Аналогії добрі тим, що дозволяють іноді через одне явище трохи зрозуміти інше. А погані тим, що лиш трохи. Наприклад, рашистів через нацистів. Або – ширше – теперішніх росіян через тодішніх німців. Власне, ширша перспектива видається цікавішою, бо охоплює «звичайних людей», які в кожній країні становлять більшість і без підтримки яких жоден фюрер на загарбницько-геноцидну війну не наважиться.
Відомо: у розпорядженні фюрерів зазвичай є віддані їм фанати, готові без роздумів скочити дослівно у вогонь і воду, а також бійці ідеологічного фронту, натхненні маячнею якогось Дуґіна чи Розенберґа. Крім того, завжди знайдеться непевна кількість позбавлених патріотичного запалу і докорів сумління ділків, охочих заробити на великому воєнному бізнесі, що ми і без чужих режимів спостерігаємо в режимі онлайн. Тільки всіх цих груп разом не вистачить і на тиждень ведення повномасштабної війни. Така війна потребує мільйонних мас, а мільйонним масам вона може забезпечити хіба що повномасштабні нещастя. То як змусити ці маси не просто воювати, а й робити це з ентузіазмом чи щонайменше з усвідомленням необхідності?
Безжальний і цинічний, але гострий на розум і політично досвідчений Герман Ґерінґ знав відповідь на це питання. Так, твердив він, простий народ ніде не хоче війни: ні в Росії, ні в Англії, ні в Америці, ні в Німеччині. Однак на те й існують вожді, щоб вести людей за собою, причому незалежно від політичного устрою. Треба лише переконати народ, що він – не агресор, а жертва, що довкола – підлі вороги, які вже по суті на нього, носія всіх чеснот, напали і прагнуть його занапастити. Цього досить для загальної мобілізації – і морально-психологічної, і такої.
«Мобілізована нація» – саме так назвав своє зіткане з мікроісторій дослідження Ніколас Старґардт і довів, що принаймні у випадку Німеччини Ґерінґ не помилявся. Зрештою, німців, які мали в анамнезі руйнівну революцію 1918 року, принизливий для них Версальський договір та безпорадну Ваймарську республіку, нацистам і переконувати довго не довелося. Опрацювавши в архівах тонни листів і щоденників воєнного часу, Старґардт зосередився на долях двох десятків тих-таки «звичайних людей», які не були антисемітами і не відчували симпатій до Гітлера та його оточення. Проте всі вони так чи сяк долучилися до війни і, нерідко засуджуючи владу, до кінця залишилися вірними коханій високодуховній Німеччині, яка на той момент жевріла винятково в їхній уяві. У підсумку «навіть японці, – пише автор, – не билися біля воріт Імператорського палацу в Токіо так, як німці билися біля Райхсканцелярії в Берліні».
Ось, приміром, танкіст Петер Штельтен. Біля Райхсканцелярії він, щоправда, не бився. Не встиг. Загинув у січні 1945-го в Східній Пруссії. Зате перед тим повоював по всій Європі. Зазнав кількох поранень – і щоразу повертався на фронт. Кремінь. У бестселерному (що дуже тішить, бо він того вартий) прозовому дебюті Артура Дроня є історія про знайдену в покинутому баулі російського солдата збірку віршів Сєрґєя Єсєніна. Єсєнін – це вдала знахідка. Ґвалтівники і головорізи на дозвіллі бувають страшенно сентиментальними, тому стішкі про старушку «в старомодном вєтхом шушунє» десятиліттями користувалися, а певно, й далі користуються великою популярністю на російських зонах. Тут усе сходиться. Але от Штельтен: Єсєніна він у баулі з собою не возив, а возив, навпаки, Гьольдерліна, Рільке і Гессе. І перечитував їх. І розмірковував про філософію Емпедокла. І писав вірші й драматичні діалоги. І зізнавався коханій Доротеї у «вродженій відразі до нацистської пропаганди». І захоплювався героїзмом учасників Варшавського повстання. Про що це свідчить? Не знаю, мабуть, ні про що. Бо попри перечитування найвишуканішої літератури, попри глибокі міркування, творчі потуги й незгоду з нацистською ідеологією Петер Штельтен де-факто продовжував воювати за огидного йому Гітлера до самої смерті.
