«Не вмирає душа наша…»

«Не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поле…»

Його слова, точніше цитати з його віршів і поем, з’явилися на всіх сіті-лайтах міста замість «русскій воєнний корабль…» З’явилися – і закрили потік російського мату, потік цього словесного бруду, що хлинув на нас після фрази про «русскій воєнний корабль…» Слова Шевченка вкотре довели, передовсім нам самим: ми – не варвари з півночі, ми – не дика орда, ми – народ. Ми – українці.

Перші дні, години війни. Шок, паніка, біль, страх, відчай, рішучість, ненависть, гнів і розгубленість. Тепер про це говорити вже можна і заднім числом всі розумні, сміливі, рішучі, знають, що робити і як поводитися, але тоді – невідомість. Острів Зміїний і українські моряки, які сміливо послали «русскій воєнний корабль», – це було потрібно, це надихало, це було вдало, сильно і влучно. Але по суті це був жест. Не слово, не речення – це був жест непокори: послати. І це спрацювало як хід у відповідь, як пропаганда. І це миттєво поширилось. Автомобілі з наліпками, стіни будинків, стовпи, ті ж сіті-лайти й рекламні щити, соціальні мережі – все було в цьому «русскій воєнний корабль…» І це почали повторювати діти, підлітки – і так, школярі. На кожнім куті це звучало, як і їхній язик замість української мови, язик, яким користувалась перша масова хвиля біженців. Мат став легальним у публічному просторі міста. Ми починали розмовляти так, як говорять вони – наші вороги. Всі пам’ятають перехоплені українською розвідкою спілкування загарбників зі своїми дружинами і матерями. Це було дно, це було настільки вульгарно, що звучало вже не як мова людська – а це ж були розмови двох дуже близьких людей. 

Не можна було просто зняти всі ці наліпки і лишити натомість порожні місця. На цьому місці мали бути такі слова, що стосуються всіх без винятку, що зрозумілі усім і всіх їх мають пройняти, ці слова не повинні залишити байдужим. Це мали бути слова того, чий авторитет незаперечний, хто має статус пророка – наприклад, того, чиї портрети висіли в кожній хатині в рушниках як образи, чиї вірші, хоча б один, знає кожен, хто вчився в українській школі. І це мало бути просто, дохідливо, чесно, без зайвої фальші й пафосу: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає…»

Шкода, що технологія сіті-лайтів і рекламних щитів не дозволяє оживити картинку, поєднати текст, музику і зображення. Як це насправді діє у поєднанні, якщо поезію Шевченка покласти на музику, я і весь стадіон «Дружба» у Львові (потім став «Україна») побачив і почув, коли тут відбувся концерт лауреатів першої «Червоної Рути». «Кому вниз» виконали «Суботів» на слова Шевченка. «Стоїть в селі Суботові на горі високій домовина України, широка, глибока…» А коли Андрій Середа у світлі прожекторів сцени заспівав «...мир душі твоїй, Богдане...» – це була така енергетика, коли слабнуть ноги, перехоплює подих і ми звертаємо очі до неба.

Я не знаю, наскільки правдива ця історія – деякі вважають, що це міф. Мова йде про єврейських дітей, яких від нацистів врятували монахи-католики, видавши їх за поляків. Коли євреї після війни прийшли забрати дітей, їм сказали: «Як ви їх можете розрізнити, як будете знати, що вони євреї, як доведете? Вони моляться як католики і виглядають як поляки, вони не знають вашої мови і говорять по-польськи». І тоді один з гостей, які прийшли по дітей, сказав: «Шма, Ісраель! Адонай елогейну, Адонай ехад!» – це є центральна молитва та основа єврейської віри. Діти справді не знали вже мови, але вони пам’ятали молитву, вони встали і продовжили її. Я не знаю, наскільки правдива ця історія – але історія, про яку розповіли наші медіа правдива. Вона була в стрічці новин і сталася на фронті. Наші воїни взяли в полон групу орків, і серед них був один, який вийшов і задекламував «Заповіт» Шевченка. Виявилося, що це українець з тимчасово окупованих територій, якого примусово мобілізували – і він при першій нагоді здався в полон (принаймні така його версія і пояснення).  

Я далекий від думки, що слова великого Тараса надихнули всіх українців, згуртували і кинули в бій – ні, це було б надто просто, в житті так просто, на жаль, не буває. Проте я вважав тоді і тепер так думаю, що це нагадало всі нам «що ми?.. Чиї сини? яких батьків?» Його послання, прохання і звернення «Свою Україну любіть…» – це було і є (ті сіті-лайти і досі стоять) адресовано всім, це було сказано й написано для всіх нас, це стосувалося всіх, буквально. «І мертвим, і живим, і ненарожденним».  

для ілюстрації використано картину Любомира Медвідя