Тобто це вона для наших іноземних друзів Піппі. Бо наші іноземні друзі теж у дитинстві читали й перечитували Астрід Ліндґрен, а декотрі, як-от Яцек Подсядло, досі не спинилися. Оскільки ж усіма мовами наших іноземних друзів найвідомішу героїню Ліндґрен звати Піппі, то ми їм так і кажемо: знайомтеся, мовляв, це Піппі. Зрештою, не тільки ми і не тільки друзям. Сашко, наприклад, Михед присвятив їй пів розділу у своєму «Позивному для Йова», а художник Мітя Фєнєчкін ще й намалював. Можете перевірити: лежить собі горілиць на сторінці 106. У сенсі вона лежить, а не Мітя Фєнєчкін.
Щодо її морквяного кольору волосся, носа картоплиною і великого рота з білими здоровими зубами, то тут Ліндґрен не має зерна неправди за собою. А от твердження про тата, який начебто був негритянським королем, є дещо перебільшеним. З усією притаманною документалістам сумлінністю Михед випорпав десь офіційні папери і підкорегував істину: «Її батьки – ідеальні породисті й родовиті переможці численних чемпіонатів, які гордовито носять на коротеньких лапках імена, гідні британських лордів чи фентезійних правителів». Саму ж її він описує так: «усміхнене, навіжене, бешкетне, сповнене любові щеня з найдовшими вушками у всесвіті». І за це я йому вибачу згадку про коротенькі лапки.
Отож Михед пише, закордонні видавці видають, а закордонні читачі – англійці, американці, поляки, нідерландці, французи, далі буде – читають. І для всіх них вона, ясна річ, також Піппі. Натомість ми, як і заповідала перекладачка Ольга Сенюк, називаємо її Пеппі, щоб українські діти, які на кожному кроці не дають їй проходу, не збивалися з пантелику.
Вона народилася на старого Миколая 2021 року і – попри британське аристократичне походження – зробила це в Житомирі. Наприкінці лютого 2022-го ми мали її звідти перевезти до себе. Але наприкінці лютого 2022-го і нам, і Житомиру було трохи не до неї. Тому їй довелося ще місяць почекати і набути страху від звучання бойових реактивних літаків на низькій висоті. Зате вона дочекалася саме нас і відтоді не боїться: над Чернівцями бойові літаки не літають. Літають транспортні, а вони звучать зовсім інакше. На віллу «Хованка» нинішнє житло Пеппі не надто схоже, але оспіване деінде садоподібне подвір’я тепер повністю до її послуг. Хоче – присідає поспілкуватися з калиною Марічкою, хоче – з магнолією Вайноною, а найчастіше – з трояндовим кущем Розою Мойсеївною, щоб я, нагинаючись, не забув подряпатися.
І не лише подвір’я. Якось так склалося, що на роботу від нашої сім’ї ходить одна особа – моя дружина Оксана. Відповідно – як затятий дармоїд з багаторічним стажем – Пеппі на прогулянки зазвичай виводжу я. Крім парків, скверів та іншого громадського простору, ми з нею вже встигли обстежити такі закапелки й околиці міста, в яких я за пів століття ніколи раніше не бував. Ба більше: у нас є улюблена кав’ярня, улюблена винарня і улюблений пивбар, де всі – і персонал, і відвідувачі – нам незмінно раді й лізуть цілуватися. Ну, цілуватися, звісно, лізуть не до мене, але в тій зливі ойкань і божечок якесь лагідне слово іноді перепадає й мені.
До школи, щоб не псувати сюжету, ми її не віддаємо, та воно й не треба: табличка вноження їй ні до чого, а граматику на рівні лідерів блогосфери вона і так освоїла. До речі, мене Пеппі називає дідиком, Оксану – Оксаною, а нашу дочку – Зюзею. І зрідка пише Зюзі листи. Ось бодай кілька фрагментів:
«Привіт, Зюзя! Я сьогодні з самого ранку витягнула дідика в місто, бо Оксани вже не було вдома, а я хотіла знати, де вона є, коли її нема. Але ми її не знайшли, а знайшли на подвір’ї котів. Як бачиш, я вже розумію вашу людську мову, але ще не всю, дідик часом вживає якісь незрозумілі слова, і я кинулася до котів, а дідик смикнув і сказав: незрозумілий прикметник коти. І ми пішли хідником вгору по фон Петровича, і в нас мало не в’їхав якийсь незрозумілий іменник на електросамокаті. Дідик схопив його за руку і спитав: незрозуміле дієслово тебе цим самокатом разок? А потім пояснив мені, що набрався замолоду ідей Альбера Камю, і тому він, дідик, загалом проти смертної кари, але для електросамокатників, які їздять хідниками, варто зробити виняток. А для тих, що їздять між машинами? – запитала я. А тих, що їздять між машинами, може, з Божою поміччю самі машини й повбивають, відповів дідик і повів мене в парк. Але я бачила, що він сердитий, і дорогою, щоб розвеселити його, навалила купку під вікнами Целанівського центру, а там тусували якісь митці чи хто вони, і вони страшно розвеселилися, а дідик вроді нє, бо сказав: більше не було де, після чого нахилився з мішечком над купкою і знову забурмотів щось незрозуміле. Підозрюю, що дідикові моя поведінка не сподобалась, хоч я поводилася з усієї сили. А тут ще й, як завжди, з криками "коргі, коргі!" позбігалися нічийні діти, то я одному облизала морду, щоб так не вересканив, і дідик аж тоді розсміявся і дав мені велике смачненьке, і всьо…
…А ти чула, Зюзя, що бувають такі незрозумілі слова, які ніби зрозумілі, а все одно незрозумілі. Бо йшли ми з дідиком по Шептицького, і нас перестріла якась пані, і ні з того ні з ового сказала дідику: вам дуже пасує ця собачка. І дідик чемно подякував. Але коли вона відійшла на пару кроків, він подивився їй услід і тихо прошипів: сама ти кривонога. Дідик, буває, як ляпне щось, то я вже й не знаю, стояти мені, сидіти чи лежати. І ми вийшли через Центральну площу на Кобилянську і зразу біля банку побачили золотистого ретривера, дуже гарного, ну і господиня з ним була нічо так. І ретривер потягнувся до мене, але дідик мене притримав, а господиня сказала: це хлопчик, можна познайомитись? А дідик сказав: можна, але дивіться, щоб без сексуальних домагань. А господиня сказала: та де, він ще маленький. А дідик сказав: та я не про нього. І господиня захіхікала. І я потім запитала дідика: шо це було? А дідик сказав: підтекст. І потім довго плів щось про айсберги, і врешті сказав: у підтексті найважливіше – дати собі шанс довести в суді, що ти не це мав на увазі. І шо? Слова зрозумілі, а я нічого не зрозуміла…
…А коли ми йшли на нову пошту забирати посилку від тебе, під пам’ятником Шевченку до мене заговорила сумна жінка. Дідик пізніше пояснив, що вона переселенка, я так і здогадалася, бо вона говорила трохи подібно до вас, а трохи неподібно. Вона сказала: прівєт, как тєбя зовут? І поки я думала, чи вона це має на увазі, дідик перший сказав: Пеппі. Вискочка. А потім сумна жінка сказала: харашо вам, у вас єсть собака. І дідик, замість придурюватися, як він це полюбляє на людях, раптом сказав їй, щоб вона не сумувала, бо у неї теж колись буде. А вже під хатою ми побачили поліцейських, які зупинили машину і сварилися на водія, але я думаю, що то вони жартома, бо у них теж була собака, значить, їм насправді було харашо. А увечері дідик задзвонив до Іри і сказав: що ви, незрозуміле словосполучення, змовилися всі чи шо, вчора Софійка стала дорослою, а сьогодні ти, і я чула, як Іра сміялася, і в розмову вліз Артем, і вони знову всі сміялися. А з якої, спитати би, радості? По-моєму, це не смішно – ставати дорослими, але я точно не знаю, бо я ще не дуже доросла…»
І так далі. Не бозна-що, але хай пише. Якщо вдасться згодом знайти нормального редактора, то можна буде й опублікувати.
Та головне не це. Звичайно, на тлі випробувань, які випадають військовим в окопах, чернівецьке тилове життя – це курорт. Проте з погляду наших іноземних друзів навіть найглибший український тил – це все ж таки війна. Тож навіть мене вони час від часу серйозно запитують:
– Як ви там тримаєтеся вже майже чотири роки?
На що я так само серйозно відповідаю:
– Хто як. Особисто я вже майже чотири роки тримаюся за повідець.
12.12.2025