Потім

Вона ніколи не бачила моря. Буквально як герой відомого німецького фільму «Стукаючи в двері неба» (Knockin' on Heaven's Door). Планувала, що коли їй буде 50 років, кругла дата, ювілей, вона нарешті зробить собі такий подарунок – поїде з чоловіком на море. Можливо, діти зроблять їй такий подарунок. Але тут сталося щось зовсім інше – одруження старшого сина. Весілля, витрати, гризоти. Потім. Вона подумала – потім.

На сьогодні їй так добре за шістдесят, її старший внук, старший син її старшого сина, цього року закінчує школу, а вона так ніколи і не бачила моря. І це не війна, не ковід, не нужда. Навпаки, минулого року вона могла побачити море, не тепле і радісне Чорне, а Балтійське, непривітне, холодне Балтійське море – не відпочити, а поїхати в Ґданськ бавити внучку. Вона вже не хоче, у неї тепер інші думки, бажання, пріоритети і смисли в житті. Море, побачити море? Це було давно і ніби не з нею. Не пам’ятає або удає. Вона – моя старша кузина.

Він був кращий із кращих, з третього курсу політехнічного його забрали в Москву на навчання в МФТІ. Його книгозбірні може позаздрити міська бібліотека середнього райцентру. Він говорив «прийде час, і я це все прочитаю». Потім. Ми зустрілися минулого тижня випадково, він йшов з роботи. Ні, не зі школи, працює не вчителем, він ним був більшість свого трудового життя, – простим роботягою взяли. Я був здивований: він старший, знаю, що на пенсії, заможний, діти виросли, і внуки – не діти малі та й із ним не живуть. Виявляється, йому «надоїло вдома сидіти» – чоловік не знає, що робити з собою. Питати «а як же твої книжки, твоя музика, фільми, все те, що ти відкладав на те потім, бо не було часу, бо школа, бо діти росли?» я не став – пам’ятав про свою старшу кузину.

Герої фільму «Стукаючи в двері неба», невиліковно хворі на рак, яким залишилися лічені дні й години, втопили свій відчай у текілі, вкрали автомобіль і втекли з лікарні, втекли, щоб здійснити цю останню подорож до моря. Справді останню – один із них (його грає Тіль Швайгер) у фінальних кадрах помирає на пляжі. Фільм, красива і трагічна історія.

Цей художній прийом – показати людину, якій вже нічого втрачати, їй повідомили діагноз, рак, як це трансформує її подальше життя – часто використовують у кіно. Герой фільму (не бачив жодної стрічки, де була б героїня, вона, жінка), як правило, нарешті робить те, що давно хотів, мріяв, бажав, планував, але все якось не наважувався, все відкладав на потім, все щось заважало. Тепер, коли у нього немає цієї опції відкладеного старту, робить цю останню подорож, здійснює це останнє бажання, ставить цю крапку – нам показують трагічний фінал. Найсвіжіший фільм на цю тему (навіть не фільм – ізраїльський серіал) так і називається «Перезавантаження». П’ятдесятирічний чоловік, якому повідомили, що в нього рак на такій стадії, що медицина тут вже безсила, йому залишилося жити дні, буквально посилає своє попереднє життя, сім’ю і роботу – бере величезний кредит в банку, купує дорожезний червоний кабріолет Шевроле корвет (до того їздив на ровері з електромотором) і каже дружині, та постійно відмовляє йому в коханні, що летить в Таїланд сам, там такого добра не бракує. Вже в аеропорту йому дзвонять і повідомляють, що його діагноз – це помилка, він буде жити. Жити? Але він зовсім не хоче так жити, не хоче повертатися до свого попереднього життя.

Скільки з нас, загнаних буденністю у звичну рутину, прибитих побутом, сірістю днів, хотіли б, мріяли якщо не кардинально змінити власне життя, то реалізувати щось, що постійно відкладалось на потім. Аж потім ті «потім» склались в роки, яких не вернути, бо в цьому потоці життя ми втопили наші мрії, бажання... Хоча всі знаємо, що всьому свій час – або біблійне час плакати і час сміятися, час сумувати й час танцювати. Час розкидати каміння і час збирати каміння, час обнімати і час уникати обіймів. Знаємо, але нічого не робимо, відкладаєм на потім. Навіть усвідомлюючи, що потім не настане ніколи, що коли ти у віці, коли настає глибока старість, коли розумієш, що все вже було і ти нічого не прагнеш – нічого не хочеш.

Хоч би як жорстоко і цинічно це звучало, життя – така річ непроста. У багатьох із нас з’явився цей свого роду діагноз, як у фільмі, коли все може закінчитися зараз і вже – війна. Знаю людей, які повернулися з війни, з еміграції, з пекла, з лікарняного ліжка – і змогли жити, побачити море, гори й океан, піти на футбол у Ліверпулі, на концерт у Празі, на каву у Львові й нарешті купити собі той мотоцикл і ті ідіотські кросівки.

Щастя не потребує доказів. Не хочеш – не треба. Для того, щоб плакати і сміятися, відчувати той день і ту ніч, потрібне бажання, щоб ти був і хотів. Зараз і вже.