий великий, як у тих, хто й воду, яку Творець Неба й землі (Сaeli terraeque Creator) дав людині, щоб була вона тілом і душею чиста, – навіть її, ту воду, забруднює, отруює...

Вода, вода, вода, у пісні – вóда,

Од правіку й донині – молода.

Солодкий плід натхненного труда –

Чільна у Пíндара для тебе ода.

Незбáгнена твого єства природа

І незбагненна. Синіх гір гряда,

І темний ліс, і нива золота,

Весь світ – твоя блискучотіла врода.

З твоїх глибин – до світла берегів

Ступили cпредковіч усі створіння,

І до джерел твій голос їх повів.

Ти перша спонукала до прозріння: