Чув майбутній нобелівський лавреат Ґеорґі Ґосподінов про експеримент Еллен Ланґер чи не чув, але зав’язка його роману «Часосховище» виразно з тим експериментом перегукується. Аж так виразно, що про свого героя Ґаустіна (який, зрозуміло, є alter ego автора) Ґосподінов пише: «Йому йшлося про те, щоб проникнути в годинниковий механізм часу, підштовхнути там якесь одне коліщатко, якесь інше стримати, і повернути стрілки навспак». А «Стрілки навспак» – Counterclockwise – це і є назва проведеного ще в 1979 році експерименту Ланґер.
Втім, принаймні початково, існувала одна принципова різниця. Як спеціалістка з психології, а не лікарка, Еллен Ланґер передусім хотіла переконатися, чи правда, що людині, як то кажуть, стільки років, на скільки вона почувається. Відібравши вісім добровольців «об’єктивно» похилого віку, дослідниця ізолювала їх на відповідно облаштованій віллі і занурила в життя двадцятирічної давнини. Власне, все там було двадцятирічної давнини: газети, радіо, телебачення, музика, фільми – все. А крім того, учасники експерименту мали віддаватися улюбленим колись заняттям і не дивитися в дзеркало. Ну і помогло їм: буквально протягом тижня у всіх покращилися зір і слух, фізичні кондиції і когнітивні функції. Не менше пожитку дав експеримент і самій Ланґер, яка в результаті стала професоркою Гарвардського університету.
На відміну від неї, увагу романного психіатра Ґаустіна (ім’я якого прямо відсилає нас до перейнятого проблемами часу й душі святого Августина) попервах привертають люди не просто літні, а й уражені хворобою Альцгаймера чи іншими різновидами деменції, що супроводжуються розладами пам’яті. Ґаустін знає, що ні омолодити, ні оздоровити таких пацієнтів йому не вдасться, але він хоче бодай полегшити їхні страждання, зробити залишок їхнього життя дрібку комфортнішим. Тому й засновує – звісно, у Швейцарії – «клініку минулого», де замість курсу лікування пацієнтам пропонують курс доживання в атмосфері тієї епохи, в якій їм було добре.
Вам було добре в 60-х? То ось спеціально для вас палата-кімната з темно-зеленою вішалкою при вході, з тогочасними меблями і шпалерами, з плакатами The Beatles і Бріджит Бардо на стінах, з моделями «форда-мустанга» і «ролс-ройса» на поличках, з квадратною скринькою телевізора Philips на чотирьох непевних ніжках і з червоною друкарською машинкою Olivetti та каталогом Neckermann на журнальному столику. Це, звичайно, якщо вам було добре саме в західних 60-х, бо для відтворення щасливого минулого деінде знадобився б цілком інакший антураж. Не факт, що ви почуєтеся тут зовсім так само, як тоді, але гірше, ніж тепер, вам точно не стане.
Сказати, що ідея виявилася успішною – це замало: вона виявилася надто успішною. Незабаром подібні клініки постали по всій Європі, а відтак – на подив Ґаустіна – туди ринуло набагато більше людей, ніж він, опираючись на статистичні дані, міг сподіватися. Людей, які, подібно до хворих, не бачили перед собою жодного прийнятного майбутнього і яких не влаштовував абсолютно безглуздий хаос теперішнього, тож вони вирішили знайти прихисток у відносно впорядкованому – в межах власної голови – космосі минулого.
І в такий ото спосіб ще одна хвороба перетворилася, може, не на загальносвітову, але щонайменше на загальноєвропейську метафору. Європа (хоч і не лише вона) вже мала справу з сухотами декадансу, з імпотенцією «втраченого покоління», з чумою нацизму і комунізму, з неврозом інформаційного суспільства… Нарешті дійшла черга і до деменції. Бо деменційний розлад пам’яті – це не втрата минулого, а, навпаки, остаточне застрягання в ньому.
На сюжетному рівні ця метафора в романі Ґосподінова обертається низкою референдумів у країнах Європейського Союзу з метою визначення, в яке конкретно минуле кожна з них бажає повернутися. Логічно: опинившись над прірвою, не дуже мудро робити рішучий крок уперед. Або – за елегантним формулюванням автора – «якщо Європа майбутнього більше неможлива, оберімо Європу минулого. Все просто: немає майбутнього – голосуй за минуле».
Неважко було передбачити, що різні країни проголосують за різне, але декотрі здивували. Французи, наприклад, не захотіли повторення ні оспіваних Гемінґвеєм 20-х, ні сартрівського 1968-го, і вибрали спокійні 80-ті. Те саме вчинили й німці та іспанці. Важчий вибір стояв перед шведами, для яких навіть 40-ві були далеко не катастрофічними, а 50-ті й 70-ті взагалі чудовими. У підсумку перемогу здобули шлягери АВВА. Італійці віддали перевагу «дольче віті» 60-х. Більшість країн колишнього соцтабору закономірно проголосувала за 1989-й. Проте не всі: приміром, Польща повернулася в 1978-й, щоб кардинал Войтила ще раз став Папою, а десять мільйонів поляків невдовзі долучилися до «Солідарності». Найсаркастичніше ж, певна річ, Ґосподінов описує референдум на своїй батьківщині, яка примудрилася поєднати тугу за соціалізмом з маренням про велику Болгарію трьох морів і склепала найгірший із можливих гібридів. Щоправда, фінал на всіх чекає однаковий, але то згодом.
Натомість Україна, не належачи до ЄС, участі у цьому референдумі не брала. І добре, що не брала, бо це дає змогу нам, українським читачам «Часосховища», самостійно пофантазувати, в яке десятиліття нашої історії закинуло б нас таке опитування. Я особисто – як буковинець – волів би пожити в рідних Чернівцях часів Франца Йосифа. Суцільні плюси: довкола панує толерантність і «концепція буковинізму», засідай собі в кафе «Європа» на Герренґассе, гортай свіжі газети з усього світу, готуй до друку в місцевій пресі твори Кобилянської чи Стефаника і буди обережними публіцистичними стусанами національну свідомість. Якщо правильно все розрахувати, то й померти можна вчасно, щоб раптом не прочитати в тих газетах про Сараєво, ерцгерцоґа і Гаврила Принципа, а отже й не побачити того, що станеться в наступні кілька десятиліть.
Ясно однак, що вся Україна за цю пропозицію не проголосує, бо вся Україна в австрійських Чернівцях не поміститься, а до того ж, згідно з умовами ґосподіновського референдуму, в пошуках бажаного минулого не дозволено перетинати кордони ХХ століття. Та й у ХХ столітті перша половина навряд чи багатьох із нас привабить: по-перше, це була б Україна, у складі якої немає Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття; по-друге, культурний розквіт «наших двадцятих» у підрадянській частині закінчився відомо чим.
Далі – 50-ті. Вони, гадаю, також без шансів. 60-ті? У 60-х було трохи шістдесятників, відлиги й оптимізму, тому невеликий відсоток вони могли б зібрати. Але невеликий: з одного боку, замало є тих, хто їх чітко пам’ятає, з іншого – для широких народних мас наші 60-ті так і не стали міфом та вже й не стануть. А от чого варто побоюватись, то це 70-х. Як писав у своїй майже несерйозній манері Василь Кожелянко, «люди люблять застій. Бо якщо відкинути ліберальні та буржуазно-націоналістичні химери, то в застій жити добре. Особливо – простим, далеким від примарних ідеалів людям». Не знаю, як де, а по буковинських містах і селах донині більш ніж достатньо «простих людей», які не згадують ні про русифікацію, ні про репресії проти митців і правозахисників, бо їх це не обходило, зате натхненно накручують одні одних тодішніми цінами на хліб і бензин, періодично вставляючи у свої проповіді питання в стилі «то шо, погано нам було, погано?»
Чи зуміли б нинішні митці й правозахисники переконливо пояснити розчарованим «простим людям», що – попри все – найважливішим у нашій спільній історії було десятиліття між першою «Червоною Рутою» і другим Кучмою, коли УРСР стала якою-не-якою незалежною Україною, заразом переживши в культурі ціле західне ХХ століття? Сумніваюсь.
P.S. Сам не бачив, але подейкують, що є й такі, хто вірить, ніби найкращі часи людства загалом і України зокрема ще попереду. Блаженні наївні чи як їх там… Біда тільки, що й Царство Небесне розташоване аж ніяк не в майбутньому.
03.10.2025