Або Вільм Гозенфельд. Кіномани мусять його пам’ятати, хоч, може, не всі знають, що пам’ятають саме його. Це той офіцер вермахту і – згодом – замордований у сталінських таборах праведник народів світу, який врятував на горищі гарнізонного штабу у Варшаві того Владислава Шпільмана, який після війни написав ті мемуари, за якими Роман Полянський зняв свого оскароносного і золотопальмового «Піаніста». Крім Шпільмана, ревний католик Гозенфельд допоміг вижити ще кільком євреям і щиро сприймав Голокост за найганебнішу сторінку в історії Німеччини. «Можливо, – писав він дружині, – печерні люди їли одне одного, але ось так просто винищити цілу націю – чоловіків, жінок, дітей – у ХХ столітті… Все це викликає таке жахливе почуття провини, що хочеться провалитися крізь землю від сорому».
Здавалося б, хто як хто, а Гозенфельд точно мав би бажати якнайшвидшого краху своїй нацистській батьківщині і докладати до цього бодай помірних зусиль. Та ба: «Націонал-соціалістична ідея, – філософував він у листі до сина, – допустима тільки тому, що зараз є меншою з двох бід. Більшою є поразка у війні… Можна не погоджуватися з тим чи іншим, але, відчуваючи внутрішній зв’язок із сутністю свого народу, людина заплющує очі на недоліки». Недоліки… І чим це не монолог одного з численних нинішніх російських «лібералів»?
Тепер – про сумне. Як знаємо, зокрема з книжки Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця», Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі з юридичного погляду став майданчиком заочного змагання між двома випускниками Львівського університету. Їх звали Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін. Перший виходив з того, що основною одиницею права є окрема людина, і, відповідно, наполягав, що впіймані представники нацистської влади мають бути засуджені за злочини проти людяності. Другий поклав в основу свого юридичного мислення захист інтересів великих груп людей і вимагав висунути проти Ґерінґа і компанії обвинувачення в геноциді. Перемогла концепція Лаутерпахта: Лемкінове слово «геноцид» на суді прозвучало, але, на відміну від «злочинів проти людяності», до тексту вироку не потрапило. Чому?
Не єдина, а все ж одна з причин полягала в тому, що Лемкін перестарався. Звісно, він мав рацію, вважаючи, що Голокост був би неможливий без активної чи пасивної підтримки дій влади з боку майже всього німецького народу. Але його фраза про «вроджену порочність як характерну особливість німецької нації» виявилася і залишається неприйнятною для світової юридичної спільноти. І слушно, адже вона є дзеркальним відображенням гітлерівських антисемітських формулювань, тож, як зауважив загалом дружньо налаштований до Лемкіна Леопольд Кор, назад до Гітлера і веде. Хай би як ми сьогодні ненавиділи росіян, варто пам’ятати про цей міжнародний правовий консенсус – хоча б для того, щоб навіть за умови нашої тотальної (тобто дедалі незбагненнішої) перемоги не плекати ефемерних надій на їхнє колективне покарання.
І про літературу. Хто отримав Нобелівську премію в першому повоєнному 1946 році? Оселений у Швейцарії хороший німець Герман Гессе. Пізніше черга дійшла і до формально не аж такого хорошого обер’єфрейтора вермахту Гайнріха Бьолля, який під час Сталінградської битви сильно встидався, що перебуває в шпиталі, а не на полі бою, і до зовсім не хорошого вояка ваффен-СС Ґюнтера Ґрасса, який все життя тужив за втраченим німцями на користь поляків Данциґом. Не факт, що так буде і цього разу. Але факт, що відносно недавно так уже було.
14.11.2025