Причому група та інших потиху, але невпинно розростається, тому важко сказати, яким буде її склад за рік, за місяць чи хоч би й завтра. Станом на сьогодні, крім заголовкових героїв, до неї встигли увійти Онуфрій, Дуся, Костянтин, родина Вадіків, Кавабата, Марічка, Роза Мойсеївна, Альф і Сигізмунд. Є ще дві близнючки – Лаванда і Горная Лаванда, тільки вони, так би мовити, з іншої пісні.
Пандемія, звісно, теж посприяла, але воно вже і так не відучора рухалося кудись туди. Дедалі менше фізичної присутності близьких людей. Дедалі більша віртуалізація людей цікавих. Дедалі загадковіші оскотинення істот, які ніколи не були ні близькими, ні цікавими, але принаймні здавалися людьми. Нелегко хотіти триматися за життя в такому світі. Але треба. А якщо треба, то мусить бути і якийсь спосіб проміжного примирення з цим найгіршим із можливих світів.
Вольтер, подейкують, вустами Кандіда радив на зло всім негараздам просто плекати свій сад. Зокрема – і в переносному значенні цього слова. Саду – в значенні дослівному – у мене нема, зате є гараж і майже сільське подвір’я посеред міста. А також твердо зазубрена в студентські роки система тропів, серед яких світоглядно найважливішим є олюднення. Чи то пак – у літературознавчих термінах – персоніфікація, а у філософських – антропоморфізм. Бо, як демонструють знані мені міфології й релігії, зовнішній чи внутрішній антропоморфізм якраз і слугував нашим розгубленим пращурам нехай і наївним, а все ж ефективним засобом взаємодії з незбагненним світом.
Коротше, коли сучасність викликає у вас огиду, а майбутнє не викликає взагалі нічого, доводиться звертатися до минулого. Минуле ж нам підказує, що легше собі дати раду з олюдненими тваринами, рослинами і неживими предметами, ніж із розлюдненими людьми. З цієї нехитрої думки все і почалося.
Першим був Костянтин. Наробивши галасу, гідного стада слонопотамів, він хрестоматійно виринув минулої осені з туману, і ми з дружиною чомусь в унісон вигукнули: «Костянтин!». Згодом він, щоправда, влаштував нам жорсткий coming out, вилізши з-під Кавабати з трьома новонародженими їжаченятами, але що вже тепер? Вирішили не перейменовувати: хай наразі вважається трансґендером, а там побачимо. До речі, Кавабата на той момент Кавабатою ще не був, а був анонімною японською айвою. І щойно цієї весни, потрапивши під каток тотальної антропоморфізації, айва отримала від мене ім’я славнозвісного автора новели «Чоловік каже – жінка слухає». Новели я, на жаль, не читав, але назва хороша.
Поряд із Кавабатою росте калина Марічка. Росте всього кілька тижнів, малесенька, то про неї ще нема що розказати. А за Марічкою – розкішний, розлогий і розпашілий трояндовий кущ Роза Мойсеївна. Біля нашого будинку в сиву давнину стояла будка з морозивом. І морозиво з тієї будки видавала спраглій дітлашні рожевощока й великодушна Роза Ісаківна. «А чому ж, – запитає непроникливий читач, – ви назвали кущ Розою Мойсеївною, а не Розою Ісаківною, якщо саме Роза Ісаківна ностальгійно асоціюється вам із безтурботним дитинством?». Як би тут культурніше відповісти… Назвати кущ Розою Ісаківною на честь Рози Ісаківни – це й дурний може. Тому ми – на честь Рози Ісаківни – назвали його Розою Мойсеївною.
А навпроти цієї трійці я розбив клумбу, на якій у товаристві наразі безіменних квіточок хизуються, як то кажуть, своєю вродою рододендрон Сигізмунд і щось абсолютно ні на кого не схоже на ім’я Альф. Рододендрон обізвала Сигізмундом дружина, то я не знаю, чому він Сигізмунд. Мабуть, понишпорю про всяк випадок інкогніто фейсбуком. Тим часом Альф дійсно виглядає на прибульця з космосу. Та й, поклавши руку на серце, маю надію, що ночами він бодай понадкушує сусідських котів, бо вже задовбали квіточки толочити.
Але все це таке. Справжньою – в моїх очах – окрасою нашої олюдненої флори є магнолія Вайнона. Хто пам’ятає зіграну Вайноною Райдер роль таксистки у фільмі Джима Джармуша «Ніч на Землі», той мене зрозуміє. Я зі свого боку й сам не пам’ятаю, скільки разів, відмовляючись від усіляких нібито вигідних пропозицій, подумки промовляв: «Дякую, але я хочу бути механіком».
Втім, у механіки мені вже навряд чи світить, а от у таксисти – міг би. Бо наприкінці квітня у нашому гаражі оселилася мазда Дуся. Ну, ясно: Дуся, бо Маздуся. Не раджу однак квапитися з висновком, буцім Дуся живе в суцільній здрібніло-пестливій атмосфері. Доки чемна, то так, Маздуся. А як злегка закапризує, то Маздося. А як не злегка – чого ще, на щастя, не траплялося – то й Маздота.
Дусиним гаражним сусідом зліва є гриль Онуфрій. Той, що не годен встати, коли чує імена українських героїв війни, розв’язаної його безпосереднім начальником. То ми Онуфрія за кожної погодної нагоди розпалюємо, щоб поволі звикав до того пекельного вогню, в якому він разом зі своїм патріархатом рано чи пізно опиниться.
У правому ж кутку мешкає ще одна – нарівні з Дусею і Вайноною – моя улюблениця: електрокосарка Гриша. Гришу я, по-перше, за то уважаю, що вона рісковий парєнь, хоча в оригіналі, навпаки, Гриша уважав Мишу, але яка кому різниця. А по-друге, коли ми з Гришею виходимо у двір на косовицю, стає дуже непереливки колоніям бриденьких слимаків, які в останні два роки розплодилися понад усяку міру і намагаються захопити весь наш життєвий простір. То ми з Гришею уявляємо, що пускаємо на січку не цих паразитів, а тих, і дуже тішимося з такої реалізації метафори.
Нарешті над Дусею, на стриху гаража, з ранку до вечора дрімає догори ногами родина Вадіків. Натомість увечері, лиш ми присядемо за стіл на свіжому повітрі, щоб перепочити після важкого трудодня, Вадіки починають, як найняті, шугати над нашими головами своїми тітушками. Аж так, щоб відчутної шкоди, то вони нам, звичайно, не завдають, але трохи дратують. Тому й Вадіки. У сенсі тітушки. А якби хтось сильно грамотний мав намір заходитися мені зараз доводити, що правильно писати не Вадіки, а Вадики, і не тітушки, а титушки, то відповідаю вже: заведіть собі своїх і називайте, як хочете, а моїх звати так.
Мораль. Роман Германа Гессе «Гра в бісер» варто почитати з різних причин, а передусім заради епізоду, в якому знавець «Книги змін» – чи то мудрець, чи то блазень – повчає Йозефа Кнехта: «Насадити в цьому світі гарний бамбуковий гайок ще можна. Але чи вдасться садівникові помістити світ у той свій гайок, я щось не дуже вірю». Я теж не вірю – і слава Богу. Бо цілий світ у свій гайок я б не впустив ні задурно, ні з доплатою. Але доки у ньому – цілому світі – залишається невеличке місце для мого гайка, доти його – цілий світ – дасться хвильку потерпіти.
19.07.2021